– Льоша, це чиї туфлі? – Люда стояла в коридорі, тримаючи в руках червоні туфлі на тонких шпильках. Голос її здригнувся, але вона намагалася тримати себе в руках

– Льоша, це чиї туфлі? – Люда стояла в коридорі, тримаючи в руках червоні туфлі на тонких шпильках. Голос її здригнувся, але вона намагалася тримати себе в руках.

– Які туфлі? – Олексій висунувся з кухні, витираючи руки об рушник. На ньому був старий спортивний костюм, який він одягав, коли смажив котлети. Запах смаженої цибулі вже просочив квартиру.

– Ось ці, – Люда підняла взуття вище, наче доказ у суді. – Вони не мої. І не твої, сподіваюсь?

Олексій насупився, ступив ближче. Подивився на туфлі, потім на Люду. Обличчя його стало якимось розгубленим, але в очах промайнула іскорка, яку Люда відразу помітила.

– Звідки мені знати? Може, сусідка лишила? – буркнув він і відвернувся, явно не бажаючи продовжувати цю розмову.

– Сусідка? Серйозно? – Люда кинула туфлі на підлогу, і каблуки дзвінко цокнули по ламінату. – Льоша, ти хоч вигадуй щось правдоподібне. У нас тут не прохідний двір, щоб сусідки взуття розкидали!

Вона пройшла за ним на кухню. На плиті шипіла сковорідка, а поряд стояла тарілка з гіркою котлет. Олексій мовчки взяв виделку, і почав перевертати котлети, ніби це була справа державної важливості.

– Ну? – Люда схрестила руки на грудях. – Я чекаю на пояснення!

– Та які пояснення, Людо? – він нарешті обернувся до неї. – Може, це до тебе подружки заходили, доки я на зміні був?

– Мої подружки? – Люда мало не задихнулася від обурення. – Льоша, ти взагалі розумієш, що несеш? Я три дні, як із роботи не вилажу, які подружки? І потім, у мене всі в кросівках ходять, а це – шпильки якісь дорогі!

Олексій знизав плечима і відвернувся до плити. Люда дивилася на його спину і відчувала, як усередині все вирує.

Вони разом уже вісім років, із них п’ять – у цій тісній двокімнатній квартирі на околиці міста. Вона працювала бухгалтером у невеликій конторі, він – водієм на заводі.

Жили не заможно, але раніше, хоч якось трималися один за одного. А тут – туфлі. Чужі. Червоні. І цей його погляд, наче він щось приховує.

– Олексію, – голос її став нижчим, майже загрозливим. – Або ти скажеш, чиї вони, або я сама дізнаюся. І повір, тобі це не сподобається!

Він кинув виделку на стіл, і різко обернувся.

– Та що ти причепилася до мене? Ну, туфлі, ну, стоять! Може, хтось у під’їзді переплутав поверх, я звідки знаю?

– У під’їзді? – Люда зробила крок до нього ближче. – Тобто хтось зайшов до нас додому, роззувся, і пішов босоніж? Ти це зараз серйозно?

Олексій відкрив рота, але тут у кишені його штанів завібрував телефон. Він сунув руку туди, глянув на екран, і швидко змахнув виклик. Люда це помітила.

– Хто дзвонив? – спитала вона, вже не приховуючи підозри.

– Та ніхто, – буркнув він. – З роботи.

– Покажи.

– Що?

– Телефон покажи, Льоша. Раз із роботи, чого боїшся?

Він стиснув губи, постояв секунду, а потім шпурнув телефон на стіл.

– Дивись, якщо хочеш. Мені приховувати нема чого.

Люда схопила апарат, відкрила журнал дзвінків. Останній – від «Світлани». Без прізвища, просто «Світлана». Серце у неї закалатало.

– Це хто? – Вона тицьнула пальцем в екран.

– Та подруга стара, – Олексій відвів погляд. – Чого ти починаєш?

– Стара подруга? – Люда мало не зірвалася на крик. – А туфлі, значить, також її? Слухай, ти хоч сам чуєш, як це звучить?

Він мовчав, дивлячись у підлогу. Люда відчула, як ноги підкошуються. Вона стільки років тягла цю сім’ю, відмовляла собі у всьому, щоб Льоша міг машину поміняти, щоб сина в садок нормальний влаштувати. А тепер ось це. Туфлі. Світлана. І його безглузді виправдання.

– Я з нею поговорю, – нарешті видавила вона. – Дай номер.

– Ти чого, Людо? – Олексій підвів на неї очі, де тепер читалася паніка. – Не треба, я сам розберуся.

– Ні, – похитала вона головою. – Ти мені вісім років морочиш голову, а я все терпіла. Досить. Дзвони їй. Прямо зараз.

Він зам’явся, але під її поглядом таки взяв телефон, і набрав номер. Поставив на гучний зв’язок. Після трьох гудків пролунав веселий жіночий голос:

– Льошику, ну нарешті! Я вже думала, що ти знову зайнятий.

Люда відчула, як кров прилила до обличчя. Льошик. Вона подивилася на чоловіка, а той стояв червоний, як рак, і смикав край рушника.

– Це Людмила, дружина Олексія, – холодно сказала вона у слухавку. – Ви хто?

На тому кінці повисла пауза, а потім голос став менш веселим:

– Ой, вибачте, я… Це Світлана. Я з Льошею на заводі працюю. Ми просто друзі.

– Друзі, значить, – посміхнулася Люда. – А свої червоні туфлі у нас у коридорі ви випадково не забули?

– Туфлі? – Світлана вочевидь розгубилася. – Які туфлі? Я у вас удома ніколи не була!

Люда подивилась на Олексія. Той відвів погляд.

– Льоша, – тихо сказала вона. – Востаннє питаю. Чиї туфлі?

Він мовчав. А потім раптом видихнув:

– Це Ірини.

– Ірини? – Люда мало не похлинулася. – Сестри твоєї?

– Ну так, – він кивнув, дивлячись кудись убік. – Вона вчора заходила, доки ти на роботі була. Просила грошей у борг. Я дав, вона пішла. Туфлі, мабуть, забула.

Люда опустилася на стілець. Ірка, сестра Льоші, була вічним головним болем їхньої родини. Завжди в боргах, завжди з якимись мужиками, завжди з проханнями. Але ж туфлі? Червоні? На підборах? Це на Ірку не схоже.

– А Світлана тоді хто? – Запитала вона, все ще не вірячи.

– Сказав же з роботи, – Олексій сів навпроти. – Вона просто тріщить завжди без зупину, а я не знаю, як її балаканину зупинити. Інші всі давно послали, а я слухаю – ось вона мені й дзвонить. Нічого в нас немає, Людо. Присягаюся.

Люда дивилася на нього і не знала, чи вірити, чи ні. З одного боку, історія з Іркою звучала правдоподібно – та вічно щось забувала.

З іншого – ця Світлана, цей дзвінок… Вона встала, пройшла в коридор, і ще раз подивилася на туфлі. Розмір тридцять восьмий, як у неї самої. Ірка носила тридцять шостий.

– Льоша, – покликала вона, повертаючись на кухню. – В Ірки нога менша за мою. Це не її черевики.

Він завмер. А потім раптом засміявся – нервово, майже істерично.

– Людо, ти мене доконаєш, – сказав він, хитаючи головою. – Це мої. Я купив їх. Тобі. На День народження. Хотів сюрприз зробити, а ти детектива ввімкнула.

Люда відкрила рота, але слова застрягли. Вона подивилася на туфлі, потім на Льошу. І раптом теж засміялася – спершу тихо, а потім у голосно.

– Ти серйозно? – видавила вона крізь сміх. – Ти їх у коридорі кинув, наче хтось приходив?

– Та я не спеціально. Дістав подивитись, а тут телефон задзвонив. Я відірвався, а потім про них забув, – він розвів руками. – Сховати хотів потім. Не встиг.

Вона похитала головою, витерла сльози від сміху, і сіла поряд.

– Льоша, ти дурень, – лагідно сказала вона. – Але я люблю тебе. Тільки більше так не роби, гаразд? Бо я трохи інфаркт не отримала.

– Домовилися, – він усміхнувся і посунув їй тарілку з котлетами. – Їж, бо охолонуть. А коробка від туфель у коридорі під тумбочкою лежить, якщо що. Це якщо Шерлок Холмс остаточно вирішить мене перевіряти.

Люда взяла виделку, подивилася на нього і подумала, що, може, справді дарма вона на Світлану цю грішить. А туфлі… Туфлі були гарні.

І вона їх обов’язково взує. Але спочатку нехай Льоша пояснить, звідки в нього гроші на такі дорогі шпильки. Хоча, це буде вже інша розмова. А ви що скажете, у мене був привід для підозри?