Кожна людина – коваль свого щастя, і платить за нього свою ціну…

– І навіщо ми туди їдемо? – Запитав Максим у своєї дружини. – Ех, краще б я залишився з тобою вдома, і ми разом подивилися б серіальчик. Або погуляли у парку, – Максим похитав головою.

– А ми їдемо на це сімейне збіговисько! – посміхнувся він.

– Ну, як навіщо? Ти в сауні посидиш, у басейні поплаваєш, – почала говорити дружина.

– Іра! У басейні! Та там такий басейн – одна назва, – розреготався Максим. – А сауна – це так! Слухай, ти хочеш, щоб ми залишились до завтра?

– Так. А чому б ні? Погуляємо околицями. Ти ж знаєш, я там обожнюю гуляти. Там так гарно! Я читала, що коли ти при надії, то треба завжди ходити у гарні місця, показувати дитині красу, – сказала Іра.

– О, тепер я зрозумів навіщо ми туди їдемо, – Максим глянув на свою дружину, і підморгнув їй. – А що ще ти читала? – спитав він.

– Нууу … що класичну музику треба слухати. Картини старовинні дивитися, – почала перераховувати Іра.

– Слухай, Максе, тільки давай поки твоїм не говоритимемо про моє цікаве положення. Поки що не помітно ж нічого, так? – запропонувала вона.

– Гаразд, – Максим кивнув. – Тільки дивись, акуратніше з племінниками. Ти пам’ятаєш, що вони на минуле наше збіговисько утнули?

– Та пам’ятаю я, – сказала Іра. – Маму твою в торт тицьнули. Їй пощастило, що вони ще діти, й притиснули не дуже, адже торт був багатоярусний і з’єднувався шпажками. А могла б постраждати.

– Ось саме, – сухо зауважив Максим.

– Я сяду в куточку і сидітиму там, – сказала Іра.

– Добре. Домовилися, – знову кивнув Максим дружині…

– Нарешті ви приїхали! – До Максима та Іри кинулася мама.

– Добрий день, Наталю Володимирівно, – зраділо сказала Іра.

– Привіт, мамо, – Максим кивнув матері. – Ну, як у вас тут справи? Який план заходу? – поцікавився він.

– Все, як завжди, – Наталя Володимирівна позіхнула. – Закуски вже зробили. Нині тато м’ясом займається. Ох, щось втомилася я.

– А з якого випадку, до речі, банкет? – уточнив Максим.

– Іван отримав підвищення, – відповіла Наталія Володимирівна.

– А діти нормально поводяться? – Запитала Іра.

У цей момент почувся жіночий крик. Кричала явно сестра Максима:

– Ви що творите? Ось задам вам!

– О! – Іра посміхнулася. – Мабуть, уже почали пустувати, – зауважила вона.

Всі троє пройшли на заднє подвір’я, і перед їхніми очима постала картина маслом – Світлана намагалася відтерти щось на своєму одязі.

– Ну зрозуміло, якусь фарбу на стілець підклали, – сказала Іра. – Добре, що стілець не прибрали, бо вона взагалі, впала б на землю, – додала вона.

– Та вже ж. З нашими племінниками треба бути напоготові, – засміявся Максим.

Чоловік Свєти намагався зловити когось із дітей, але ті розбігалися в сторони, як таргани, з криками:

– Це не ми! Це не ми!

Мама Максима попрямувала до епіцентру подій, а Іра підійшла до Максима і запитала:

– А пам’ятаєш, як вони сіль комусь у десерт додали?

– Пам’ятаю. Один раз перець бабахнули куди не треба, один раз цукор, потім землю комусь у сумку поклали, – Максим похитав головою. – Дуже сподіваюся, що наша дитина не так поводитиметься, – додав Максим.

– Так, я теж, – інстинктивно Іра поклала руку собі на живіт. – Ми пояснюватимемо йому, що така поведінка погана. І що всі ці так звані “пранки” над людьми – це взагалі не смішно, і небезпечно.

Незабаром усі заспокоїлися і свято продовжилося. Напевно, воно і закінчилося б на позитивній ноті, але…

Максим стежив за тим, щоб його дружині ніхто нічого поганого не зробив, тож він постійно сканував простір навколо себе та Іри.

І в якийсь момент, периферійним зором помітив, як один із дітей біжить на його дружину, а може і на нього, і що вони обидва стоять біля басейну.

Якщо дитина вріжеться в них, то вони, швидше за все, впадуть у воду. Напевно, це буде весело, але не тому, хто не планував прямо зараз плавати.

Максим узяв Іру за руку, і різко відвів убік. Ну а племінник, який біг на них, не зміг швидко зупинитися, і шубовснув у воду. За ним одразу пірнув його батько і витяг, а потім почав виказувати Максимові.

– Ти що, не бачив, що він зараз звалиться? – невдоволено спитав він.

– А що я мав робити? – Максим знизав плечима. – Якби я не відійшов, то впав би я, а сьогодні приймати водні процедури я не планував.

– Треба було спіймати його! – До них підійшла Світлана.

– Мамо, я впустив телефон, – сказав племінник.

Телефон, звичайно, дістали, та поклали сушитися в рис. Дитину переодягли. І начебто б свято мало піти далі, але Світлана розсердилася на Максима.

– Максе, телефон потонув через тебе, тому ти маєш купити новий, – заявила вона.

– З чого це? – Максим насупився. – Це не я сам намагався зіштовхнути себе у воду! Тож я не винен ні в чому.

– Нічого собі, заявочки! Я не хочу тебе бачити! Мамо, тату, нехай Максим іде! – Заявила Світлана.

– Чому це я мушу йти? – обурився Максим. – Самі і йдіть.

– Мамо! Якщо він зараз не піде, то можеш попрощатися зі своїми онуками. Ти й батько бачите їх останній раз, – Світлана схрестила руки на грудях.

– Ти поводишся, як дитина, – видав Максим. – Ще потупай ногами, й покачайся по землі.

Іра його смикнула за руку.

– Іди геть! – Вигукнула Світлана.

– Але …, – мама розвела руки в сторони. – Але Максим має рацію. Він не зробив нічого поганого, просто пішов із дороги твого сина. Отже, всі питання до нього. І виганяти ми нікого не збираємось

– Гаразд, тоді ми їдемо.

І Світлана зі своєю сім’єю якось швидко зібралася, і поїхала.

Між усіма присутніми повисла напруга. Через деякий час Іван зі своєю родиною поїхав також. Ну а Максим із дружиною та батьками залишилися.

– Вибачте, що так сталося, – сказав Максим батькам.

– Та нічого, – мама посміхнулася, а батько просто махнув рукою. – Якщо Світлана припинить нам привозити онуків, то ми зможемо тут бувати частіше, і нарешті по-справжньому відпочивати. Так що, все на краще. Ви на скільки приїхали? – уточнила мама.

– На кілька днів, – відповіла Іра.

– Ну і добре, – кивнула мама.

– До речі, ми швидше за все, частіше сюди навідуватимемося, – сказав Максим.

– Ось як? Тоді треба внести вас у графік приїзду.

Мама сказала це звичайним голосом.

– Що за графік? – здивувався Максим. І тоді мама розповіла про те, що зазвичай Світлана та Іван пишуть дати, в які їхні сім’ї приїжджатимуть сюди на відпочинок, і батьки підлаштовуються під них.

– Ти ж сам нам сказав, щоб ми не говорили ні Світлані, ні Іванові, що це твій котедж. Вони гадають, що він наш.

– Ми не можемо їм відмовити у приїздах, – мама почала виправдовуватися. – Ти ж тут і не з’являєшся ніколи. Точніше, дуже рідко з’являєшся.

– Та зрозумів я, мамо. Зрозумів. Давай розклад, подивлюся, які дні залишилися вільними, – сказав Максим.

Максим сам не знав чому, але вирішив заїжджати час від часу в котедж, коли в ньому не мала бути родина Івана чи Світлани. На його подив, у цей час там були зовсім незнайомі йому люди.

– Ми друзі Світлани, – сказали вони. А інші виявилися друзями Ганни, дружини Вані. А треті окинули його підозрілим поглядом, і Максим представився не господарем, а робітником, який обслуговував басейн.

– Нам не говорили, що прийде робітник. Ми орендували цей котедж на весь тиждень, і не хочемо, щоб ви тут були, – заявили вони.

– Добре, – кивнув Максим. – Тоді я зв’яжуся зі своїм начальством, і вони нехай самі вирішують.

Того ж вечора він засів за ноутбук і виявив, що цей котедж дійсно здається…

– Вань, ну як так? Ви там не очманіли? З якого переляку ви здаєте котедж? – звичайно Максим прямо наступного дня з’явився до брата на роботу, й одразу пішов в атаку.

– Який котедж, Максе? – Іван явно не розумів, про що мова.

– Котедж, де ми проводимо всі наші сімейні свята, і де більшу частину часу мають бути наші батьки, – терпляче пояснив Максим.

– А, зрозумів. Тільки ми не здаємо його, – Іван заперечливо похитав головою. – Хто тобі сказав про це?

Максим навіть розгубився.

– Мама дала мені календар, у якому вказано, хто та коли з усіх нас їздить туди. Прямо щодня. І я заїжджав, коли мали бути ви, а там якісь люди були, й вони сказали, що вони ваші друзі.

– А в інший раз люди сказали, що друзі Світлани … О! Ось оголошення знайшов. Дивись. Це ж телефон твоєї Ганни?

Максим сунув під ніс Іванові телефон зі скриншотом із сайту, де можна було забронювати цей злощасний котедж. Іван був здивований.

– Не знаю, Максе. Я постійно на роботі. Після роботи із донькою. Ганна також, начебто.

Іван замислився ненадовго, і продовжив:

– Макс, ти поки Ганні моїй нічого не кажи. Я з нею сам поговорю. Гаразд?

– Звісно, ​​- кивнув Максим. – Як скажеш.

Максим кілька разів поривався поговорити зі Світланою, і щоразу відкладав. Йому зовсім не хотілося чути її крики. А те, що вона обурюватиметься, він у цьому не сумнівався.

– Максиме, давай я з тобою поїду, – запропонувала Іра. – Може при мені вона не буде так кричати.

– Буде, – Максим похитав головою.

– І все ж таки? Просто мені здається, що один ти не доїдеш до неї ніколи, – Максим бачив, як Іра посміхнулася.

– Ні, Іро, я сам впораюся, – знову сказав Максим.

І справді, наступного дня він відпросився з роботи, та заїхав на роботу до Світлани.

– Світлану? – Здивувалася дівчина за стійкою. – А вона давно вже звільнилася.

– Серйозно? – Максим був приголомшений. – А давно – це коли?

Максим гадав, що може місяць тому.

– Та вже кілька років вона тут не працює, – уточнила дівчина.

– Дякую, – сказав Максим.

З одного боку, Максим відчув полегшення – йому не треба сьогодні спілкуватися з неприємною для нього людиною.

А з іншого боку, він явно розумів, що Світлана навмисне вводила і батьків, і всіх в оману про свою роботу, кажучи, що працює в цій компанії.

“Цікаво, а де вона працює?” – подумав він.

І все-таки Максим зустрівся зі Світланою. Вона сама, власною персоною, увірвалася до них у квартиру.

– Це як розуміти? – Закричала вона. – Ти навіщо втручаєшся у стосунки Івана та Ганни?

Максим зачинив за Світланою двері, запропонував їй роздягнутися, і запросив на кухню.

Поки Світлана скидала свою куртку і кросівки, Максим приходив до тями від чергового шоку: він втручається у відносини свого брата? Що за маячня!

– Я нікуди не втручався, – нарешті сказав Максим. – Це ти краще розкажи, чому ви здаєте котедж?

– Дізнався все-таки, – Світлана з гуркотом сіла на стілець. – Гаразд, давай з тобою навпіл його здавати. Все-одно, Ганна ніякого відношення до цього котеджу скоро не матиме.

– А ти яке відношення маєш до нього? – Запитав Максим.

– Ну як? Він же наших батьків. Перейде до нас у спадок, – знизала плечима Світлана.

– Почекай …. ти що, спеціально збагрюєш своїх дітей на батьків, щоб вони не їздили в котедж? – здогадався Максим.

– Тебе це не стосується, – заявила Світлана. – Ну то що скажеш, будеш зі мною здавати котедж?

У цей момент у Світлани задзвонив телефон.

– Так, я слухаю вас, – сказала вона. – Як не підходить пароль? Я зараз розберуся з цим, і передзвоню вам.

Світлана відключилася, і стала комусь набирати.

– Світлано …, – покликав її Максим, але вона відмахнулася від нього.

– Та відчепись. У мене тут форс-мажор. Батьки чомусь поміняли код на хвіртці, і мої гості не можуть потрапити всередину, – відмахнулася вона від брата.

– Мамо, ви навіщо код змінили на хвіртці? Продиктуй мені новий.

Потім Світлана змінилася в обличчі.

– А хто змінив? – розгублено спитала вона. Потім вона відключилася, і подивилася на Максима.

– Ти навіщо це зробив? – Запитала вона, і Максим зрозумів, що Світлана знову збирається кричати.

– Розумієш у чому річ, – почав говорити Максим, але Світлана його перебила.

– Говори новий код! Говори! – верещала вона.

Максим зітхнув.

– Світлано, цей котедж мій, і я не хочу, щоб хтось його здавав, – сказав він.

– Ти змусив батьків написати дарчу на себе? – обурилася Світлана.

– Ні. Я купив його на свої гроші, і навіть досі плачу іпотеку. І з квартирою у них така сама ситуація, – пояснив сестрі Максим.

– Максе, а як же мені жити тепер? Адже в мене теж іпотека. А зараз що робити? Давай сьогодні пустимо моїх постояльців, га? Максе, ну будь ласка!

– Ні, – Максим похитав головою. – За постояльців не хвилюйся, їх прихистить сусід. Він теж здає котедж.

– Правда у нього немає спуску до річки, та виходу до лісу, та й басейну з сауною теж немає, але в нього теж пристойно. А решту – скасовуй. І це …. виходь на роботу. Досить тобі моїм коштом ледарювати.

Зненацька, Світлана кинулася на Максима, і намагалася роздряпати йому обличчя. А ще кричала, що він зламав їй життя, що йому все легко дається, і що він не заслужено має те, що має.

Але Максиму вдалося вивести її із квартири. Він подумав, що Світлана сама собі “злий буратіно”, і сама у всьому винна.

Якби її діти поводилися нормально, якби вона одразу не стала вимагати вигнати Максима з сімейної урочистості, то він би швидше за все, ні про що не дізнався. Принаймні, ще якийсь час.

За кілька місяців, життя у всіх учасників цієї історії увійшло у колію. Батьки нарешті переїхали в його заміський котедж, і стали дуже рідко приїжджати в місто.

Світлана влаштувалася на роботу, і з Максимом більше не спілкується, але батькам постійно ниє, що грошей їй не вистачає.

Іван справді розлучився з Ганною. Виявилося, що вона, як і Світлана, не працювала, а жила на гроші, які отримувала за здачу котеджу Максима.

Але Івану брехала, що працює. Можливо, він би й пробачив її, але одного разу він повернувся рано, бо відчув себе погано, і застав її з іншим.

Ну а Максим із Ірою продовжують жити разом. І вони щасливі, особливо тому, що незабаром стануть батьками. Максим вважає, що кожна людина – коваль свого щастя, і платить за нього свою ціну…