– Людо, я повернувся! Почнімо все спочатку, – сказав колишній, як наче тільки вчора вийшов з хати

Людмила стояла біля плити, розмішуючи в каструлі суп. Її руки рухалися машинально, як заведені, але думки були далеко.

Вона досі не могла прийти до тями, хоча пройшов майже рік, після того, як Андрій грюкнув дверима і зник з її життя.

– У мене є інша, я йду до неї. Знаю, що ти мені не пробачиш, але я кохаю її, – якось буденно сказав тоді Андрій, ніби це було зрозумілим.

– Андрію, ти залишаєш мене в такий момент? Ти ж знаєш, що в мене хвора мама, мені важко, – тільки й змогла тоді сказати чоловікові Людмила.

– Ти впораєшся, – буркнув Андрій, і пішов.

Так, Людмила не могла цього забути, й пробачити чоловікові вона теж не могла. Тепер вона вчилася жити заново – без нього, без їхніх звичок, без очікування.

Дзвінок у двері був несподіваним. Люда насупилась – вона нікого не чекала. Син, заздалегідь зателефонував би, та попередив про свій візит.

Вона витерла руки об рушник, підійшла подивилася в вічко, і від несподіванки завмерла, побачивши колишнього чоловіка за дверима.

– Хто там? – навіщось запитала вона.

– Людо, це я…

Вона не повірила одразу. Людмила відчинила двері, але на порозі стояв саме Андрій – той самий, тільки з помітно змарнілим обличчям, і глибокою зморшкою між бровами.

– Людо, я повернувся! Почнімо все спочатку, – сказав він, випроставшись, і глянув на Людмилу.

Її першою реакцією було зачинити двері. Серце закалатало швидше, але не від радості – від гніву. Вона думала, що гнів давно пішов, але він спалахнув, як іскра в сухій траві.

Відразу згадалося, як він йшов, залишивши її одну, з не розв’язаними проблемами. Людмила вийшла на сходовий майданчик, не збираючись впускати колишнього чоловіка у квартиру.

– Доброго дня, Андрію. Що ти там говориш? Спочатку? – перепитала Люда, примруживши очі. – Ти зараз серйозно?

Він кивнув, але на його обличчі промайнула тінь сумніву.

– Так, серйозно. Я все зрозумів, Людо. Я не мав рації…

– Не мав рації? – перебила вона, стиснувши кулаки. – Всього лише не мав рації? Ти пішов до своєї коханки! Та ти мене залишив одну, коли мені було погано!

– Коли мама лежала в лікарні, і лікарі розводили руками, не знаючи, що мені сказати! Коли я намагалася витягнути нас із боргів! – вона запнулася, ковтаючи гіркоту спогадів.

Андрій похнюпився, але не зрушив з місця.

– Я злякався, Людо. Коли твоя мати захворіла, я не знав, що робити. Я побоявся, що не впораюся, а ти була сильною. Борги, турботи, – це давило на мене, і я зламався.

Людмила дивилася на колишнього чоловіка, і намагалася зрозуміти, як вона прожила з ним стільки років, і невже це був той чоловік, якого вона так кохала?

– Ти думав, що підеш від мене, і тобі стане легше? – Запитала Людмила. – Піти до іншої, лишити мені борги, хвору матір… Таке було твоє рішення?

Він мовчки кивнув, і в його очах промайнуло щось схоже на сором.

– А мені цікаво, – холодно продовжила вона, – ти хоч раз задумався, що я могла на тебе не чекати? Що в мене тепер своє життя, без тебе?

Обличчя Андрія смикнулося. Про це він справді не думав. Він навіть уявити не міг, що таке могло взагалі бути.

– Людо, ти не можеш забути про все, що було між нами…

– А ти не можеш зрозуміти, що все це скінчилося рік тому, Андрію! – випалила Люда. Вона відчула, як грудка підступає до горла, і вона ось-ось розплачеться. Але вона собі цього не дозволила.

– Андрію, у мене є інший.

Ці слова вдарили колишнього чоловіка сильніше, ніж вона очікувала. Андрій відсахнувся, ніби отримав ляпас.

– Ти жартуєш? – тихо спитав він.

Люда склала руки на грудях, намагаючись стримати тремтіння. Вона не жартувала. І вперше за довгий час відчула себе сильною.

– Ні, – відповіла вона. – Це правда. І знаєш, що? На відміну від тебе, він був поруч, коли ти пішов. Він підтримував мене, коли мені було тяжко.

Колишній чоловік дивився кудись повз неї. Він узяв свою сумку, його плечі опустилися, і він здався Людмилі якимось жалюгідним і слабким.

– Отакої, Людо! Не це я хотів почути від тебе, – сказав він нарешті. – Я думав, ми почнемо все спочатку, але, мабуть, я заслужив таке ставлення до себе.

Вона не відповіла. Розвернулась і зайшла у квартиру, залишивши колишнього чоловіка стояти у розпачі. Тепер вона точно знала – вона впоралася. І в цей момент, уперше за рік, Люда відчула справжню волю.