– Квартира? Яка ще «твоя квартира»? – Мамо, ну дідуся. Він залишив її мені. Ти ще туди квартирантів пускала. Ти що, не пам’ятаєш? – розгублено спитала Аліна. – А-а… Та квартира. Так вона ніколи й не була твоєю, – невимушеним тоном відповіла Ірина. – Забудь про неї. Я її продала

– Квартира? Яка ще «твоя квартира»?

– Мамо, ну дідуся. Він залишив її мені. Ти ще туди квартирантів пускала. Ти що, не пам’ятаєш? – розгублено спитала Аліна.

– А-а… Та квартира. Так вона ніколи й не була твоєю, – невимушеним тоном відповіла Ірина. – Забудь про неї. Я її продала.

У Аліни підскочив пульс. Серце норовило вистрибнути з грудей. Ноги підкосилися, і їй довелося сісти.

– Як продала?

– Ну, як усі. Виставила на «OLX», знайшла покупця та продала. У Сергія зламалася машина, а ти ж сама знаєш, що він без неї, як без рук. Потрібно було купувати нову.

Аліна навіть не знайшла сил відповісти на це. Дівчина кинула слухавку. Усередині все защеміло так, що хотілося закричати.

Їй згадалося, як дідусь із задоволеним виглядом хвалився їй новим ремонтом у спальні, примовляючи, що це їй все дістанеться.

– Ось підростеш, онучко, буде в тебе своя фортеця. Відразу зі старту. Ще згадаєш мене добрим словом… – усміхався він і гладив Аліну по голові.

Дідуся не стало, коли їй було лише дванадцять. У тому віці Аліна слабо розуміла, що означає мати власну квартиру.

Ні, вона, звичайно, усвідомлювала, що це добре, але оцінити цей жест повною мірою поки що не могла. А тому, коли з’ясувалося, що дідусь залишив їй квартиру лише на словах, не дуже й засмутилася.

– Квартира поки що буде оформлена на мене, – заявила Ірина як єдина спадкоємиця. – Дідусь попросив мене доглянути її, щоб ти її не прогуляла.

– Я здаватиму її, щоб оплачувати комуналку і потихеньку оновлювати меблі та ремонт. Ти ж не хочеш зрештою отримати старий мотлох з боргами?

– Не хочу, звісно, ​​- легко погодилася Аліна.

– Ну і добре. Так зручніше, це ж я укладатиму угоди з квартирантами, а не ти. А потім, як підростеш, перепишемо на тебе документи. Не бійся, мама не обдурить.

На тому й вирішили. Аліна на довгий час забула про квартиру: вона була зайнята навчанням. Це питання спливло повторно, коли вона закінчувала одинадцятий клас.

– Мамо, я тут з однокласницею домовилася, – невпевнено почала Аліна. – Ми хочемо до одного вишу вступати після школи. Я тут подумала…

– Може, ми з нею удвох житимемо в тій квартирі? Все ж таки удвох оплачувати комуналку простіше. А мені хотілося б почати доросле, самостійне життя.

Аліна думала, що питає виключно заради формальності. Що мати легко поступиться. Що скоро у неї почнеться веселе студентське життя з подругою під боком, вечірніми посиденьками та розмовами про хлопців. Але не тут-то було.

– Аліно, ну яке доросле життя у вісімнадцять років? Ти на які мані жити збираєшся? – мати скинула брови.

– Тобі доведеться поєднувати роботу та навчання, а це неможливо. А потім твоя однокласниця знайде собі кавалера, та з’їде. І що ж тоді? Мамо, рятуй?

Образа причаїлася десь під ребрами ще тоді, але мамині аргументи звучали все ще переконливо. Все-таки вона доросла жінка з життєвим досвідом, а Аліна поки що, навіть не пробувала жити окремо.

Дівчині було дуже соромно, але вона вибачилася перед однокласницею та пояснила, що всі їхні плани скасовуються.

Здавалося, мрію про самостійне життя доведеться засунути кудись якомога далі. Проте мати незабаром сама запропонувала альтернативу.

– Слухай, Аліно, а чому ти не розглядаєш іногородні виші? Там виділяють кімнати у гуртожитках. Все те саме, що ти хочеш, тільки безплатно. А я тобі допомагати грошима буду, якраз з оренди. Небагато, але на життя вистачить.

Аліна не вірила своїм вухам. Її радості не було меж. Вона кинулася матері на шию і поцілувала її.

Все виглядало ідеально перші пів року. Потім мати вперше повідомила, що цього місяця перекаже менше грошей, ніж зазвичай.

– Я у стоматолога була, сильно витратилася, – сказала Ірина. – Тож нам обом доведеться затягнути паски.

Потім мати стала затримувати перекази. Якщо квартиранти платили десятого числа, то вона скидала гроші за тиждень. І з кожним разом все пізніше і пізніше.

А потім Аліна дізналася, що мати, майже одразу після її від’їзду, запросила до себе коханця.

Сергій мешкав на дві родини. Він був одружений з іншою жінкою, але, за його словами, був у процесі розлучення. Тільки цей «процес» все ніяк не закінчувався. І це був далеко не єдиний його мінус.

Мати регулярно скаржилася Аліні на Сергія, використовуючи ту, як вільні вуха. Після кожної такої розмови дівчина відчувала себе спустошеною. Вона виразно бачила, що Сергій використовує Ірину, але мати й чути її не хотіла.

– Ти уявляєш? Вчора попросив у мене грошей! Мовляв, позич, хочу погуляти з дітьми у парку, – нарікала Ірина телефоном. – А я не розумію, з яких таких я маю годувати його дітей?

– Мамо… І ти позичила?

– Ну, позичила, звичайно. А що ж вдієш. Знаєш, зараз знайти нормального мужика не просто.

– Нормальний – це який тягне з тебе гроші й нічого не дає натомість?

– Припини! Я просто не меркантильна. Я з ним по коханню, а не заради грошей, – роздратовано відповідала мати й швидко закінчувала розмову після подібних випадів з боку дочки.

Сергій справді тягнув гроші. Він безплатно жив у Ірини й харчувався її коштом. Варто було матері побачити, що у її коханого порвалася куртка, як вона відразу мчала купувати йому нову.

Що Ірина отримувала у відповідь? Нічого. Сергій працював у сфері будівництва, але коли їй знадобилося поміняти сантехніку – він узяв із неї не просто за повним тарифом, а втридорога.

Подарунки він не дарував. Єдиний виняток – світильник на жіноче свято. Ірина тоді мало не випросила його.

І то, коли вони підійшли до каси, виявилося, що у Сергія не вистачає грошей на карті. Більшу частину подарунка Ірина сплатила сама.

Потім Сергій пішов далі. Він почав показувати Ірині земельні ділянки та недвозначно натякати на те, що хотів би звести для них будинок.

Зрозуміло, за умови, що земля буде оформлена на нього. Ірина із захопленням розповідала про це Аліні, вже мріючи про альтанку.

– Мам, зупинись! Ти що, не розумієш, що живеш з альфонсом? Він же тобі навіть не чоловік!

– Ой, що ти розумієш? – одразу образилася мати. – Чоловік, не чоловік… Це моя особиста справа! Я що, не заслужила на право бути щасливою?

Після цього Ірина, звісно, не розлучилася із Сергієм, але хоча б перестала обговорювати його з дочкою. Це вже було великим полегшенням.

Коли Аліна перейшла на третій курс, підтримка матері обірвалася.

– Мене звільнили, тому якийсь час тобі доведеться справлятися самій, Аліно, – просто повідомила вона.

Дівчина почувала себе обдуреною, адже мати обіцяла допомагати їй. До того ж це були доходи від здачі її квартири.

Але Аліна промовчала. Вона просто почала шукати підробітки. Працювала то модератором у чатах, то репетитором. Ким доведеться.

Якось вона дотягла до диплома, навіть встигла відкласти невелику суму на перший час, і, радісна, зателефонувала матері. Хотіла сказати, що треба попередити квартирантів про звільнення квартири. І тут з’ясувалося, що ніякої квартири вже немає.

Втім, Аліна теж мала козир. Не такий великий, але все ж таки. У неї була частка у квартирі матері, – рівно половина.

Вона згадала про це не одразу. Спершу Аліні довелося терміново розв’язувати питання житла. Майже всі її накопичення пішли на оренду. Тижня два вона обживалася на новому місці, а потім вирішила зателефонувати матері.

– Мам, якщо вже так обернулося… Я хочу отримати те, що належить мені по закону. Я збираюся продати свою частку, – холодним голосом сказала дівчина, хоч усередині все тремтіло.

– Що?! Це ж моє! – здивувалася Ірина.

– Ну, життя не справедливе. Ти ж продала мою квартиру, а мені треба десь жити.

– Та яка вона твоя? Ти хоч гривню вклала туди? За квартирантами стежила я, все оплачувала, змінювала там все, теж я. Та я там половину життя прожила!

До горла підступила грудка. Аліні хотілося закричати, що мати порушила обіцянку, яку дала дідусеві, але вона не хотіла перетворювати їхню розмову на балаган. Зрештою, вона мала цілком конкретну мету.

– Мамо, я не збираюся обговорювати це. Ти своєму коханцю машину подарувала, тепер черга й мені подарунок зробити…

– Та Сергійко мене на цій же машині й возить! – перервала мати.

– …Мамо, вислухай мене уважно. Повторювати я не буду, – незворушно продовжила Аліна, хоча для цього їй довелося зібрати всю силу волі в кулак. – Або ви викупаєте мою частку, або я її продаю іншим людям.

– Я тебе ростила, годувала! – Вибухнула Ірина. – А ти!.. Та ти гірша за свого батька!

Аліна вислуховувати весь цей потік не стала. Вона поклала слухавку, а наступного дня надіслала матері повідомлення про продаж частки у квартирі. Через пошту. Зустрічатися з нею особисто дівчина не хотіла.

Через місяць на її рахунку вже лежала переведена матір’ю сума. Цілком достатньо на перший час.

– Пробач, дідусю, – тихо прошепотіла вона, зітхнувши. – Натомість ти навчив мене не вірити людям на слово.

Аліна відчувала себе паршиво, адже дідусь хотів, щоб вони жили у мирі та злагоді, кожна у своєму будинку. Але, на жаль, її будинок став чиїмись колесами, тому їй довелося відповісти підлістю на підлість.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.