“Купіть собі совість” – сказав бездомний успішному бізнесменові

Марат вийшов із бізнес-центру, не перестаючи розмовляти телефоном, важливі питання вимагали рішень тут і зараз, а тому молодий чоловік не дивився на всі боки.

Але тільки-но він зробив кілька кроків, як зіткнувся з якимсь безхатько і, щоб не впасти, схопився за нього, міцно притулившись до брудного, розпатланого старого.

Однак, упіймавши рівновагу, він з огидою відштовхнув від себе чоловіка, причому так, що той упав у бруд.

– Фу, огида, – закричав Марат, несамовито від злості, розглядаючи забруднений костюм, – якого біса ти ходиш тут, осел старий? Ніде більше вошами трясти? Тепер я смердіти буду як ти, треба їхати та переодягатися!

– Допоможи мені підвестися, – попросив старий, але Марат у відповідь тільки посміхнувся.

– Ще щось? Може каву у ліжко принести?

– Ну ти ж людина…

– Я – так, – відрізав Марат, – а ти ні…

Несамовито, Марат вилаявся, несильно штовхнув старого, що копошився на землі, потім обтрушуючись, пішов до машини. Його чекали на одному з обласних заходів, куди він мав поспішати, але не міг же він приїхати туди у забрудненій сорочці.

– Алло, Олег! – голос Марата тремтів від роздратування. – Так, у мене тут форс-мажор, треба затриматись. Так, їдьте з Артемом самі, я слідом. Та встигну я, встигну…

Ще раз вилаявшись, Марат звернув на шосе, що веде до будинку. Через кілька годин, прийнявши душ і переодягнувшись, він уже був у дорозі, коли на телефон надійшов дзвінок від незнайомого номера.

Марат відповів і одразу з’їхав на узбіччя, різко припаркувавшись.

– Що??? Що ви сказали????? – повторював він приголомшений несподіваною та страшною новиною.

– Машина вашого партнера потрапила в автокатастрофу. Олег Миколайович та двоє його супроводжуючих загинули. Нам дуже шкода.

Телефон випав з рук Марата і він, опустивши голову на кермо, гірко заплакав, не бажаючи вірити в те, що трапилося – правда.

Всі наступні дні були наповнені для Марата низкою найсумніших подій і хоч якось прийти до тями він зміг лише через пару місяців після загибелі друзів.

Але життя продовжувалося і вимагало від Марата відпустити свій смуток. Треба було змиритися з втратою та продовжувати жити.

Марат повністю поринув у роботу і не залишав собі жодної хвилини вільного часу.

Минуло пів року. Якось увечері Марат зайшов у невеликий магазин, щоб купити собі їжу на вечерю. На касі стояв якийсь безхатченко і перебирав на долоні копійки. У пакеті перед ним лежала булка хліба, шматок ліверної ковбаси та пляшка дешевого напою.

Продавчиня поквапила його, показуючи на чергу, що зібралася. Біля каси старий стояв один, ніхто не хотів наближатися до нього.

Марат, що втомився за день і мріяв швидше дістатися до будинку, підійшов до касирки та зажадав, щоб вона спочатку пробила його товар.

– І взагалі, навіщо ви пускаєте сюди всяку шваль? – обурився він, показуючи на безхатька.

– Я не шваль, – відповів той спокійно. – Я така сама людина, як і ти.

Черга уважно стежила за словесною суперечкою і за цих слів старого обурено зашуміла. Засмучений цим, Марат продовжував:

– Та яка ти людина, п’яничка? Забирай свою пляшку та йди геть!

– Мені не вистачає грошей розплатитись… – попросив старий. – Додай мені трохи…

– Ось ще, буду я всяких безхатьків напувати. Багато честі! забирай ковбасу та хліб і йди звідси! – засміявся Марат.

– Ні, мені все це дуже потрібне. Дуже…

Раптом із черги виступила вперед якась дівчина і простягла гроші касирці:

– Ось, візьміть. Відпустіть дідуся.

– Дякую тобі, люба, ти дуже добра, як тебе звуть? – Промовив старий, повернувшись до дівчини й вона, посміхнувшись, кивнула йому.

– Ксеня.

Марат з подивом глянув на незнайомку і здивувався погляду її великих шоколадного кольору очей. Йому раптом стало соромно, але касирка вже відпустила старого і тепер пробивала куплений Маратом товар.

Він вийшов до машини та вирішив почекати гарну дівчину, щоб познайомитись із нею. Раптом його погляд упав на того самого безхатька, який зараз так розлютив його в магазині.

Старий сидів біля парапету, схилившись над якимсь собакою. Вона їла куплену ним ковбасу, а він обробляв горілкою її пошкоджений бік, швидше за все розірваний у бійці з іншими собаками.

Марат так задивився на цю картину, що впустив дівчину, яка вийшла з магазину і зникла за рогом. Почекавши ще трохи, він зрозумів, що вона пішла і, відчуваючи приступ досади, поїхав додому.

Минуло ще пів року. У житті Марата взагалі не було жодних змін. Він, як і раніше, багато працював, забуваючи відпочивати, і лише одного разу, в річницю загибелі своїх друзів, з’їздив до них на цвинтарі та провів там понад годину, згадуючи минуле життя.

А потім заїхав до якогось бару на околиці міста і довго заливав своє горе міцними напоями.

Було вже зовсім темно, коли Марат попросив бармена викликати таксі, а потім, сильно хитаючись, попрямував до своєї машини, щоб забрати портфель із документами, про який мало не забув.

Біля машини вештались якісь хлопці і Марат одразу зрозумів, у чому справа, прикрикнув на них. Але замість того, щоб розбігтися, вони накинулися на нього і почали товкти. А коли він упав непритомний, знайшли в кишені ключ і відкрили машину.

Але в цей момент хтось закричав зовсім поряд, потім із бару вибігли охоронці та хулігани кинулися врозтіч.

Марат отямився в лікарні. Він не відразу зрозумів, де знаходиться, спогади останнього вечора були туманними та уривчастими, коли ж події минулого вечора набули якоїсь форми, він застогнав, подумавши не про своє здоров’я, а про портфель, що залишився в машині.

Там були дуже важливі документи, договори та гроші, дуже багато грошей, які Марат перевів у готівку вранці. Раптом над ним схилилося чиєсь обличчя. Марат здригнувся від несподіванки, впізнавши ці очі кольору шоколаду.

– Ксеня…

– Ви знаєте мене? Звідки? – Молоденька медсестра, що ставила йому крапельницю, здивовано підняла брову.

– Мабуть, бачив уві сні, – усміхнувся Марат. – Ви дуже гарна, Ксеня. Дуже…

З того дня Марат та Ксеня бачилися дуже часто і багато розмовляли. Марат розповів дівчині про себе і дізнався, що вона приїхала сюди з далекого села, щоб вчитися та працювати.

– Знаєте, у нашому селищі навіть простої амбулаторії немає і людям доводиться добиратися на прийом до лікаря майже сорок кілометрів бездоріжжям. Я хочу відучитися та повернутися додому. Допомагатиму людям, чим зможу.

– Ксеня, ви дуже добра дівчина.

– Ні, я звичайна. Просто я знаю, що таке потреба і хочу зробити все, щоб її було хоч трохи менше.

Щойно Марата виписали, він одразу подався до того бару, де його пограбували. Машина стояла там, де він її залишив, але портфеля, про який так хвилювався Марат, в ній не було.

Засмучений чоловік вирішив поговорити з працівниками бару, сподіваючись, що вони взяли його портфель на зберігання.

– Ні, – похитав головою бармен. – Ми нічого не брали. І взагалі, якби не той безхатько, можливо ми з вами б зараз і не розмовляли.

– Безхатько?! – здивувався Марат. – Який безхатько?

– Та хто його знає? Увірвався сюди, став кричати, що людину кривдять. Ну, ми й кинулися до вас на допомогу. І вчасно скажу вам.

– Так, вчасно…Спасибі… – сказав Марат і вийшов з бару розуміючи, що ніколи не знайде свій портфель.

Яка різниця, в чиїх руках він був, у тих хуліганів чи безхатченків… Ніхто не поверне його йому…

Незабаром у Марата почалися проблеми. Документи в портфелі були конфіденційними, і тепер бізнес-партнери, зібравшись на екстрену нараду, почали атакувати Марата, підозрюючи його в нечесній грі.

– Як можна втратити такі папери? Ти їх, швидше за все, комусь злив! Тим більше, що вони в одному примірнику!

Жодні присягання та запевнення Марата в тому, що все, що сталося, – це його вина, але ненавмисна.

– Ні, – заперечували йому, – це недбалість. З тобою більше ніхто не схоче мати справи!

Напруження розмови сильно підвищилося і невідомо чим закінчилася нарада, якби секретарка Людочка не сказала Марату, що до нього відвідувач.

– Людо, я зараз зайнятий.

– Вибачте, але вам обов’язково треба побачити його. Він такий… дивний, незвичайний… Я не хотіла пускати, але він сказав, що це важливо.

— Іду, — уривчасто кинув у трубку Марат і, вибачившись, вийшов із кабінету.

Коли ж він увійшов до приймальні, обімлів: перед ним стояв безхатько і тримав у руках його портфель.

– Ось, – сказав він Марату. – Це ваше.

– Як він виявився у тебе?

– Один із тих хлопців, що вас бив, випустив його з рук. Я підібрав і приховав.

– Як ти знайшов мене? – Там, на паперах, була адреса та ще в портфелі ваш паспорт.

– То ти знаєш, що всередині?

– Звичайно.

Здивований Марат узяв портфель і розкрив його. Документи лежали також ж акуратно, як він їх і склав. І гроші всі гроші були на місці.

— Друже, дякую тобі, — промовив зворушений Марат і, не звертаючи уваги на бізнес-партнерів, що стояли у дверях, хотів обійняти безхатько, що стояв перед ним, але той відступив на крок назад.

– Ну і відколи я став для вас друже? Адже я для вас не людина…

Марат здригнувся і відразу згадав той день, трохи більше як рік тому, коли зіткнувшись із цим самим безхатько, він поїхав переодягатися і не встиг поїхати з друзями. А тому лишився живий.

“– Ну ти ж людина… – сказав йому тоді старий”.
“– Я – так, – відрізав Марат, – а ти ні…”

Потім був випадок у магазині. Тоді, завдяки цьому старому, він зустрів і покохав Ксеню. І знову Марат нагрубіянив йому.

“– Я не шваль, – сказав тоді йому старий спокійно. – Я така сама людина, як і ти”.
“- Та яка ти людина? – обірвав його Марат. – Забирай свою пляшку та провалюй!”

І ось тепер, втретє, він не тільки врятував його від хуліганів, а й повернув таку цінну втрату, не взявши жодної копійки.

– Пробач мені, старий, – промовив Марат. – Ось, візьми гроші, тут вистачить на життя.

– Залишіть собі, – сказав йому безхатько. – Вам потрібніше.

– Чому? – розгубився Марат.

– Купи собі совість.

– Я не розумію…

– А що тут розуміти? Я для вас нікчема.

– Ні, це не так…

– Тоді чому ви просто запропонували мені грошей, але не запитали, як мене звуть і не сказав найпростішого людського «дякую». Ось і подумайте, хто ж із нас людина!

З цими словами старий розвернувся і вийшов. Розгублений Марат подивився йому вслід… Довгий час він потім розшукував цього дивного старого, але так і не зміг знайти.

Минуло два місяці. Якось Марат подзвонив Ксені й сказав, що дуже скучив.

– Я теж, – відповіла дівчина. – Але розумієш, до нас привезли одного бездомного старого. Він у тяжкому стані, його збила машина. Він висмикнув з-під коліс собаку, а сам врятуватися не встиг. Уявляєш, вона тепер сидить у дворі лікарні та чекає на нього.

– Старий … собака … – У голові Марата майнув здогад і він поквапився:

– Ксеня, я зараз приїду. Мені треба побачити цього старого.

За пів години він стояв над тим самим безхатько, якого шукав і слухав Ксеню, яка тихенько розповідала, що його звуть Володимир Петрович.

– Він встиг сказати мені це, перш ніж знепритомніти. Наш хірург каже, що шанси у нього не великі.

– Ксеня, проведи мене до хірурга, я поговорю з ним. Мені будь-що потрібно врятувати життя Володимира Петровича. І я все для цього зроблю.

Через кілька місяців старий, якого буквально повернули з того світу, вперше вийшов у лікарняний сквер і там його зустрів Марат.

– Здрастуйте, Володимире Петровичу. Ну як ви почуваєтеся?

– Дякую тобі, Марате. Ксеня мені вже все розповіла.

– Вибачте мені, Володимире Петровичу за все, ті образи, що я завдав вам. Ви маєте рацію, я не цінував людей. Але ви дали мені урок, якого я ніколи не забуду. Тепер я можу обійняти вас?

– Тепер можеш, – усміхнувся старий, обіймаючи Марата.

В цей час до нього в ноги кинувся чорно-білий собака і від радості почав верещати, щасливий тим, що господар повернувся до нього.

– Ой, Друже, мій… – старий розплакався, побачивши єдину живу істоту, яка щиро його любила.

– Дякую тобі за Дружка, Марате. Бач, він навіть видужав.

– Це не мені дякуйте, а вашій онучці. Вона виходила собаку. Дружок тепер живе в неї.

– Що??? Що ти сказав? – здивований старий повернувся до Марата.

– Я все дізнався про вас, Володимире Петровичу. Дізнався, що ви залишилися без житла, віддавши його колишній дружині. А потім виїхали із рідних місць сюди, на заробітки. Знаю, як важко було думати, що ваша сім’я відмовилася від вас, але це не так. Ваша дочка та онука довго шукали вас і дуже зраділи, що з моєю допомогою ви знайшлися.

– Марат …

– Подивіться туди… – Марат показав убік і Володимир побачив, як до нього поспішають дві жінки.

Через хвилину вони обійняли старого. А до Марата вийшла Ксеня та взяла його за руку.

– Марате, мені дзвонила мама і сказала, що в селищі почали будувати амбулаторію. А ще сказала, що ти просив у них моєї руки. Це правда?

– Правда, кохана. Адже ти згодна?

– Так, коханий, так! Ти найкраща людина на світі.

– Людина… – тихо промовив Марат і поцілував дівчину.

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!