– Ксеніє, ти хоч розумієш, що це кримінальна справа? – А ти доведи, що то я! – Нахабно кинула сестра

– Ми поділимо твою дачу, – гнівний голос Ксенії дзвенів у слухавці. – Бо що ж це виходить? Тобі бабуся дачу відписала, а мені що – повітря? Мені дулю з маслом виходить, так?!

Я саме намазувала масло на хліб, коли задзвонив телефон. Ранок був такий звичайний, кава булькала у турці, за вікном шаруділи голуби, Андрій співав у душі. І ось, дзвінок…

Сестра не дзвонила мені вже пів року з того часу, як вкотре влізла в борги й намагалася позичити в мене «до зарплатні», якої вона ніколи не мала.

Господи, та я й забула вже про ці папери, які вона мені всунула в присутності нотаріуса минулого тижня, коли я привезла їй ліки.

– Підпиши тут і тут, Лєрочко, я вже все вирішила, – попросила вона.

Вона стала зовсім старенька, вісімдесят чотири роки, як-не-як, нещодавно виповнилося. Руки тремтять, але очі ті самі, чіпкі, карі, із золотими іскорками.

Я підписала не дивлячись, думала, що це чергова довіреність на отримання пенсії чи щось таке. А виявилося, дача…

– Ксюш, я взагалі не в курсі була… – почала я, але вона вже мчала як паровоз.

– Ага, ага, не знає вона! Свята невинність просто! Та ти до неї щотижня тягаєшся, продукти возиш. Начебто просто так, так?

– Уяви собі.

– Ну-ну. Ну гаразд, нехай буде так. Але … а я що, не онука?! – обурилася Ксюша. – У мене борги, Лєро, розумієш? Борги! У мене квартиру можуть забрати!

Борги у Ксюші були завжди. Вона примудрялася залазити в них з такою постійністю, як інші люди ходять на роботу. Я зателефонувала бабусі, вона відповіла відразу, ніби чекала.

– Бабуль, – почала я, – що за історія з дачею?

– А що за історія? – голос у неї був спокійний, навіть веселий. – Я тобі її подарувала. Дарчу оформила, нотаріуса додому викликала!

– Все слушно! А Ксюші твоїй я кілька років тому подарувала квартиру своєї покійної сестри, пам’ятаєш? Вона її продала за місяць!

Я пам’ятала цю історію… Ще і як пам’ятала.

Двокімнатна квартира в самому центрі міста полетіла за якийсь мізер якимось темним людям, а Ксюша купила собі позашляховик, який розтрощила через три місяці.

– Бабуль, але вона зараз…

– Я знаю, що вона зараз. Вічно вона «зараз». Лєро, дача – це все, що в мене залишилося від життя з дідом. Сорок років ми там жили щоліта…

– Троянди його досі цвітуть, уявляєш? Його улюблені, чайні. Я хочу, щоб це залишилося в сім’ї. Людині, яка це розуміє.

Увечері до мене приїхали батьки. Мама сиділа на кухні, підібгавши губи, точнісінько, як Ксюша. Тато зніяковіло м’явся і намагався знайти якийсь компроміс.

– Лєро, треба продати дачу і поділити гроші, – мама говорила тоном, що не терпить заперечень. – Ксюші справді важко.

– Мамо, бабуся мені її подарувала! – Заперечила я. – Це її рішення!

– Бабуся старенька, вона не розуміє, що робить. А Ксюша твоя сестра!

– Яка вже продала подаровану їй квартиру, – вставив Андрій, виходячи із кімнати з ноутбуком. – І тепер хоче продати дачу!

– Андрію, не лізь! Це сімейна справа! – спалахнула мама.

– Я чоловік Лєри, я теж сім’я, – заперечив він.

Я вдячно подивилась на нього. Гарний він у мене.

Два тижні мене обробляли, дзвонили, приїжджали, тиснули. Ксюша плакала в слухавку.

– Та мене ж виселять, ну як ти не розумієш?! – голосила вона. – Я на вулиці опинюся з твоєї милості!

Мама говорила про сімейні цінності. Тато більше мовчав, але дивився на мене докірливо.

А потім раптом стало тихо. Ксюша припинила дзвонити, мама теж. Я зраділа, думала, заспокоїлися, зрозуміли. Проте все виявилося не так…

Напередодні Нового року ми з Андрієм вирішили з’їздити на дачу, перевірити, може сніг почистити треба. Дорога йшла лісом. Цьогорічна зима видалася сніговою, і дерева здавались мені зовсім казковими.

Ще біля хвіртки я зрозуміла, що щось не так. Вона була відчинена, клямка висіла. А коли ми увійшли у двір…

Боже мій … Вікна були вибиті, двері зірвані з петель. Усередині – погром. Меблів немає, бабусині альбоми з фотографіями розкидані по підлозі.

Хтось явно ночував тут, у кутку валялися пляшки, недопалки, якісь ганчірки. Від дідусевих інструментів у сараї не залишилося нічого. Навіть старий велосипед, на якому я в дитинстві вчилася кататись, зник.

Сусідка тітка Валя визирнула через паркан.

– Лєра? – Запитала вона. – Ой, Лєрочко, та що ж… Я вашу Ксюшу бачила тут минулого тижня. З якимись чоловіками приїхала на вантажівці. Я думала, ви знаєте…

– Я не знаю, – сказала я. – А що сталося?

– Вони вивезли речі, а потім поїхали, а хата так і залишилася відчиненою. Безхатьки потім набігли… Ой! – І вона похитала головою.

Я дивилася на уламки бабусиного сервізу, довоєнного, із золотою облямівкою. На кожній тарілці був вензель, дві переплетені літери. Бабуся казала, що це посаг її матері.

Я зателефонувала Ксюші, вона відповіла одразу, весело навіть.

– Ну що, задоволена? – Запитала вона. – Дача твоя, насолоджуйся!

– Ти що наробила?

– Я? Я нічого. Це ти жадоба, яка рідній сестрі не хоче допомогти. Не хотіла продавати та ділитися, так одержуй, як є.

– Ксюша, ти хоч розумієш, що це кримінальна справа?

– А ти доведи, що то я!

– Доведу, – озвалася я, – тебе сусіди бачили. Тож у свідках не бракує.

– Ой… налякала! – І вона кинула слухавку.

Андрій обійняв мене за плечі. Я не плакала, дивно, але сліз не було зовсім, тільки якась порожнеча всередині.

– Поїхали додому, – сказав Андрій. – Завтра розберемося.

– Ні, – я відсторонилася. – Треба тут хоч трохи навести порядок.

Ми працювали весь день. Вигрібали сміття, забили вікна фанерою, яку знайшли в сараї. Андрій звідкись притяг замок. Надвечір у хаті стало чистіше, хоча від колишнього затишку не залишилося нічого.

Тридцять першого грудня ми прибули знов. З нами була бабуся, ми заїхали за нею, попри мамині голосіння. Вона ввійшла до будинку, озирнулася і сказала:

– Ну що ж. Бувало й гірше.

І ми почали обживати цей зруйнований будинок наново. Андрій налагодив грубку, слава богу, її не зачепили. Я розвісила привезені з дому фіранки. Бабуся командувала парадом із крісла-гойдалки, яке дивом уціліло.

Надвечір будинок ожив. Пах димом, мандаринами та ялинкою, Андрій приніс із лісу кілька великих гілок. Ми зустрічали Новий рік утрьох при свічках, електрику так і не відремонтували. Бабуся підняла свою чарку і сказала:

– За тих, хто розуміє, що будинок – це пам’ять про минуле. І її не вкрадеш.

– Нема чого й додати, – посміхнулася я.

З Ксюшею я більше не розмовляю. Мало того, я справді збираюся написати на неї заяву. Мама через це образилася на мене, тато вдає, що нічого не сталося, а бабуся вважає, що я маю рацію і треба писати.

Я все ще роздумую, чи варто виносити сміття з хати? Можливо дасте слушну пораду? Як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб не пропустити цікаві публікації!