– Любий Боже! Я тебе люблю! Вибач, що я не знаю жодної молитви. Але я тобі обіцяю, я вивчу! Мій Боже! Благаю! Зроби так, щоб якнайшвидше повернулася додому моя дружина! Я більше не можу!

Ми з дружиною жили у невеликому шахтарському містечку. Жили дуже дружно. Було тоді у нас троє дітей, троє синів: п’ять з половиною років, три з половиною роки та півтора року.

Я працював на шахті, Юля, дружина, була у декретній відпустці та сиділа з дітьми вдома. Все в нас було чудово.

Але на все життя мені запам’ятався один випадок, який зруйнував усі мої переконання щодо сімейних обов’язків.

Ось послухайте…

У період нашого сімейного життя я вважав, що шахтарська праця – найважча праця. Приходив додому з роботи – вдома чистота, затишок, смачна вечеря, привітна дружина.

Якось, коли молодшому синочку було дев’ять місяців, я прийшов із роботи, а дружина мені каже:

– Юра, поноси Дімку. Всі руки відтягнув, спина відмовляє. Ну не дитина – глина! Маленький, а такий важкий!

– Юлько! Та в тебе совість є? – обурився я. Ти ж цілими днями вдома сидиш, у чистоті, у теплі. А я? Цілий день у шахті!

– А в мене, на твій погляд, нічого не відмовляє? За зміну так наламаєшся, ледве виповзеш на білий світ. У такі щілини доводиться пролазити, куди миша не проскочить!

І ось, коли Дімці виповнилося півтора року, листоноша приніс телеграму, в якій було:

– Пішла із життя баба Нюра. Потрібно розпорядитись щодо господарства.

Ну, погорювали ми погорювали, та треба щось вирішувати. Тим більше, що баба Нюра була людиною великої душі. Вона виростила свою єдину онучку-сироту Юлю.

Хотіли разом всі їхати, але передумали – їхати далеко та й добиратися не зручно. Самі намучимося і дітей замаємо. Зима, таки. Вирішили, що я залишусь із дітьми вдома, а Юля поїде ховати бабусю.

Наступного дня я взяв на роботі відгули, а Юля зібралася їхати в село.

– Ти коли повернешся? – питаю.

– Намагатимуся якнайшвидше.

Поцілувалися, і Юля поїхала.

Залишились ми з дітьми. З перших хвилин я зрозумів, що зробив велику помилку, вирішивши, що краще мені залишитися вдома. Зізнатись, у душі я був спочатку навіть радий. Думаю, до відпустки далеко, то хоч відпочину трохи.

Якось проваландавшись з дітьми до обіду, нагодувавши їх, став укладати спати. Думаю, ось зараз вони заснуть, і я посплю годинку.

Ага, ага! Та нічого подібного! Зміг укласти лише середнього. А старший та молодший і не думали спати. Ну, все ж таки ввечері вони всі заснули безнапасно.

І раптом я згадав! Юлька мені сказала, щоб я обов’язково з ними гуляв на вулиці! От я роззява! Гаразд, завтра обов’язково підемо гуляти.

Ранок був кошмарний. Адже треба чимось годувати ораву. Молодший ще переважно на молочній їжі. Думаю, зараз зварю їм кашу. Зварив! Перша порція молока втекла.

Налив другу, насипав крупи. А скільки треба? Чорт його знає! Насипав на око. З каструлі почала лізти каша. Мій стан може зрозуміти тільки та людина, яка через це пройшла.

Але цього разу у мене вийшло крутіше – каша згоріла геть-чисто! Якщо, звичайно цю смердючу, сіру, в цятку, масу, можна назвати кашею. У нормальної людини просто язик не повернеться! У квартирі утворився стійкий сморід.

В результаті я накришив у молоко булочок і нагодував дітей. “Пішла вона в …., ця погана каша!” – з ненавистю подумав я про кашу, ніби то вона була винна, а не я.

Так! Треба йти на прогулянку. Почав я одягати дітей! Дякувати Богові, що старший уже сам одягається.

Найголовніше – виробити алгоритм одягання. Як краще – спочатку одягнутись самому, а потім дітей, чи спочатку одягнути дітей, а потім самому одягнутися?

Вирішив одягати дітей по черзі. Старший – сам, середнього одягаю.

Також без проблем: колготки, кофта, комбінезон, куртка, шапка, вовняні шкарпетки, черевики, шапка, шарф – готовий. Тепер молодший лишився. Так, починаємо у тій самій послідовності.

Раптом середній каже:

– А я хочу пі-пі!

– Та, твою ж матір. Ти чого мовчав раніше?

– А раніше я не хотів…

– Гаразд, потерпи хвилинку. Зараз, Діму одягну.

Поки одягав Дімку, та поки розстібав середньому, Максиму, куртку, комбінезон – відбулася «катастрофа».

– Та твою дивізію! Почав я середнього одягати. Дімка репетує, як різаний. Старший теж заскиглив:

– Мені жарко!

Нарешті одягнулися. І ось ми з візком вийшли надвір. Боже мій! Це що ж, щодня таке знущання буде? Ні, так я просто збожеволію!

Після прогулянки ми прийшли додому. Роздяглися. Я з подивом дивлюсь на гору одягу: це що, все було на нас?

Господи, куди ж це все подіти? Гаразд, потім розберемося. Діма почав вередувати, їсти захотів. То що йому дати? Про старших я вже не думав.

Кашу варити? Від однієї думки про кашу у мене трохи епілепсія не почалася. Ні, що завгодно, тільки не каша. А що?.. Зварю картоплю та зроблю пюре. Цей варіант здався мені вдалим.

Поки я готував, з дозволу сказати, пюре, у квартирі стояв котячий концерт. Молодші вже кричали не своїми голосами. А старший уже ладен був приєднатися до них.

Ну, гаразд. Нагодував. А ввечері чим годувати? Поставлю суп варити. Ось уже суп я зварю. Поки варилося м’ясо, я вирішив трохи відпочити. Та й діти, на щастя, заснули.

Ліг я на диван – і провалився у царство Морфея. Прокидаюся від смороду. Блін! З каструлі вибіг бульйон, плиту залив!

От я опудало! Всю плиту загидив! Поки варився суп, діти прокинулись. Нагодував їх так званим супом. Слава Богу!

Знаєте, я взагалі реаліст, але зараз я повірив у барабашку. Звідки взявся цей бардак? Коли Юля виїжджала, все було чисто і скрізь був порядок. А зараз що? Хто це влаштував такий кошмар?

Гаразд, покладу дітей на ніч – приберуся. Чекаю не дочекаюся ночі. Зрештою, настав час укладати дітей. І раптом згадав, що їх же ще треба викупати! Бляха муха! Ну треба так треба.

Налив у ванну води, посади всіх трьох одразу. Витяг. Витер. Одягнув майки. І тут сталося таке, що ніколи не зможу забути. Коли почав укладати Дімку, виявилося, що кудись подівся смочок.

Ви коли-небудь втрачали смочок? Я вам скажу, що якби я втратив зарплату разом із відпускними, я засмутився б менше! Дмитрик заливається сльозами, дивиться мені в очі й слізно просить:

– Сосю дяй!

– Та дитинко ти моя, та зараз тато шукає! Та допоможіть знайти соску! – кричу старшим.

А вони вже й почали шукати. Ну, провалилася крізь землю, і все! Час уже, дванадцята ночі, а ми всі шукаємо соску.

Та і як же її знайдеш у такому бардаку?! Придумав! Коротко кажучи, я побіг роздягнений у сусідній під’їзд до Попових. У них Маринка маленька. Подзвонив у двері. Аля питає, хто там.

– Алю, це я, Юрко. Аліно, врятуй! Дай, будь ласка, якусь соску! Ми загубили, і Діма плаче, вже опух весь від сліз!

– Ой, Юро! Та в нас одна соска, Маринка смокче. Є, правда стара, вся висмоктана, то її можу дати.

– Давай, рідна, швидше.

Подає вона мені соску. А та вже злиплася від старості. «Нічого, – думаю, – фігня!

– Дуже дякую! – Помчав додому, затиснувши в руці стару соску, як коштовність. Прибіг – усі троє кричать не своїми голосами. Злякалися.

– Та все, все… Батько тут. Не треба плакати, мої зайченята.

Вимив соску, дав Дмитру. Той уже знесилів від сліз. Відразу заспокоївся і заснув. Старші теж одразу заснули.

І ось я стою в темряві посеред жахливого свинарника на колінах, дивлюся у відкриту кватирку на найяскравішу зорю Венеру і, зі сльозами на очах, шепочу:

– Любий Боже! Я тебе люблю! Вибач, що я не знаю жодної молитви. Але я тобі обіцяю, я вивчу!
Мій Боже! Благаю! Зроби так, щоб якнайшвидше повернулася додому моя дружина! Я більше не можу!

Ліг, так і не згадавши, що не їв сьогодні. Як заснув – не помітив. Адже хотів у квартирі прибратися.
Вранці прокинувся і з жахом подумав, що треба щось готувати Дмитрику.

У кімнатах і в передпокої – чорт ногу зломить. У кухні – взагалі, наче Мамай пройшов. Треба хоч трохи прибратися. Так… З чого ж почати?

І раптом – дзвінок у двері! Боюся навіть думати, хто це.

Відчиняю двері – Юлька! Юлічко! Юля! Боже! Ти мене почув! Дякую тобі!

Зайшла Юля додому, посміхається:

– Ну, що, всі живі?

Підійшла навшпиньки до дітей і поцілувала їх по черзі. А я просто отетерів від щастя! Врятований!
А Юля навіть слова не сказала, побачивши перед очима такий приголомшливий розгром.

Почала прибирати, принагідно розповідаючи, як з’їздила. Бабулю добре поховали. Вона оформила дарчу на будинок.

Будинок одразу сільрада купила. Скотину сусіди одразу розкупили. Привезла повні кишені грошей. Все обійшлося дуже вдало.

– Юлю, давай сьогодні купимо тридцять сосок. Розкидаємо їх по всіх кутках, щоб куди не глянеш – скрізь лежить соска. Юля зареготала:

– Давай!

– Якби ти сьогодні не приїхала, мене відвезли б в божевільню!

Це був найщасливіший день у моєму житті. І з цього дня я вважаю, що шахтар – найлегша професія на землі!

Ось так, шановні чоловіки! Запам’ятайте цей факт, – сама складна професія, – це мама і дружина! Тож шануйте своїх дружин та матерів, – бо вони святі…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!