– Квартиру одразу продамо, – продовжувала дочка. – У центрі зараз такі ціни! Мільйонів сім мінімум. Навпіл – і можна взяти нові. – І дачу теж. Там ділянка велика, соток дванадцята. Забудовники відірвуть із руками. Пакет вислизнув із моїх рук…

– Головне, щоб в лікарню надовго не потрапила, – Ольга сьорбнула чай з мого улюбленого кухля з трояндочками.

– А то лише витрати. Пам’ятаєш Вєрку із третього під’їзду? Її мати пів року у реанімації провалялася. Усі заощадження витратили, ще й в борги залізли.

– Та недовго їй лишилося, – Сергій відкинувся на спинку дивана. Того самого, на якому я колись його від коліків заколисувала. – Серце барахлить, тиск скаче. Лікар сам сказав.

Я завмерла в коридорі з пакетом продуктів. Прийшла раніше – у крамниці черг не було. А діти думали, що я на дачі до вечора.

– Квартиру одразу продамо, – продовжувала дочка. – У центрі зараз такі ціни! Мільйонів сім мінімум. Навпіл – і можна взяти нові.

– І дачу теж. Там ділянка велика, соток дванадцята. Забудовники відірвуть із руками.

Пакет вислизнув із моїх рук. Сметана покотився по підлозі.

– Мамо? – Ольга визирнула в коридор. – Ти вже повернулася?

Я нахилилася за сметаною. Руки тремтіли.

– Так, у крамниці швидко впоралася.

– Давай допоможу! – Сергій підхопив пакет. – Важкий який! Навіщо стільки набрала?

– Котлети хотіла зробити. Ваші улюблені.

Діти переглянулись. В очах щось майнуло – сором? Незручність? Але зникло.

– Мамо, може, не треба? – Ольга взяла мене під руку. – Втомишся. Давай краще пельмені зваримо.

– Я не втомлюсь.

– Мамо, ти плачеш? – Сергій помітив.

– Щось в око потрапило.

– А-а… Слухай, може, тобі на дачу не їздити більше? Важко ж, серце…

Ось воно. Починається. Спочатку дача, потім – «може, до будинку для людей похилого віку?»

– Мені не важко. Я люблю дачу.

– Але ж лікар казав…

– Лікар сказав, що можна жити. При правильному лікуванні.

Знову переглянулись. Ольга підібгала губи – точнісінько, як у дитинстві, коли не отримувала бажаного.

Вечеряли мовчки. Діти старанно хвалили котлети, але я бачила, що думки їх далеко. Підраховують, мабуть. Прикидають, скільки вторгують.

–  Мамо, а документи на квартиру де лежать? – раптом спитав Сергій.

Виделка застигла на півдорозі до рота.

– Навіщо тобі?

– Так… Раптом що. Краще знати.

Раптом що? Раптом не прокинуся після ночі і шукати доведеться?

– У спальні, у комоді. Синя тека.

– А на дачу?

– Там же.

– Добре, – кивнув він задоволено.

Ольга штовхнула його ліктем. Мовляв, не пали контору. Але пізно – я все зрозуміла.

Після вечері діти зазбиралися.

– Мамо, ти пігулки п’єш? – Ольга зазирнула в аптечку.

– П’ю.

– Всі? Від тиску, від серця?

– Всі.

– Ну, дивись. Це важливо.

Важливо? Щоб богу душу завчасно не віддати? Чи, щоб не затягнулося?

Проводила їх до дверей. Сергій цмокнув у щоку – неголений, колючий. Колись я цілувала ці пухкі, гладенькі щоки.

–  Бережи себе, мамо.

– Бережу.

Ольга обійняла. Від неї пахло дорогими парфумами – я  їй на день народження їх подарувала.

– Подзвони, якщо що.

Якщо що. Якщо помирати почну?

Зачинила за ними двері і притулилася спиною. Квартира спорожніла. Стала чужою.

Я прожила тут тридцять шість років. Кожну подію пам’ятаю. Ось тут Сергійко коліно розбив – рубець й досі. А там Олька шпалери змалювала фломастерами – ледь відмила. На кухні подряпина на столі – чоловік намагався сам полицю повісити.

Чоловіка Миколи не стало п’ятнадцять років тому. Інфаркт – раз, і немає людини. Залишилася я, та двоє підлітків.

Як викручувалась – один Бог знає. На двох роботах орала. Вранці – у школі вчителькою, увечері – репетиторство. Вихідні – на дачі, щоб хоч овочі свої були.

Сергію на весілля машину купила. Накопичувала три роки, у всьому собі відмовляла. Олька взяла іпотеку – я перший внесок дала. «Дякую, матусю, ти найкраща!»

Найкраща! А тепер – тягар. Перешкода. Стара, яка надто довго живе.

Пішла до спальні, відчинила комод, дістала синю теку з документами. Все гаразд – і на квартиру, і на дачу. Заповіту немає – навіщо? Діти ж рідні – порівну поділять.

Чи не порівну? Може, вже домовилися, кому що?

Сіла на ліжко. Серце кольнуло – не сильно, але гидко. Полізла за пігулками.

А що, як не пити? Якщо “забути”? Скільки протягну – тиждень, місяць?

Діти зрадіють. Ні, спершу поплачуть для порядку. Потім почнуть ділити. Сергій скаже: «Я старший, мені більше належить». Олька заволає: «Я дочка, за мамою доглядала!»

Доглядала. Раз на тиждень заїжджала на пів години, щоб чай попити, та поскаржитися на життя. Пігулку таки випила. На зло! Хай зачекають.

Не спалося, – крутилася, думала, згадувала.

Ось Сергійко маленький, п’ять років. Захворів – температура під сорок. Я три доби не відходила. Обтирала, напувала, казки розповідала. «Мамо, не йди!» – не пішла, виходила.

А Олька в десять років ногу зламала. Два місяці у гіпсі. Я зі школи звільнятися хотіла – як її залишиш одну? Директор у відпустку власним коштом відпустила.

Для них все. Собі – що залишиться. І ось результат. Жива мати – проблема. Не жива – розв’язання фінансових питань.

Вранці зателефонувала подруга Валя.

– Як справи, Клаво?

– Нормально.

– Щось голос сумний. Діти приїжджали?

– Приїжджали.

– І що?

Розповіла. Валя довго мовчала.

– Сволоти, – нарешті видихнула. – Вибач, Клаво, але іншого слова немає.

– Сама винна, розпестила.

– До чого тут розпестила? Це ж рідні діти! Як вони можуть?

– Можуть, Валю. Ще і як можуть.

– Слухай, а давай їм сюрприз зробимо?

– Який?

– У мене племінник юрист, – гарний хлопець. Давай заповіт оформимо. Не на них – благодійному фонду якомусь, або дитячому будинку.

Я засміялася. Вперше за добу.

– Валь, ти що?

– А що? Хай знають, що мати не дурна. І не гаманець із ніжками.

– Не можу я так. Це ж діти…

– Діти, які тебе ховають за живо!

Поклала в слухавку, замислилась.

А що, коли й правді? Оформити заповіт. Не на все – на частину. На дачу, наприклад, або частку у квартирі. Щоб не розслаблялися.

Ні, дурниці. Образяться – і все. Зовсім приїжджати не будуть.

Хоча… А зараз приїжджають? Сергій раз на місяць зазирне – гроші взяти. Каже, труднощі тимчасові. Три роки вже тимчасові.

Олька частіше буває, але лише поскаржитися. То чоловік не розуміє, то начальниця недолуга, то подруга зрадила.

А просто посидіти? Поговорити? Чай попити не на бігу? – Не пригадую, коли таке було.

За тиждень знову прийшли удвох. Напружені якісь.

– Мамо, ми тут подумали… – почав Сергій.

Ось воно. Зараз запропонують в будинок для літніх людей. Або доглядальницю – щоб стежила, та контролювала.

– Може, тобі до лікаря сходити? Обстежитись повністю?

Не чекала.

– Навіщо?

– Ну, як навіщо? Здоров’я перевірити, мало що.

Мало що. Аж раптом не так погано, як вони думають?

– Сходжу.

– Ми сплатимо, – швидко додала Ольга. – В гарну клініку, приватну.

Зрозуміло. Бажають точний діагноз. І прогноз. Скільки чекати лишилося.

– Дякую.

– І ще… – Сергій зам’явся. – Може, документи переоформити? Ну, про всяк випадок. Дарчу, наприклад.

От і дісталися.

– На кого дарчу?

– На нас, звісно. Щоб потім проблем не було. З податками, оформленням…

– Я подумаю.

– Мамо, що тут думати? – Ольга нахилилася до мене. – Ми ж твої діти. Кому, як не нам?

– Я сказала – подумаю.

Вони невдоволено переглянулись, але сперечатися не стали. Як пішли, я набрала номер Валі.

– Давай телефон твого племінника.

В клініку поїхала одна. Діти пропонували супроводжувати, але я відмовилася. Знаю цей супровід – лікарів допитиватимуть, скільки мені залишилося.

Обстеження зайняло три дні. УЗД, аналізи, кардіограма, ще купа всього. Лікар – молодий, років тридцять – довго вивчав результати.

– Клавдіє Петрівно, у вас є проблеми, але некритичні.

– Тобто?

– Серце пустує, тиск скаче, – типово для вашого віку. При правильному лікуванні та способі життя проживете ще років п’ятнадцять-двадцять.

П’ятнадцять-двадцять. Діти засмутяться.

– Ви впевнені?

– Абсолютно. Ось, дивіться…

Показав знімки, графіки, пояснив докладно. Виписав нові ліки, дієту, режим.

– І обов’язково позитивні емоції. Стресів уникайте.

Стресів. Як їх уникнути, коли рідні діти тебе живцем ховають?

З клініки поїхала до племінника Валентини. Андрій виявився приємним хлопцем. Вислухав уважно, не переривав.

– Розумію вашу ситуацію. Зіткаюся часто, на жаль. Що ви хочете зробити?

– Не знаю. Може, частину майна… До дитячого будинку, або фонд якийсь.

– Можна. Але є інший варіант.

– Який?

– Довічна рента. Ви укладаєте договір із людиною чи організацією. Вони вас доглядають. А потім… отримують нерухомість.

Замислилась. З одного боку – жорстоко. З іншого боку – а вони зі мною як?

– Чи можна подумати?

– Звісно. Ось моя візитівка. Вирішіть і дзвоніть.

Вдома її чекали діти. Обидва. З квітами та тортом.

– Мамочко! – Ольга кинулася обіймати. – Як обстеження? Що сказали?

Дістала папери, простягла Сергію. Він вчитувався, обличчя блідло.

– П’ятнадцять-двадцять років?

– Якщо пощастить.

– Але… Але ж лікар казав…

– Лікар у поліклініці? Він і казав, може, довго протягну. Ви не так зрозуміли.

Ольга вихопила висновок. Пробігла очима.

– Ну… Це ж добре, мамо! Правда ж? Ми раді!

Раді. Аж зуби стиснули від радості.

– Звісно, добре.

Торт їсти не стали, а швидко зібралися та пішли. Забули навіть про дарчу спитати.

А я залишилась із квітами. Красиві троянди, дорогі. Поставила у вазу – ту, що чоловік на річницю подарував.

І заплакала, вперше за всі ці дні. Плакала довго, ридма, – не від жалю до себе, а від образи, від болю. Від розуміння, що виростила чужих людей.

Телефон задзвонив. Валя.

– Ну, що?

– Житиму довго і нещасно.

– А діти?

– Засмутилися.

– Сволоти. Що ти вирішила?

– Не знаю, Валю. Не знаю.

– Клавдіє, послухай мене. Ти все життя для них жила. Може, годі? Поживи для себе.

Для себе. А я вмію?

Вночі знову не спалося. Встала, пішла на кухню, увімкнула чайник. На столі лежала візитівка Андрія. Довічна рента…

А що? Знайдуть добрих людей. Або організацію. Платитиму їм скількись – за догляд, увагу. Справжню, не показну, і знатиму, що після мене квартира дістанеться тим, хто справді дбав.

Діти не загнуться з голоду. В обох квартири є, робота, – впораються.

Вранці зателефонувала до Андрія.

– Вирішила?

– Так. Давайте зустрінемося, обговоримо деталі.

– Добре. І Клавдіє Петрівно? Ви слушно робите. Це ваше життя та ваше майно.

Моє життя, яке діти вже списали.

Зустрілися за два дні. Андрій привіз документи, зразки угод, пояснив усе докладно.

– Є кілька фондів, які опікуються такими договорами, – перевірені, надійні. Або можна знайти приватну особу – молоду сім’ю, наприклад, яка за вами доглядатиме.

– А якщо я передумаю?

– Угоду можна розірвати. За згодою, або через суд.

– Добре. Давайте із фондом. Так надійніше.

Оформлення зайняло місяць. За цей час діти приїжджали двічі. Обидва рази – з розмовами про дарчу.

– Мамо, скільки можна тягнути? – Сергій уже не приховував роздратування.

– Сказала ж – думаю.

– Та що тут думати? Ми ж не чужі!

Не чужі, але й не рідні. Рідні так не поводяться.

– Сергію, відчепись від мами, – Ольга намагалася вдавати хорошу дочку. – Мамо, а може, довіреність оформиш? Про всяк випадок. Мало що.

Мало що. Їхня улюблена фраза.

– Не треба довіреності.

– Але ж, мамо,…

– Все, закрили тему.

Поїхали злі, грюкнули дверима, – навіть не попрощалися.

А за тиждень я підписала договір. Фонд «Турбота» – займаються допомогою літнім людям. Щомісячна виплата, медичний супровід, допомога по дому. І головне – увага. Людська, не награна.

Куратор – жінка років сорока, Олена – прийшла знайомитись.

– Клавдіє Петрівно, розкажіть, яка допомога вам потрібна?

– Та особливо ніяка. Здоров’я поки що дозволяє. Просто… Самотньо.

– Розумію. У вас є діти?

– Є. Двоє.

– Не відвідують?

– Відвідують. Коли їм щось потрібне.

Олена кивнула. Все зрозуміла без зайвих слів.

– Ми будемо приходити тричі на тиждень. Допомога по дому, супровід до лікаря, якщо потрібно. І просто поговорити, чай попити.

Просто поговорити. Коли востаннє хтось приходив до мене просто поговорити?

Перший місяць було дивно. Приходила дівчина Марина – допомагала з прибиранням, приготуванням. Молода, весела. Розповідала про своє навчання, плани. Слухала мої історії про школу, учнів.

– Клавдіє Петрівно, а покажете фотографії?

Дістала альбоми, старі, ще плівкові. Ось чоловік молодий, ось маленькі діти. Ось я тридцятирічна, щаслива.

– Красива сім’я. А хто це?

– Син Сергій.

– А це?

– Дочка Ольга.

Марина гортала, розпитувала. Щиро цікавилася, не для галочки.

Діти про угоду дізналися через два місяці. Випадково – Ольга документи в комоді шукала.

– Що це? – сунула мені папери під ніс.

– Угода.

– Яка ще угода? Довічна рента? Мамо, ти при своєму розумі?

– При своєму.

– Як ти могла? Без нас! Ми ж діти!

– Саме так, діти. Які чекають, коли мати богу душу віддасть.

Ольга побіліла.

– Ми не…

– Не треба, я все чула, – про дачу, про квартиру. Про те, що мені не довго залишилося.

Мовчання, – тяжке, в’язке.

– Мамо, ми не це мали на увазі…

– А що? Поясни.

Зателефонував Сергій. Кричав у слухавку хвилин десять. Погрожував судом, психіатричною експертизою.

– Спробуй, – спокійно відповіла я. – У мене є всі довідки, і свідки.

– Які свідки?

– Які чули, як ви ділили мене живу.

Кинув слухавку. Більше не приїжджали, не дзвонили, – образилися.

А я… Я почала жити. Не виживати – жити.

З Мариною потоваришували. Вона іноді приводила свою доньку – п’ятирічну Катюшу. Та мене бабусею називала.

– Бабуся Клаво, а розкажи казку!

І я розповідала. Ті самі, що своїм дітям колись.

З Оленою їздили на дачу. Допомогла грядки прополоти, зібрати врожай.

– Клавдіє Петрівно, може, продати дачу? Вам же тяжко.

– Ні! Я її люблю. Чоловік будував.

– Тоді давайте частіше їздити. Гарне місце.

Гарне, тихе – яблуні цвітуть, малина росте. Внуків би сюди…

Внуків немає, і не буде, мабуть. Сергій не одружений, Ольга дітей не хоче – кар’єра важливіша.

Минув рік. Діти з’явилися на порозі у день народження із квітами, та подарунками.

– Мамо, з днем народження!

Впустила, куди подітися – рідні таки.

– Мамо, забудьмо все, – Сергій узяв мене за руку. – Ми не мали рації – вибач.

– І що?

– Розірви угоду. Ми за тобою доглядатимемо, справді.

– Пізно, Сергію. Я вам не вірю більше.

– Але ж, мам…

– Все. Не хочу про це.

Знову пішли скривджені. А я залишила квіти та подарунки – не стала викидати. Все-таки день народження.

А ввечері прийшла Марина з Катериною. Принесли торт – самі пекли.

– З днем народження, бабусю Клавдіє!

Задували свічки. Сімдесят п’ять, – чимало. Але лікар сказав – ще років п’ятнадцять точно…

Як ви вважаєте, слушно вчинила Клавдія, чи перегнула палицю? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.