Лише ті люди, які пливуть з нами в одному човні, можуть штовхнути нас за борт…

Ганна з Іваном одружилися, коли обом було далеко за двадцять. Зустрілися і більше не розлучалися. Мати Івана пішла із життя, коли він навчався на першому курсі інституту.

А за два роки батько зійшовся з жінкою. У неї була маленька однокімнатна квартира, і вона милостиво дозволила жити в ній Іванові. До неї він і привів Аню після весілля.

Спочатку їх все влаштовувало, але все ж таки хотілося своєї власної квартири. З дітьми молодята розумно вирішили почекати. Спочатку назбирають на перший внесок, куплять квартиру в іпотеку, тоді можна буде подумати й про дітей.

Через два роки у них була двокімнатна квартира, а ще через пів року Ганна народила первістка, сина Микиту. Через чотири роки з’явилася Софійка.

Діти підростали, настав час подумати про трикімнатну квартиру, щоб у брата і сестри були свої кімнати.

Соня любила старшого брата і була до нього сильно прив’язана, хвостиком ходила за ним. Навіть сукні не любила, носила джинси, наслідуючи брата. Микита опікувався і любив сестру.

Іван багато працював, але вихідні любив проводити із дітьми. Ходив з ними на ковзанку, на гірку чи в кіно, поки Аня займалася прибиранням або готувала обід. Жили рівно і спокійно, діти росли, не завдаючи проблем. Поки одного разу все не впало.

…Коли борщ був майже готовий, у двері подзвонили. Аня подумала, що це повернулися Іван із дітьми, але на порозі стояла Зоя.

Вони разом навчалися в інституті, іноді зустрічалися, дзвонили, вітали один одного з днем ​​народження. Аня запрошувала Зою на своє весілля.

Зоя то зникала, зайнята влаштуванням особистого життя, то знову з’являлася. Вона встигла двічі одружитися, але обидва шлюби тривали недовго. «Знову з кимось розлучилася і прийшла скаржитися на долю» – подумала Ганна, але привітно посміхнулася.

– Привіт, проходь. Мої гуляють, а я борщ варю. Ходімо на кухню. Пообідаєш із нами?

– Ні. Я ненадовго. Я прийшла сказати… – Зоя проігнорувала пропозицію сісти, лишилася стояти. – Я люблю Івана, – сказала вона і прямо подивилася Ані у вічі.

Передчуття біди стиснуло серце.

– Я його теж люблю. Його важко не любити, він добрий чоловік і батько, – сказала Аня.

– До речі, про дітей. Я чекаю на дитину, – Зоя не зводила очей з обличчя “подруги”.

– Справді? Щиро вітаю, – Аня відвернулася до плити, зняла кришку з борщу, який закипів.

– Ти не зрозуміла. Я чекаю на дитину від Івана. Влітку, коли ти з дітьми їздила на море, а Івана не відпустили у відпустку, у нас все й сталося.

– Я зайшла до тебе, не знала, що ти поїхала, те та се… Навіть найкращий і вірний чоловік час від часу хоче відпочити від дружини. Вибач, але я його не змушувала спати зі мною.

– Це було його бажання та рішення… – Зоя замовкла, чекаючи на реакцію Ані. Але та не відповідала, стоячи до неї спиною, що застигла від напруги.

– Уявляєш, ні від одного чоловіка не залетіла, а від твого Івана одразу. Знала, що злякається, не скаже тобі. Ось я й вирішила сама. Відпусти його, – раптом сказала Зоя.

– Як це? У нас діти… – Аня різко розвернулася до неї.

– У мене теж скоро буде дитина. Його дитина, – з натиском додала Зоя.

Стіни кухні раптом втратили чіткі контури, ноги стали ватяними, а серце нестерпно занило в грудях. Аня підійшла до столу та опустилася на стілець. Слова застрягли у горлі. Поки вона приходила до тями, Зоя пішла.

Коли повернулися Іван із дітьми, борщ википав, а Ганна так і сиділа на стільці, дивлячись перед собою.

– Що з тобою? – Іван вимкнув газ під каструлею і дивився на дружину.

Аня підійняла на нього сухі очі.

– Це правда?

– Ти про що? Що трапилося, поки нас не було? – Занепокоєно запитав Іван.

– Зоя сказала, що ви… що вона чекає від тебе дитину, – Аня навіть заплющила очі, коли побачила, як чоловік напружився.

– Як ти міг? – слова важко виривалися з горла.

– Я сам не знаю, як це вийшло. Вона прийшла… Я… Ми хильнули…

– І ти забув, що в тебе дружина та двоє дітей?! Як все просто, – посміхнулася Ганна.

– Мамо, коли обідатимемо? Я їсти хочу, – в кухню зайшов Микита.

– Бачиш, ми розмовляємо? Пізніше. Іди у свою кімнату, – різко сказав Іван синові.

– Я взагалі думав, що вона все вигадала, не повірив їй, – продовжив Іван, коли Микита пішов. – Це і було всього кілька разів, присягаюся. Більше ми не зустрічалися.

– Нещодавно вона впіймала мене біля офісу, щоб повідомити про своє цікаве положення. Я не впевнений, що це взагалі моя дитина. Ти ж знаєш, вона зустрічається з багатьма чоловіками.

– Як зручно звалити все на жінку, та ще удати, що ти тут ні до чого. Вона просила, щоб я тебе відпустила. Так от, я тебе відпускаю, – тьмяним голосом сказала Аня.

– Ань, не пори гарячку! Я винен, визнаю. Але я тебе люблю. Тоді якесь помутніння було. Може, взагалі немає жодної дитини…

– Навіщо їй брехати? Вона сказала, що давно любить тебе, з нашого весілля, – Аня намагалася тримати себе в руках, не кричати, не впадати в істерику, але її трясло.

– Я завтра поговорю з нею ще раз. Адже можна встановити батьківство ще до появи дитини? – міркував уголос Іван.

Спати Аня лягла на вузькому дивані.

– Ань, ходімо на нормальний диван. Не зручно ж… – почав Іван, але Аня лише накрилася ковдрою з головою.

Наступного дня Микита одразу зрозумів, що щось трапилося, та й дещо чув учора. Йому незабаром тринадцять, він усе розуміє.

Батьки не розмовляли один з одним, батько похмуро поглядав на маму. Дивлячись на Микиту, притихла й Соня.

За два тижні Іван приголомшив Аню – дитина у Зої від нього.

– Ань, я не хочу йти, я вас люблю, тебе та дітей.

– Не вийде. Як раніше вже не буде, сам розумієш. Тобі краще піти. До неї.

– Ань, вирішім це якось інакше. Ми ж в одному човні.

– Це як? Жити шведською родиною? А про дітей ти подумав? Іди, я не зможу тебе пробачити! Я впораюсь, діти вже великі. Не бійся, човен без тебе не потоне, – посміхнулася Ганна.
І Іван пішов.

– А де тато? – Запитала Соня за вечерею.

– У відрядження поїхав, – відповів Микита за маму.

– А коли повернеться? Скоро ж Новий рік, – закапризувала Соня.

– Ще не скоро. Їж, уроки ще треба робити, – прикрикнула Аня на дочку, і Соня злякано притихла.
Мама раніше ніколи не підвищувала голосу.

За два дні у суботу прийшов Іван. Соня кинулася до нього, обхопила руками. Микита також вийшов, але не підійшов до батька.

– Ну що, гуляти ходімо? Ковзанку вже залили.

Соня застрибала від радості. І тут Микита здався. Він подивився на Аню, чекаючи на її дозвіл. Та кивнула, і він побіг вдягатися.

Іван заходив часто. Аня розуміла, що він сумує за нею, дітьми, але назад не кликала.

– Тату, сідай з нами вечеряти, – одного разу покликала його Соня.

Іван запитливо глянув на Аню. Тій нічого не залишалося, як поставити на стіл ще одну тарілку. Діти одразу пожвавішали, і Ані на мить здалося, що все повернулося, стало, як раніше. Потім Микита відвів Соню у їхню кімнату.

– Дякую. Дуже смачно. Скучив за твоїм куховарством, – Іван підвівся з-за столу.

– Що, Зоя погано готує? – Усміхнулася Аня, прибираючи тарілки в раковину.

– Їсти неможливо. Але я не в неї живу, в однокімнатній, пам’ятаєш? – Іван спробував обійняти, але Аня так на нього подивилася, що він відступив.

– Мабуть, у неї інші переваги, – Аня красномовно подивилася на чоловіка.

– Мені погано, Ань. Я сумую за тобою, за дітьми…

– Все, тобі час. Чуєш, телефон дзвонить? – У передпокої справді розривався телефон.

– Тато пішов? – Запитав Микита, коли за Іваном зачинилися двері. – Це все через твою подругу?

– Вона мені не подруга!

– Мамо, я подумав… Я хочу жити з татом. Йому погано одному, я бачу. Він сам запропонував. Тобі буде легше, і Соня буде сама в кімнаті, – квапливо додав він.

– Ніколи! – Відрізала Аня.

– Мамо, я щодня буду до вас приходити, Соню зі школи забирати…

– Про це не може бути й мови, – категорично сказала Аня. – Він зрадив мене, вас!

– Я до батька хочу. Я буду приходити. Слово честі. Мам…

– Ні. А як же я?

– Гаразд, зрозумів, – сказав похмуро Микита і хотів піти.

– Добре. Соня буде тут зі мною, а ти один у вашій кімнаті. Влаштує? – квапливо пішла на поступки Ганна.

Микита байдуже знизав плечима і пішов у свою кімнату.

Аня раптом зрозуміла, що син виріс, подорослішав, йому хочеться побути на самоті, а не з Сонею. Йому потрібний свій простір, чоловіче суспільство.

Наступного дня вона зателефонувала до Івана і накричала на нього.

– Від аліментів хочеш ухилитися, тому й умовляєш Микиту піти до тебе? Мовляв, поділимо дітей, платити не треба? Не смій налаштовувати Микиту проти мене!

– Та і в думках не було. Він великий, йому зараз легше зі мною, розумієш? Дозволь йому пожити у мене. Не вийде, тримати не буду. А гроші я тобі так і перераховуватиму.

– Ненавиджу тебе, – крізь зуби видавила Ганна, обірвала розмову і відкинула телефон.

Вона довго сумнівалася, але все ж таки вирішила відпустити Микиту до батька. Микита приходив після школи щодня, вони вечеряли, він допомагав робити Соні уроки.

– Ну, як ти? – Запитувала вона сина.

– Нормально. Тато допомагає мені з математикою, у мене тепер одні п’ятірки, – похвалився Микита.

Соня не відходила від брата ні на крок.

– Темно вже, я проведу тебе. А може, залишишся? – З надією запитала Аня.

Микита відмовився. Як завжди.

Іти недалеко, лише трохи більш як дві зупинки. Аня довела сина до будинку, де мешкав Іван, і пішла додому, ковтаючи сльози та згадуючи, які вони були щасливі у маленькій тісній квартирі.

Перед Новим роком Микита захворів, до школи кілька днів не ходив. Аня дзвонила йому та чоловікові, радила, чим лікувати горло. Але на серці було неспокійно, а піти туди не наважувалася.

Наступного дня, коли вона прийшла з роботи, у квартирі стояла незвична тиша та темрява. Соні не було вдома, не було і її ранця, отже, вона не приходила зі школи. Аня зателефонувала чоловікові, Микиті. Соні в них не було.

– Де вона? – Вже серйозно стривожилася Аня.

– Заспокойся, знайдеться. Ти дзвони вчительці, подругам, а я в поліцію, – сказав Іван.

– Це ти у всьому винен! Це через тебе… Ти все зруйнував! Ненавиджу тебе! – Кричала Аня, коли прийшов Іван. Вона шмагала його кулаками у груди, потім зірвала з вішалки пальто.

– Куди ти? Надворі темно. Поліція вже шукає Соню. Знайдуть обов’язково, – Іван вирвав у неї з рук пальто.

– Я не можу сидіти та чекати…

– А якщо вона повернеться, а нікого немає вдома? – резонно зауважив Іван. – Візьми себе в руки.

У двері подзвонили, Аня квапливо відчинила, сподіваючись, що це повернулася Соня. Але прийшов Микита.

Аня опустилася на пуф і заплакала.

– Ти чого прийшов? Не одужав ще. Гаразд, залишайся з мамою, а я піду, поспілкуюся з поліцією. Дзвони, якщо що, – сказав Іван і вийшов із квартири.

Телефон у початковій школі не дозволяли приносити на уроки. А маячок для визначення місця знаходження дитини Аня ставити не стала, адже Микита майже завжди був поруч з нею. Тепер Аня шкодувала про це.

Пройшло чимало часу, Аня вже втратила терпіння і божеволіла від розпачу, коли зателефонував чоловік і сказав, що доньку знайшли, везуть додому.

Соня після школи вирішила піти до брата, але звернула не туди та заблукала у дворах, все далі йдучи від дому. Та ще й стемніло. Соня зайшла до крамниці, де касирка звернула увагу на дівчинку без дорослих.

Дізнавшись, що вона заблукала, спитала про телефон. Соня сказала, що до школи його не дозволяють брати, а номери вона не пам’ятає.

– А адресу хоч свою пам’ятаєш? – Запитала касирка.

Соня кивнула головою.

– Гаразд, скоро крамниця зачиниться, і я проведу тебе додому. Посидь поки що тут, – сказала вона.

Дорогою додому їх і зустрів поліціянт. Відразу зрозумів, що то Соня. У такий пізній час не часто зустрінеш дітей на вулиці.

Аня зраділа, лаяти доньку не стала, нагодувала і поклала спати. Але Соня навідріз відмовилася лягати без брата.

– Микито, ти повинен залишитися з мамою та сестрою. Ти вже великий, повинен дбати про них, – сказав Іван.

– Це все через тебе. Якби не ти, нічого цього не було б… – вимовляла Аня чоловікові на кухні, коли діти заснули.

– Вибач. Микита залишиться з вами.

Він пішов, але наступного дня повернувся. З речами.

– Навіть якщо не можеш пробачити, не гони мене. Заради дітей.

– А як же Зоя? – Запитала Аня.

– Ми домовилися, що я допомагатиму їй грошима. І все. Я дуже злякався за дітей.

Не одразу, але згодом стосунки у сім’ї налагодилися. Аня, звісно, ​​могла стати в позу, не приймати чоловіка назад. Тільки кому б від цього стало краще?

Заради дітей вона вибачила Іванові. Зоя більше не з’являлася у їхньому житті, а через два роки вийшла заміж.

Сімейний човен знову легко ковзав по водному просторі життя. А Ганна часто думала, що лише ті люди, які пливуть з нами в одному човні, можуть штовхнути нас за борт. Наче й простила чоловіка, а осад залишився…

А як би ви вчинили в цій ситуації? Змогли б пробачити зраду? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.