– Куди ти підеш? На що ти житимеш? Ти ж нічого не вмієш, Зінко! Ти ж домогосподарка! Ти ж, як старі домашні капці, – тільки для господаря… Та кому ти потрібна, крім мене?

– Я твій чоловік, тож маю право говорити, а ти мусиш мене слухати! – почав було Костя, але я його перервала.

– Ти колишній чоловік! І ти більше не маєш жодного права ні на що! – Суворо сказала я.

Він трохи зніяковів, і напускної впевненості в ньому поменшало.

– Слухай, – пробурчав він, – та я ж… Та ми ж з тобою…

– Костику, – сказала я йому так ласкаво, що аж самій нудно стало, – а пам’ятаєш, як ти мені пів року тому пояснював, що я, як старі стоптані капці?

– Ну… Було діло. Але я ж не те мав на увазі.

…Почалося все з того, що у свекрухи заболіла спина. Радикуліт скрутив її так, що вона тільки охала та ахала, лежала пластом на своєму дивані.

Огірки поливати нема кому, помідори підв’язувати – теж. А що я? Я завжди була гарною невісткою, правильною такою, зразково-показовою.

Свекруха мене любила за поступливість, за те, що не сперечаюся, за борщі мої наваристі з пампушками.

– Зіночко, а поїдь до мене на дачу, – простогнала вона в слухавку в суботу вранці, – і зроби, що треба. А на подяку візьми там собі на городі чого хочеш. Добре?

Ну, я й поїхала. Справ на дачі було безліч, аж на кілька днів. Але я любила возитися на землі, тому мені це було не в тягар, а в радість.

Перед від’їздом я зібрала сумку з першими огірками, з кропом запашним, з редискою хрусткою, Костя любив їсти її зі сметаною та чорним хлібом…

Електричка тяглася довго, зупиняючись на кожній станції, і я спала під мірний стукіт коліс, притулившись щокою до теплого скла. Сонце било прямо в обличчя, але мені було ліньки пересідати.

У голові крутилися плани приготувати холодник, Костя його обожнює в спеку, випрати його сорочки, що накопичилися за тиждень.

Наша квартира, – дошлюбна власність Костянтина, про що він любив нагадувати за рідкісних наших сварок, – зустріла мене мовчанням. Ключ повернувся беззвучно, я спеціально змащувала замок машинним мастилом, щоб не рипів.

У передпокої стояли літні туфлі чоловіка, розтоптані в п’ятах, а поруч – червоні жіночі босоніжки на шпильці. Серце моє відразу стислося.

Зі спальні долинала метушня, чулися приглушені смішки та скрип нашого подружнього ліжка. Я стояла в коридорі з сумкою дачних гостинців, і раптом мені стало смішно.

Ну треба ж, як у дешевому серіалі, прямо класика жанру. Навіть червоні туфлі коханки, і ті, як за сценарієм.

Що нормальна жінка робить у такій ситуації? Правильно, вривається, влаштовує скандал, трощить посуд, може навіть коханці волосся повисмикувати. А я…

Я тихенько вийшла, акуратно зачинила за собою двері й спустилася у двір.

Сіла я на лавочку саме під нашими вікнами. Сиділа хвилин сорок, мабуть, а може годину. Бачила, як вони вийшли, Костя і якась білявка років тридцяти, може, трохи більше. Він обіймав її за талію, вона сміялася, закидаючи голову.

Щасливі, задоволені… Мене вони, захоплені одне одним, не помітили.

Коли вони пішли, я повернулася додому. А хвилин за двадцять прийшов і чоловік. Мабуть, він цю свою «пасію» просто проводжати ходив.

Побачивши мене, він на мить злякався, але потім прийшов до тями.

– А ти… – обережно почав він. – Чого так рано? Ти ж тільки завтра вранці начебто збиралася повертатися.

– Та ось зробила справи й повернулася, – відповіла я. – А що?

– Та нічого…

Я пішла на кухню готувати вечерю, потім покликала Костю і дивилася, як він їсть, незворушно, як нічого не було. І так мені хотілося запустити в нього чимось, що я пішла з кухні від гріха подалі.

Всю ніч я лежала поряд з ним, слухала його хропіння і думала. У мене немає нічого свого, – ні грошей, ні житла.

Десять років я була ідеальною домогосподаркою. А Костя… Ну, він добре заробляв та всіх нас забезпечував.

Наступного дня, коли він пішов на роботу, я почала шукати роботу. Що я вміла? Готувати, прибирати, прати… Прекрасний набір навичок, але куди мене візьмуть?

Зрештою, я влаштувалась у три місця, вранці мила офіси, вдень підробляла кур’єром, а ввечері – посудомийкою у кав’ярні біля будинку. Костя думав, що я на фітнес ходжу, і навіть тішився.

– Ну, нарешті, зайнялася собою, бо розпливлася зовсім…

Я мовчала і шість місяців орала, як навіжена. Руки мої стали червоними від постійного контакту з мийними засобами, спина боліла, але я терпіла і збирала кожну гривню.

Костя продовжував зустрічатися зі своєю «пасією», я бачила листування у його телефоні. Марина її звали, вона працювала бухгалтером у тій же фірмі, що й він. Він орендував їй квартиру, водив ресторанами, дарував подарунки.

А вдома скаржився на кризу та урізані премії.

Незабаром я накопичила достатньо коштів і винайняла кімнату в малосімейці. Перевезла туди потихеньку свої речі, нечисленні сукні, книги улюблені та мамину швейну машинку.

Увечері, перш ніж піти, я приготувала святкову вечерю, – Костину улюблену качку з яблуками.

– М-м-м… як смачно пахне, – сказав Костя, заходячи на кухню. – А що у нас за свято таке?

– Прощальна вечеря, – спокійно відповіла я.

Він так і дивився на мене.

– У сенсі?

– Я йду, Костю! На розлучення подам завтра.

– А… е… чому? – Запитав чоловік.

– Ти справді хочеш це знати? – Усміхнулася я.

– Ну ще б пак! Дружина каже мені, що хоче піти від мене… – він виглядав щиро здивованим. – У всього має бути причина, чи не так?

– Так, так, – сказала я.

– Ну, і? – нетерпляче спитав Костя. – Що за причина? Назви її ім’я.

– Ах ім’я … Ну, Марина, – відповіла я і виразно подивилася на нього.

– Ма… – Костя затнувся і витріщився на мене. – Ти… Е…

– Я все знаю! З того дня, коли я з дачі приїхала. Ти тут з нею в нашій спальні розважався, – спокійно відповіла я.

Святкова вечеря пройшла в мовчанні, а потім я пішла збирати речі. Вже біля дверей Костя зупинив мене.

– Стривай, – сказав він, – куди ти підеш? На що ти житимеш? Ти ж нічого не вмієш, Зінко! Ти ж домогосподарка, ти ж, як старі домашні капці, – тільки для господаря… Та кому ти потрібна, крім мене?

– Ну, дякую за порівняння, – сухо сказала я.

– Та гаразд тобі! – розв’язно сказав Костя. – Це ж правда. Тому що… Ну, хто ти? Фотомодель? Не дури давай. Куди ти підеш, ну реально? Подруг у тебе немає, родичі всі в селі… Що ти робитимеш?

– Працюватиму!

– Ким? У тебе навіть немає освіти! Посудомийкою, чи що? – засміявся Костя.

Я нічого йому не відповіла, – для чого? – і почала одягатися. Костя дивився на мене, а потім сказав:

– Ну, йди. Але надумаєш повернутися, не прийму. І грошей я тобі не дам жодної гривні. Зрозуміла?

– І не треба, – сказала я, – я сама зароблю. А ось тобі доведеться самому борщі варити. Чи Марина буде? Вона вміє?

Він промовчав.

Я поїхала у свою кімнату, і потихеньку, за пів року, у мене все більш-менш налагодилося. А потім мені зателефонував Костя і вмовив зустрітися.

Він стояв у дверях моєї кімнатки та вмовляв мене повернутися.

– А що ж Марина? – Запитала я.

– Вона мене кинула… – спохмурнів він. – Коли зрозуміла, що… ну, їй тепер треба буде…

– Обслуговувати тебе, – підказала я, – не захотіла, так?

Костя зітхнув.

– Ось і я не хочу тебе обслуговувати! – Іди, Костю. Я ніколи до тебе не повернуся!

-Ти ще пошкодуєш, я точно знаю, такі як ти не зможуть жити без нормального мужика, – не вгамовувався він.

Я мовчки зачинила перед ним двері. І все! Сиджу ось, чекаю, коли почну шкодувати?!

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!