– Кирило, ти що, не чуєш? Діти хворі! Діти! Твої племінники! – Валентина намагалася не зриватися на крик. – Марина одна з трьома примхливими малюками не впорається. А їм терміново треба до лікаря! – Це не моя проблема. Діти – відповідальність Марини. Нехай сама розуміється! – Видав син

– Скажи Кирилу, щоб негайно приїхав! – Дочка захлиналася словами. – Усі троє малюків температурять, вередують. Мені одній з ними до поліклініки не дістатися. Нехай приїде машиною, допоможе!

Валентина закивала, хоч Марина не могла цього бачити. Усередині все стислося від тривоги за онуків.

– Зараз все зроблю, доню. Не хвилюйся, – Валентина намагалася говорити спокійно, щоб ще більше не нервувати дочку.

Вона натиснула відбій і завмерла. Пальці судомно шукали номер сина у контактах. Троє хворих дітей, Марина одна, чоловік на роботі. Ситуація критична.

Кирило допоможе, у цьому вона була впевнена. Перший гудок. Другий. Нарешті Кирило відповів.

– Мамуль, привіт, – син квапливо говорив.

– Кирюша, любий, тут така ситуація… – Валентина намагалася підібрати правильні слова. – Марина дзвонила.

– Всі троє малюків захворіли, потрібно терміново до лікаря. Її чоловік на роботі відпроситися не може. Ти міг би поїхати, відвезти племінників? Думаю, це не довго.

На тому кінці повисла напружена тиша. Валентина чула дихання сина і якийсь галас на задньому плані.

– Мамо, сьогодні, ну ніяк, – Кирило зітхнув. – В Ані день народження. Ми забронювали ресторан ще два тижні тому. До Марини через все місто їхати, тягнучки зараз страшні. На броню точно не встигнемо. Отже, без мене…

Валентина стиснула телефон міцніше. Долоня спітніла. Невже син серйозно відмовляється допомогти?

– Кирило, ти що, не чуєш? Діти хворі! Діти! Твої племінники! – Валентина намагалася не зриватися на крик. – Марина одна з трьома примхливими малюками не впорається. А їм терміново треба до лікаря!

– Мамо, та я все розумію, – Кирило говорив рівно, без емоцій. – Але ж у нас плани. Ми не можемо все скасувати через це. Нехай викличе таксі. Або ви з татом допоможете. У чому проблема?

Валентина опустилася на стілець. Ноги підкосилися. Вона не могла повірити, що чує.

– Тато на роботі! – Тепер вона вже не стримувалася. – Я одна з трьома хворими дітьми фізично не впораюся! Ти не розумієш елементарних речей?

– Мамо, я не можу. Вибач, – Кирило на цей раз відповів різко. – Це не моя проблема. Діти – відповідальність Марини. Нехай сама розуміється.

Валентина задихнулася від обурення. Що він таке каже?

– Як це не твоя проблема? – Тепер вона кричала. – Це твоя родина! Твоя сестра! Ти не можеш один раз допомогти рідній людині?

– Я сказав – не можу! Нам час збиратися, вибач, – Кирило відключився.

Короткі гудки різали по вухах. Валентина дивилася на екран телефону, не в змозі усвідомити подію. Руки дрібно тремтіли. Вона знову набрала номер. Кирило не відповів. Ще раз. Тиша.

Усередині закипало щось гаряче, палюче. Як син посмів так вчинити? Валентина набрала номер невістки. Може, хоч Ганна напоумить чоловіка.

– Алло, Валентино Іванівно? – Невістка відповіла майже відразу.

– Аню, люба, – Валентина щосили намагалася говорити спокійно. – Скажи, чому ти не попросиш Кирила допомогти? Це ж його племінники! Вони хворі! Марині дуже тяжко одній! Ти ж маєш це розуміти, ти ж жінка.

Анна зітхнула. Говорила вона спокійно, навіть байдуже.

– Валентино Іванівно, з проблемами дітей мають розбиратися їхні батьки. Є таксі, швидка допомога. Діти вже не немовлята. Марина доросла жінка, впорається.

Валентина завмерла. Слова невістки обпалили сильніше, ніж відмова сина.

– Аню, ти хоч уявляєш, як везти трьох хворих примхливих малюків на таксі?! – Валентина вже не стримувала емоцій. – Вони ж зовсім маленькі! Марина не впорається сама!

– Це її діти, Валентино Іванівно, – Ганна говорила так само байдуже. – Ми свій вечір наперед планували. Не хочемо псувати його через чужі проблеми.

На зміну збентеженню прийшла лють.

– Тоді зі своїми майбутніми дітьми можете по допомогу навіть не звертатися! – Вигукнула Валентина і кинула слухавку.

…Наступні дні пройшли, як у тумані. Валентина не дзвонила до Кирила. Син теж мовчав. Вона намагалася не думати про цей інцидент, але образа палила зсередини, не давала спокою.

Вночі Валентина лежала без сну. У голові крутилася та злощасна розмова. Як син міг так вчинити? Де вона помилилася у вихованні? Як виростила таку черству людину?

Чоловік намагався заговорити з нею кілька разів, але Валентина відмахувалася. Їй треба було самій у всьому розібратись. Збагнути, що пішло не так.

Надвечір четвертого дня терпець урвався. Валентина вирішила поїхати до Кирила. Потрібно було поговорити особисто, дивлячись у вічі. Дізнатися, як син міг зрадити свою сім’ю.

Двері відчинила Ганна. На обличчі невістки промайнуло здивування, але вона мовчки відступила убік. Валентина увійшла, навіть не знявши куртку.

– Де Кирило? – спитала вона різко.

– У кімнаті, – Ганна кивнула на двері.

Валентина відчинила двері. Кирило зустрівся поглядом із матір’ю. На секунду в його очах майнуло щось невловне. Але одразу обличчя стало непроникним.

– Мамо? Що сталося? – син підійняв брови.

– Як ти міг? – Валентина вигукнула це так голосно, що Кирило здригнувся. Все, що збиралося всередині чотири дні, вирвалось назовні.

– Як ти міг відмовити хворим дітям? Своїй сестрі? Я не так тебе виховувала! Не ростила тебе егоїстом і черствою людиною!

Кирило повільно підвівся. Обличчя сина залишалося спокійним, майже байдужим. Ця холодність дратувала ще більше.

– Мамо, ти сама могла викликати таксі, – син знизав плечима. – Поїхати до Марини, допомогти з дітьми. Я не повинен кидати всі свої справи за першим покликом!

Кирило зробив паузу. Подивився матері прямо у вічі.

– Чи ти забула, як Марина взагалі перестала спілкуватися з нами? І що вона людям базікає, – продовжив він.

– Відколи ми квартиру купили. Незрозуміло взагалі на що образилася, слухавку не бере, на вулиці ніс верне. Пів року все це триває, а тепер раптом допомога знадобилася?!

Валентина розгубилася. Слова застрягли у горлі. Вона роззявила рота, й закрила знову.

– Це… це просто… – Валентина затнулась, підбираючи слова. – Марина із трьома дітьми на орендованій квартирі живе.

– А ви з Анею у власній двокімнатній, без дітей. Звичайно, їй прикро. А що не вітається, я не знала… А людям що базікає?

Кирило примружився. Ганна встала у дверях, схрестивши руки на грудях. Обличчя невістки залишалося байдужим.

– Багато чого балакає. І такий я і сякий, про Аню гидоти каже. А з приводу квартири – це не її справа, – Кирило холодно дивився на матір.

– Ми з Анею на цю квартиру самі заробили. Ніхто нам не допомагав. І свої проблеми хай Марина вирішує сама! А не втягує мою родину через тебе.

Валентина зробила крок до сина. Кулаки стиснулися самі по собі.

– Ти що несеш? – Вона знову зривалася на крик. – Це ж твоя сестра! Рідна людина! Сім’я!

– Ні, мамо, – Кирило теж перейшов на підвищені тони. – Моя сім’я – це Аня. А Марині треба було думати головою раніше!

– Вона за власним бажанням народила трьох дітей! Ніхто її не примушував! Я не зобов’язаний за першим покликом все кидати та вирішувати її проблеми!

Валентина скривилася.

– Ти егоїст! – Вигукнула вона. – Думаєш тільки про себе! Твоя сестра ледве справляється з дітьми! А ти навіть раз допомогти не можеш!

– Допомогти? – Кирило посміхнувся. – А чому я взагалі маю допомагати людині, яка пів року зі мною не розмовляє? Ми припинили спілкуватися з Мариною! Як ти могла цього не помічати?

Кирило перевів подих. Продовжив уже тихіше:

– Хоча про що це я? – син похитав головою. – Ти ж бачиш і переживаєш лише за Марину. Завжди так було. А я для тебе порожнє місце.

– Ти безсердечний! Як ти можеш так казати? – Валентина різко розвернулася. Дивитися на сина більше не було сили. – Я тебе не так виховувала, Кирило! Зовсім не так! Я вчила вас завжди допомагати один одному!

Валентина вискочила із квартири. На сходовому майданчику зупинилася. Дихання збилося. Усередині все горіло. Як син міг так із нею розмовляти?

Холодне повітря вулиці обпалив обличчя. Але дихати не стало легше. Валентина йшла до зупинки, а в голові билася та сама думка. Де вона помилилась?

Як виростила таку людину? Егоїста! Чому Кирило не розуміє найпростіших речей – що сім’я має допомагати одне одному? Що не можна відвертатися від рідних людей?

Але десь глибоко всередині, у тому куточку свідомості, куди Валентина боялася заглядати, зароджувалося щось тривожне. Слова Кирила про Марину.

Про те, що сестра сама не стала спілкуватися після купівлі квартири, та говорила гидоти. Про те, що син має свою сім’ю. Про те, що мати не звертала на нього уваги, завжди переживаючи лише за дочку.

Валентина зупинилася посеред тротуару. Перехожі обходили її з обох боків. Що, якщо Кирило має рацію? Що, якщо вона сама винна у тому, що сталося? Вимагала від сина дуже багато, не помічаючи його власних проблем?

Ні. Валентина різко хитнула головою. Визнати це було неможливо. Вона ж мати. Вона краще знає, що правильно для дітей. Завжди знала.

Але сумнів уже оселився всередині. Засів десь глибоко, маленький та гострий. З кожним кроком до будинку він розростався, ставав більше, наполегливіше.

Валентина сіла у маршрутку. Витріщилась у вікно. За склом пропливали будинки, люди, машини. Звичайне життя тривало. А всередині Валентини щось надламалося. Щось змінилося назавжди.

Вона не знала, чи зможе колись це виправити. Чи зможе знову розмовляти із сином, як раніше. Чи простить його відмову допомогти? Чи пробачить він її сліпоту та неуважність?

Маршрутка тремтіла на вибоїнах. Валентина заплющила очі. Може завтра все стане ясніше. Можливо, знайдуться правильні слова. Можливо, сім’я знову стане сім’єю.

А може, все вже надто пізно…

А ви що скажете з цього приводу? Хто з них має рацію? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.