– Легко тобі, Раїсо, судити! У тебе своїх троє, по лавках сидять, ситі, обласкані. А хто, крім мене, Федькові ласкаве слово скаже? Стара я, звичайно, але серце ж в мене не кам’яне!

Того дня до мене в медпункт увійшла Люба Шуліка. Не ввійшла – влетіла, ніби за нею гналися. Сама бліда, губи покусані, а в очах така паніка, що в мене серце в п’яти пішло.

А за руку вона вела його, Федю. Хлопця років восьми, худенького, як билинка на вітрі. І очі його були… ох, не дитячі. Серйозні, глибокі, ніби він не вісім років прожив, а всі вісімдесят, і всю скорботу світу в собі носив.

– Семенівно, – зашепотіла Люба, озираючись на двері, наче боялася, що ті за нею зачиняться назавжди. – Візьми його… на кілька днів, га? Мені в місто треба терміново. Справа горить, розумієш?

А я дивлюся на неї й не розумію. Точніше, розумію, що справа не в поспіху. Справа в очах її вертких, в руках, що смикають край куртки.

І в тому, як вона на свого сина не дивиться. Зовсім. Наче він не кревний її, а вузлик з речами, який залишити треба.

Я промовчала. Що тут скажеш? Мовчки кивнула, взяла холодну, як крига, долоню Федька у свою. Він навіть не здригнувся.

Просто підійняв на мене свої бездонні очі, і мені здалося, що я тону в них, у цьому дитячому, невимовному болю.

Люба видихнула, наче гору з плечей звалила. Сунула мені в руки старенький рюкзачок, пролепетала щось про “я подзвоню” і вислизнула за двері. Скрипнула хвіртка… і все. Тиша. Тільки годинник на стіні відраховує секунди, та дощ за вікном шумить.

Стоїмо ми з ним удвох посеред мого кабінету. Я і цей маленький чоловічок з очима старого.

– Ну що, – кажу, намагаючись, щоб голос не здригнувся, – чай будемо? З малинкою?

А він мовчить. Лише дивиться. Не на мене – крізь мене, на ті самі двері, за якими зникла його мати. Чекає.

Ось як, милі мої, буває. Думаєш, найстрашніше – це тілесна хвороба, яку можна в довіднику знайти. А насправді найстрашніше – це коли душа болить. Особливо дитяча душа. Адже вона, як той пролісок – тендітна, беззахисна. Трохи зачепи – і зламається.

Ці пара днів розтяглися на тиждень. Потім на другий. Телефон Любки мовчав потойбічним мовчанням. А я дивилася на Федю, і моє серце кров’ю обливалося. Він був як їжачок. Не підступишся.

На будь-яке моє запитання – короткий кивок чи мовчання. До їжі майже не торкався. Все сидів біля вікна на дивані й дивився на дорогу. Не плакав, ні. Він ніби розучився плакати. Просто чекав. Це було гірше за будь-які сльози!

Все село, звичайно, вже гуло, як розтривожений вулик. Язики ж у нас без кісток.

– Кинула! – Шипіла мені в крамниці Раїса, продавчиня. – Зозуля! Нагуляла, а тепер не знає, куди приткнути! Здала б ти його, Семенівно, у притулок від гріха подалі.

А я слухала і думала:

– Легко тобі, Раїсо, судити! У тебе своїх троє, по лавках сидять, ситі, обласкані. А хто, крім мене, Федькові ласкаве слово скаже? Стара я, звичайно, але серце ж в мене не кам’яне!

Були й інші. Баба Клава, сусідка моя, приносила то глечик теплого молока, то пиріжки з капустою. Поставить на стіл, зітхне:

– Сирітка ти наша… – І погладить Федю по голові. А він відсмикнеться, зіщулиться весь, ніби його ляснули. Не звик він до ласки.

Вечорами, коли я укладала його спати на своїй старій тахті, він тихенько діставав з рюкзачка єдиний свій скарб – вицвілу ситцеву хустку. Мамину.

Він притискав її до обличчя, вдихав, мабуть, запах, що вже зник, і так засинав. А я сиділа поряд, слухаючи його рівне дихання.

Минув майже місяць. Вересень змінився на жовтень. Ночі стали холодними, із заморозками. І Федя зліг. Спершу просто кашляв, а потім, як запалав! Температура під сорок, губи сухі, в маренні весь. Стогне, ручками розмахує.

– Мамо… матусю, не йди… я хороший буду…

Я сиділа з ним дві ночі поспіль, не відходячи. Обтирала його гаряче тільце, напувала відваром… Лікувала, як уміла. І все шепотіла йому, шепотіла:

– Нічого, мій хороший, все буде добре. Я з тобою. Чуєш, Федюшка? Я поряд.

А третьої ночі жар спав. Він розплющив очі – ясні, осмислені. Подивився на мене довго-довго. А потім простяг до мене свою худеньку ручку і тихо так, одними губами, прошепотів: Ба…

Просто “ба”. І в цьому короткому слові було стільки всього – і довіра, і надія, і перша, боязка прихильність. Я взяла його долоню, притиснула до своєї щоки, і вперше за цей місяць він не відсмикнув її.

Вперше за цей місяць я заплакала. Від полегшення, від ніжності, від якоїсь гіркої радості. Крига рушила. Мій маленький колючий їжачок почав потихеньку прибирати свої голочки.

А ще через тиждень, коли Федюшка вже ходив по хаті, закутаний у мою стару вовняну хустку, рипнула хвіртка. Я визирнула у вікно. Боже мій. На порозі стояла Люба.

Якби я не знала її, нізащо не впізнала б. Переді мною стояла тінь. Схудла, з величезними, запалими очима на змученому обличчі. Дешева куртка, яка місяць тому сиділа впору, тепер висіла на ній, як на вішаку.

Вона підняла на мене погляд, і я побачила в ньому таку безодню сорому та розпачу, що всі мої заготовлені гнівні слова застрягли в горлі.

Вона увійшла, мовчки опустилася на табуретку біля порога, ніби її ноги більше не тримали.
Я мовчала, чекала. Хай сама скаже.

– Ну, чого мовчиш, Семенівно? – хрипко видавила вона, не підводячи голови. – Давай, кажи. Яка я погань, зозуля, остання тварюка! Все кажи! Я заслужила.

– Хворів він, – тихо відповіла я. – Сильно. Ледве богу душу не віддав. Все тебе кликав.

Вона здригнулася так, наче її оперезали. Поволі підвела голову, і по щоках її покотилися великі, важкі сльози. Не ті сльози, що з образи. А ті, що з глибини душі, гіркі, покаяні.

– Заплуталася я, Семенівно… Ох, як же я заплуталася…

І вона розповіла…

– Познайомилася я із мужиком одним, із райцентру. Приїжджав він до нас у якихось справах. А я ж – баба видна, хоч і замучена життям. А він мені – і слова гарні, і цукерки, і про життя міське, легке, співав у вуха.

– І попливла я. Розумієте, яка справа… Коли ти сама тягнеш усе на собі, коли просвіту не бачиш, а тут тобі рай обіцяють… легко втратити голову. Він і покликав мене до себе.

– Сказав, поки поживеш у мене, озирнешся, роботу знайдеш, а потім і Федька заберемо. І я повірила. Залишила сина, як мені здавалося, на кілька днів, а сама полетіла на крилах мрії.

– А рай виявився обманом. Він виявився одруженим, просто розважався, поки дружина у від’їзді була. А як повернулася – виставив мене за поріг, як песика. Без грошей, без речей, з однією гіркотою на душі.

– А повернутись соромно було, – шепотіла вона, смикаючи краєчок скатертини. – Як я йому в очі подивлюсь? З чим я прийду?

– Сказала, що за щастям для нього їду, а повернулася ні з чим, ошукана, розтоптана… От і поневірялася там по кутках, думала, що робити… А потім зрозуміла, що в мене ніякого щастя й немає, крім нього. Окрім мого Феді. І ніколи не буде.

Я дивилася на неї й думала: хто ми такі, щоб судити? Скільки ж у жінці буває розпачу, щоб вона зважилася на таке. А потім скільки мужності, щоб повернутись і у всьому зізнатися.

Я взяла її за крижану руку і повела до кімнати. Федько сидів на тахті та гортав книжку з картинками. Він підійняв голову, побачив матір і завмер. Весь підібрався, ніби знову свій колючий панцир одягнув.

Вони дивилися один на одного цілу вічність. Люба стояла біля порога, не сміючи зробити й кроку. А Федюшка просто дивився. Серйозно, не по-дитячому, вивчаючи її.

І тут Люба більше не витримала. Вона підійшла до нього, схилилася над ним і обійняла.

– Федю… синку… пробач мені…

Він мовчав. У кімнаті повисла така тиша, що було чути, як тріскотять поліна в печі. І тоді він спитав. Тихо, але так виразно, що кожне слово шкрябнуло мене по серцю.

– Ти більше не поїдеш?

Це питання було страшніше за будь-який закид. У ньому був увесь біль його маленької душі, весь страх останнього місяця. Люба заплакала в голос.

– Ніколи, – схлипувала вона, обіймаючи його. – Ніколи, чуєш, сонечко моє? Я вдома. Я назавжди вдома…

Федько стояв, не рухаючись. А потім його маленька ручка повільно, невпевнено лягла на розпатлане материнське волосся. Не погладила, ні. Просто лягла. І в цьому простому дотику було все. І прощення, і прийняття, і кінець його довгої, моторошної самотності.

Знаєте, дорогі мої, з того дня все змінилося. Ні, не відразу звичайно, не як у казці. Люба довго ще ходила селом, опустивши очі. А Федя спочатку ні на крок не відходив, тримався за поділ, ніби боявся, що вона знову розчиниться в повітрі.

Але час – він найкращий лікар. Люба влаштувалася дояркою на ферму. Робота важка, вдосвіта, але вона за неї так вчепилася, ніби це було її рятувальне коло.

Руки її огрубіли, обличчя обвітрилося, але з очей пішов той загнаний, зацькований погляд. З’явилося в них щось нове – спокій та якась тиха сила.

А Федя… ох, що з хлопчиком стало! Він ніби розтанув. Спершу почав усміхатися. Потім сміятися. Та так заливисто, так заразливо, як діти вміють!

Бігав із сільськими хлопчаками на річку, почав тягати з мого саду яблука – падалицю. В очах його замість всесвітньої туги затанцювали пустотливі чортики. Звичайний хлопчик. Щасливий.

Пам’ятаю йдуть вони з ферми, сонце вже сідає, повітря пахне парним молоком, пилом та нагрітою за день травою.

Люба несе відро, а він іде поруч і щось їй розповідає, розмахуючи руками. А вона дивиться на нього, і в очах її стільки кохання, стільки ніжності, що радіє серце.

От і думай потім, що у житті важливіше. Міські спокуси, порожні обіцянки, чи ось це – тихе щастя, коли твоя дитина йде поруч, тримає тебе за руку і сміється.

– А ви як вважаєте, любі мої, чи можна помилкою перекреслити все життя? Чи кожен має право на другий шанс?

Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!