– Лідо, доню, ти вибач, але зі спадщини я тебе викреслюю! Віктору квартира потрібніша, він чоловік, годувальник сім’ї! А ти заміж вийдеш, і до чоловіка поїдеш! – Впевнено відрізав батько

– Лідо, доню, ти вибач, але зі спадщини я тебе викреслюю! Віктору квартира потрібніша, він чоловік, годувальник сім’ї! А ти заміж вийдеш, і до чоловіка поїдеш!

Микола Петрович промовив ці слова твердо, не дивлячись дочці у вічі. У просторій вітальні батьківської квартири повисла важка тиша.

– Тату, але ж ми домовлялися, – Ліда відчула, як затремтів її голос. – Ти сам казав, що розділиш квартиру між нами з Віктором порівну.

– Передумав я, – відрізав батько, підводячись з дивана. – Оце таке моє рішення. Ти в нас самостійна, впораєшся. А у Віті сім’я, діти.

– І давно це ти вирішив? – Ліда намагалася говорити спокійно, хоч усередині все кипіло. – Чи це Марина тебе напоумила?

– До чого тут Марина? – насупився батько. – Сам вирішив. Я у своєму розумі, й сам можу визначити, кому що лишити.

У цей момент вхідні двері грюкнули, і у вітальню увійшов Віктор із дружиною. Марина, як завжди, мала бездоганний вигляд – діловий костюм, ідеальна зачіска.

– Про що розмова? – поцікавилася вона, сідаючи в крісло.

– Та ось тато вирішив квартиру Віктору відписати. – Ліда подивилася невістці просто в очі. – Каже, вам потрібніше.

– Ну, а що? – Марина знизала плечима. – Правильне рішення. У нас діти ростуть, їм потрібен простір для розвитку. А ти сама живеш, навіщо тобі така площа?

– Тобто те, що я все життя працюю і допомагаю батькам, – це не береться до уваги? – Ліда перевела погляд на брата. – Вітю, скажи хоч щось.

Віктор переступав з ноги на ногу, явно почуваючись ніяково:
– Ліда, ну тато ж вирішив… Що я можу сказати?

– Звичайно, що ти можеш сказати, – гірко посміхнулася Ліда. – Ти завжди так – осторонь залишаєшся, коли вирішуються важливі питання.

– Не починай, – скривилася Марина. – Вічно ти братові дорікаєш. А сама? Живеш у центрі в шикарній орендованій квартирі, поки ми з дітьми в студії тулимося.

– В орендованій квартирі я живу на свої зароблені гроші, – викарбувала Ліда. – І нікого не прошу допомагати мені.

– Все, годі! – перервав суперечку батько. – Рішення ухвалено. Лідо, я все сказав.

Ліда встала, повільно обсмикнула сукню:
– Що ж, дякую, тату. Дякую, що пояснив, як ти насправді до дочки ставишся.

Вона пішла до виходу, але біля дверей обернулася:

– І знаєш що? Я не про цю квартиру переживаю. Я про інше думаю – як легко ти забув все, що я для вас з мамою зробила.

Стукнули вхідні двері. У вітальні повисла тиша, тільки чути було, як Марина задоволено хмикнула.

Через тиждень після тієї розмови Ліда сиділа на роботі, переглядаючи документи, коли телефон висвітлив повідомлення від мами: “Дочко, приїжджай сьогодні, поговорити треба”.

Ліда спохмурніла, дивлячись на екран. За цей тиждень вона не з’являлася у батьків, хоча зазвичай заїжджала три-чотири рази. Їй було боляче згадувати ту розмову з батьком.

Увечері вона все ж таки приїхала. Відчинила двері своїм ключем, та почула голоси з кухні.

– Мамо, я приїхала!

– Іди сюди, дочко, – озвалася мати. – У нас гості.

На кухні сиділа тітка Рая, мамина молодша сестра. Побачивши Ліду, вона підвелася:
– Племінничка моя! Давно не бачились.

– Привіт, тітко Рая, – Ліда обійняла тітку. – Як ви?

– Та ось вирішила сестру відвідати. А тут такі новини, – тітка Рая похитала головою. – Що ж у вас діється?

– Марина всім родичам роздзвонила про татове рішення, – пояснила мама. – Уявляєш, дочко, вона навіть бабі Валі зателефонувала, хвалилася, що квартира їм дістанеться.

– Не дивно, – Ліда присіла до столу. – Вона давно йшла до цього.

– От я й говорю Тані, – тітка Рая обернулася до матері. – Микола зовсім збожеволів. Як можна рідну дочку так образити? Ліда стільки для вас робить…

– Я намагалася поговорити з ним, – зітхнула мама. – Але він уперся. Каже, чоловікові важливіше дах над головою мати.

– А я ніби не людина, – гірко посміхнулася Ліда. – Знаєте, що найприкріше? Що Вітька мовчить. Сидить, як води в рот набрав.

– Він завжди був такий, – похитала головою тітка Рая. – Усе Марині спускає. А вона, – тітка осіклася, але потім рішуче продовжила. – Вона ж не спроста так метушиться. Мені сусідка їх розповіла – у них великі проблеми з грошима. Віктор у якусь авантюру вліз.

– В яку авантюру?- запитала Ліда.

– Точно не знаю, але кажуть, величезний кредит узяв на розвиток якогось проєкту. Без відома Марини.

– Ось воно що, – сказала Ліда. – Тепер зрозуміло, чому вона так вчепилась у цю квартиру.

Мати встала, пройшлась по кухні:
– Знаєш, дочко, я тобі скажу. Соромно мені перед тобою. Ти останні п’ять років усі наші ремонти оплачувала, кредит за машину погасила, коли батько мав проблеми. А тепер ось так…

– Стривай, – перебила тітка Рая. – Які ремонти? Який кредит?

Ліда махнула рукою:
– Та гаразд, мамо. Я ж не для подяки допомагала.

– Ні, розкажи! – Зажадала тітка Рая. – А то Марина всім вуха продзижчала, яка ти егоїстка, тільки про себе думаєш.

Ліда мовчала, але мати рішуче почала:

– Три роки тому, коли у нас труби прорвало і ремонт потрібен був, – Ліда все сплатила. Потім батько машину в кредит узяв, а сплачувати нічим було – вона за нас погасила. Минулого року дах полагодити треба було – знову Ліда допомогла…

– А де Віктор був? – обурилася тітка Рая.

– У Віктора, бачите, своя родина, свої витрати, – Ліда не стримала сарказму. – Йому не було до того справи.

У цей момент у дверях з’явилася Марина. Вона завмерла на порозі, явно почувши останні слова.

– Яка цікава розмова, – Марина увійшла на кухню. – Я дивлюся, ви тут зібралися родичів обговорювати?

– А що ти тут робиш? – Здивувалася мати.

– Зайшла забрати документи, які Микола Петрович обіцяв, – Марина присіла до столу. – І дуже вчасно, як виявилось. Значить, Лідочка у нас тут хвалиться своєю щедрістю?

– Я не хвалюся, – спокійно відповіла Ліда. – Мама просто факти розповіла.

– Факти? – Марина посміхнулася. – А факт, що ти сама мешкаєш у трикімнатній квартирі, поки мої діти туляться у студії – цей факт мама не розповіла?

– До чого тут це? – втрутилася тітка Рая. – Ліда своєю працею цю квартиру винаймає.

– Звісно, ​​їй же легко, – Марина підібгала губи. – Вона думає тільки про себе. А тут діти, витрати…

– Марино, – Ліда підвела погляд на невістку. – Давай щиро. Це ж ти вмовила тата змінити рішення, щодо спадщини?

– А як і я? – Марина задерла підборіддя. -У нас сім’я, діти. Нам житло потрібніше.

– Тобі не здається, що спершу треба було зі мною поговорити?

– Про що говорити? Ти ж у нас принцеса неприступна. Все сама, все одна…

– Досить! – мати стукнула долонею по столу. – Марино, припини зараз же!

– А що я сказала? – Марина підвелася. – Правду говорю. Поки Ліда вдає із себе незалежну жінку, мої діти…

– Твої діти туляться у студії, бо твій чоловік набрав кредитів, – перебила Ліда. – Я все знаю, можеш не вдавати.

Марина зблідла:
– Що ти знаєш?

– Усе я знаю про його проєкти та борги. І про те, чому ти так відчайдушно намагаєшся отримати цю квартиру.

– Нічого ти не знаєш! – Марина підвищила голос. – Ти… ти…

– Я що? – Ліда підвелася, дивлячись невістці у вічі. – Давай, скажи. Що ти про мене думаєш?

У цей момент у квартирі пролунав дзвінок. Мати пішла відчиняти, і за хвилину на кухню увійшов Віктор:

– Марино, ти чого так довго? Я внизу чекаю-чека…

Він осікся, побачивши напружені обличчя присутніх:
– Що сталося?

– Нічого, – процідила Марина. – Просто твоя сестра вирішила розповісти всім про наші особисті справи.

– Які особисті справи? – не зрозумів Віктор.

– Розкажи брату, Марино, – Ліда схрестила руки на грудях. – Розкажи, як ти тата вмовляла квартиру вам відписати. Чи давай я розповім про твої страхи втратити навіть ту студію, в якій ви живете через його кредити?

Віктор зблід:
– Звідки ти…

– Так, Вітю, – Ліда дивилася просто на брата. – Я знаю про кредит, який ти взяв на бізнес-проєкт. Знаю, що не порадився із дружиною. І знаю, чому Марина так запекло домагається цієї квартири.

– Ти що, стежила за нами? – обурилася Марина.

– У маленькому місті всі знають все один про одного, – втрутилася тітка Рая. – Особливо, якщо хтось бере величезний кредит у банку.

Віктор важко опустився на стілець:
– Я вже вибачився перед Мариною за цей крок.

– Крок? – Марина різко обернулася до чоловіка. – Ти підставив нашу сім’ю під удар? Ми можемо залишитись без даху над головою?

– Я все розрахував, – говорив Віктор тихо, але твердо. – Проєкт почне приносити прибуток за пів року.

– Ти те саме говорив про минулий проєкт, – у голосі Марини дзвеніли сльози. – І де він зараз?

– Он навіщо тобі татова квартира, – Ліда похитала головою. – Страховка на випадок, якщо Віті нічого не вдасться?

– А що мені робити? – Марина сплеснула руками. – У мене діти! Я мушу про них думати!

– Коштом того, щоб позбавити сестру чоловіка її законної частки спадщини?

– Лідо, припини, – попросив Віктор. – Ти не розумієш…

– Ні, це ти не розумієш! – Ліда підвищила голос. – П’ять років я допомагала батькам, доки ти будував свої проєкти!

– П’ять років сплачувала ремонти, кредити, лікування! А тепер з’ясовується, що я не заслуговую навіть на спадщину?

– Які ремонти? – Віктор розгублено глянув на матір. – Які кредити?

– Ну, звичайно, ти ж нічого не знаєш, – гірко посміхнулася Ліда. – Ти взагалі знаєш, скільки я грошей в цю квартиру вклала? Тієї суми вистачило б на перший внесок по іпотеці!

– Доню, не треба, – спробувала зупинити її матір.

– Ні, треба! – Ліда дістала телефон. – У мене всі чеки збереглися, всі квитанції. Бажаєте, покажу?

Вона відкрила галерею і почала показувати: – Ось ремонт у ванній – вісімдесят тисяч. Заміна труб – тридцять чотири тисячі. Ремонт даху – сто десять. Кредит за машину – триста…

Віктор мовчки дивився на цифри, а Марина зблідла ще дужче:
– Я не знала…

– Звісно, ​​не знала, – кивнула Ліда. – Ти була надто зайнята, скаржачись усім на те, як несправедливо живеш.

У кухні повисла важка тиша. Її порушив звук дверей, що відкриваються – на порозі стояв батько.

Микола Петрович повільно обвів присутніх поглядом:
– Я все чув. З самого початку розмови стояв під дверима.

– Колю… – мати підвелася.

– Сиди, Таня, – підняв він руку. – Дай сказати.

Батько пройшов до столу, важко опустився на стілець. – Я вважав, що роблю правильно. По справедливості. Син – продовжувач роду, йому потрібна опора.

Він перевів погляд на дочку:
– А ти, Лідо… Ти завжди була сильною. Самостійною. Я пишався тобою, але, напевно саме тому вирішив, що тобі моя допомога не потрібна.

– Тату… – почала Ліда.

– Ні, дай домовити, – батько похитав головою. – Я помилився. Міцно помилився. Піддався чужому впливу, – він глянув на Марину, – і забув про найголовніше. Про справедливість.

Марина схопилася:
– Миколо Петровичу, але ж ви самі говорили…

– Так, казав, – перебив її батько. – І не мав рації. А тепер, усі цифри почув. І знаєш, що я зрозумів? Що ця квартира вже наполовину Лідина. Вона в неї стільки вклала…

Він обернувся до сина:
– А ти, Вітю… Я ж тебе так не виховував. Які кредити ти без поради із дружиною взяв? Які таємниці у тебе від сім’ї?

– Я хотів якнайкраще, – промимрив Віктор. – Думав, що справа піде…

– Як краще? – батько зітхнув. – А вийшло, що рідну сестру образив. Мало того, що сам жодного разу допомоги не запропонував, так ще й її частки хотів позбавити.

– Я не хотів, – Віктор опустив голову. – Це все…

– Не треба, – обірвала його Марина. – Не звалюй на мене. Я наполягала на цьому рішенні, так. Але ти сам погодився.

– От і розібралися, – кивнув батько. – А тепер слухайте моє нове рішення. Воно остаточне.

Усі завмерли. Микола Петрович обвів поглядом присутніх:
– Квартира буде поділена порівну між Лідою та Віктором. Як я й обіцяв раніше.

– Але тато, – почала Марина.

– Я не договорив, – батько стукнув по столу долонею. – Віктор, завтра їдеш у банк і береш виписку з усіх своїх кредитів. Думатимемо, як допомогти тобі виплутатися з боргів.

Він обернувся до дочки:
– А з тобою, Лідо, ми сядемо і порахуємо все, що ти в квартиру вклала. До копійки. І або твоя частка буде більшою, або брат має тобі цю суму компенсувати.

– Не треба компенсацій, тату, – тихо сказала Ліда. – Я не для цього допомагала.

– Ні, дочко, – батько був непохитний. – Все має бути справедливо. Зрештою, це і мій обов’язок перед тобою.

Марина повільно опустилася на стілець:
– Даруйте мені. Всі вибачте. Я справді думала тільки про дітей. Про те, що їм потрібний дах над головою.

– Марино, – Ліда подивилася на невістку. – Я ж не проти допомогти. Якби ти просто поговорила зі мною…

– Я боялася, – сказала Марина. – Боялася, що ти відмовиш. Ти така успішна, самостійна…

– Дурниці, – похитала головою Ліда. – Вітя мій брат. А твої діти – мої племінники. Як я можу відмовити у допомозі рідним людям?

Віктор підвів голову:
– Сестричко, я не знав, що ти стільки для батьків робила. Вибач мені. Я був… егоїстом.

– Був, – погодилася Ліда. – Але зараз головне – вирішити проблему із твоїми кредитами. Скільки ти винен банку?

– Багато, – Віктор скривився. – Майже мільйон.

– Що? – ахнула Марина. – Ти ж казав – п’ятсот тисяч!

– Я боявся тебе засмучувати.

– Так, – рішуче сказала Ліда. – Завтра береш усі документи і їдемо в банк. Я допоможу тобі відновити борг. У мене є добрі знайомі у фінансовій сфері.

– Лідо, не потрібно…

– Потрібно, Вітю. Ти мій брат. І я не дам тобі втратити все, що ти маєш.

Тітка Рая, мовчки спостерігаючи за цією сценою, посміхнулася:
– Оце по-родинному. По-людськи.

Мати витерла очі:
– Діти мої… Як добре, що все так вирішилося.

– Так, мамо, – Ліда підійшла до матері і обійняла її. – Все налагодиться.

Віктор підвівся і ніяково наблизився до сестри:
– Дякую тобі. Я навіть не знаю, як…

– Знаєш що? – перебила його Ліда. – Давай без слів. Просто більше ніколи не мовчи про проблеми. Домовились?

Віктор кивнув, і міцно обійняв сестру.

Микола Петрович дивився на своїх дітей і думав, як він міг піддатися хвилинній слабкості, і образити дочку.

Тепер він достеменно знав: у нього чудові діти. Різні, зі своїми недоліками, але готові підтримати один одного у скрутну хвилину.

А Марина, дивлячись на цю сцену, нарешті зрозуміла: не в помешканнях справа. Головне – бути чесними один з одним. І не боятись просити допомоги у близьких.

Адже сім’я – це не лише спільне прізвище. Це готовність бути поряд і в радості, і в біді. Без хитрощів та маніпуляцій.

Коли через місяць Ліда допомогла братові скласти план із виплати кредиту, а батьки офіційно оформили дарчу про рівний поділ квартири, всі зрозуміли: ця історія зробила їхню родину лише міцнішою. І тепер уже жодні образи та недомовки не зможуть їх розлучити…