– Люди добрі, подайте! Мої діти вигнали мене… – просила мати. А ми стояли поряд, та розгублено дивилися на цей цирк…

– Мамо, я не зрозуміла, які шпалери?

Катя говорила телефоном і втомлено опустилася на табуретку. За вікном червень, сонце, але настрою це не додавало.

– Блакитні з волошками. Для кухні на дачі, – голос мами звучав вимогливо.

– Так у тебе стіни вагонкою оздоблені. Клеїти шпалери на дерево?

– Не хочеш допомагати – так і скажи.

– Хочу, – видихнула Катя, хоч і не хотіла.

– Значить, завтра о дев’ятій чекаю, – гудки.

Катя кинула телефон.

– Тещі знову щось треба? – Зайшов чоловік Олексій.

– Льош, вона сказала…

– Я нікуди не поїду. Ми до Смирнових збиралися. Пам’ятаєш?

– Пам’ятаю. Давай я вранці з’їжджу, допоможу кілька годин і відразу до вас.

– Не вірю я у твої «пару годин», – зітхнув Олексій.

Катя промовчала. Вона також не вірила.

Субота, о пів на сьому ранку. Катя вискочила на першу електричку. Мати жила у місті, у своїй квартирі, а дача була за містом – туди і їхати. Мати сказала до дев’ятої – значить, треба бути о пів на девяту.

Дача, хвіртка, стукіт у двері.

– Чого стукаєш? – мати відчинила, підібгавши губи. – А де чоловік?

– Ти не просила його брати.

– А якби попросила, приїхав би? – хмикнула вона. – Проходь.

Катя зайшла та завмерла. Кухня була обклеєна. Ті самі волошки взялися брижами на вагонці, в кутку шпалери відійшли.

– Ти навіщо мене кликала, якщо все зробила сама?

– Хіба тебе дочекаєшся? – мати знизала плечима. – Лопату бери, грядки копай.

Катя мовчки пішла до хліва.

Телефон вібрував. Олексій слав фото: Смирнови смажать шашлик, на задньому плані чиїсь діти грають у бадмінтон.

– Ти коли?

– Не знаю. Вона ще альтанку фарбувати змусила.

-Кидай все. Я по тебе приїду.

-Не можу. Образиться.

Катя прибрала телефон і взялася за справу. Альтанку треба було фарбувати в отруйно-зелений.

Надвечір спина нила, руки тремтіли.

– Завтра з ранку приїду, дороблю? – спитала вона несміливо.

– Завтра неділя. Вечерю приготуй спочатку, – кинула мати, не обертаючись від телевізора.

Катя пішла чистити картоплю.

Так пролетіли й субота, і неділя. До Смирнових вона не потрапила.

– Наступної суботи о восьмій, – сказала мати на прощання. – І не запізнюйся.

Катя в електричці дивилася у вікно і думала:

– Чому я знову повелася? Недолуга. Адже знала, чим скінчиться.

У четвер уранці Катя не змогла підвестися. Спина прострелила так, що в очах потемніло.

– Льоша! – Закричала вона.

У ванну вбіг чоловік.

– Швидку викликай, – скомандував він синові.

Костя, їхній двадцятидворічний син, який тимчасово жив із ними після закінчення коледжу, вже набирав номер.

У лікарні сказали: загострення остеохондрозу, корінцевий синдром. Місяць постільного режиму. Жодних фізичних навантажень.

Катя написала матері:

– Мамо, я у лікарні. Спина. У суботу не приїду.

Телефон задзвонив за хвилину.

– Ти знущаєшся? У мене малина обсипається!

– Мамо, лікарі сказали – місяць не можна…

– Лікарі! – Мати розтягнула слово. – Лінь тобі матері допомогти! У мене серце болить, але ж я працюю!

– Мамо…

– Немає в мене більше дочки! Живи як хочеш! – Гудки.

Катя дивилася на згаслий екран і відчувала… нічого. Порожнечу. І полегшення.

– Що? – Запитав Олексій.

– Сказала, що доньки у неї більше немає.

Він обережно обійняв її.

– І добре.

Катя заблокувала мамин номер.

Через три тижні, у середині липня, зателефонував Сергій.

– Сестричко, привіт. Мами дзвонила?

– Була справа. Сказала, що я не дочка.

– Мені те саме, – брат зітхнув. – За те, що не приїхав малину збирати. Хоча я за місяць попереджав – відрядження.

– Вона пралку через твоїх знайомих купила?

– А ти знаєш? – здивувався Сергій. – Я знижку вибив, а вона сказала, що знайомі мене хочуть обдурити. Купила якусь дешевину. Вона вже зламалася.

Катя посміхнулася:

– Класика.

– Слухай… – брат понизив голос. – Я її також заблокував. Місяць тому.

– Я знаю. Мені з лівого номера дзвонила.

Вони помовчали.

– Тримайся, сестричка. Якщо що – я поряд.

– Ти теж.

Був початок вересня. Катя майже не згадувала про матір.

Дзвінок пролунав у середу, коли вона була на роботі. Номер незнайомий.

– Катерино? – різкий жіночий голос. – Я Людмила, сусідка вашої матері. Номер ваш у неї в телефоні знайшла, доки вона в магазин ходила. Ви знаєте, що вона у торгового центру милостиню просить?

– Що?

– Сидить біля «Планети», стара, в осінньому пальті, руку тягне. Люди подають, фоткають. Каже, діти квартиру відібрали та на вулицю вигнали. Ви приїжджайте, розберіться!

Катя набрала Сергія.

– Ти чув?

– У таксі вже. Зустрічаємось у мами.

Мати жила у місті, у своїй квартирі. Вони приїхали до її будинку, але там її не було. Тоді поїхали до торгового центру.

Мати сиділа на лавці біля входу до старого торгового центру, де охорона давно забила на жебраків. Поруч пакет з хлібом та молоком. Декілька людей кидали їй дріб’язок.

– Мамо, – тихо покликала Катя.

Мати підвела голову. В очах майнуло щось – перемога?

– З’явилися? Дивіться, до чого ви мене довели!

– Досить цирк влаштовувати! – Жорстко сказав Сергій. – Поїхали додому, поговоримо.

– Не чіпайте мене! – закричала мати. – Люди, дивіться! Ось вони, мої діти! Вигнали матір!

Декілька перехожих зупинилися, зашепотілися.

– Ходімо, – Сергій схопив Катю за руку. – Марно.

Вони відійшли за ріг.

– Треба до неї додому. Зачекаємо.

Мати повернулася за годину. Побачивши їх біля під’їзду, підібгала губи.

– Заходьте, коли приїхали. Он, підлогу помити треба.

– Мамо, – Катя зробила крок уперед. – Навіщо ти просиш милостиню? Навіщо брешеш про квартиру?

– А що мені робити? – мати знизала плечима. – Ви мене покинули. Пенсія невелика. Люди добрі допомагають.

– У тебе нормальна пенсія! Ми квартиру не забирали. Ти сама нас вигнала, – тихо сказав Сергій.

– Я вигнала? – голос злетів до вереску. – Це ви відмовилися від мене! Геть із мого будинку! Будьте ви прокляті! Щоб ви знали, як матір кидати!

– Мамо, припини…

– Геть!!!

Вони вийшли. Катя притулилася до стіни.

– Вона серйозно? Прокляла?

– Забудь, – Сергій махнув рукою. – Це просто слова. Вона нас кожного разу проклинає, коли не виходить по її. Ходімо чай пити.

У жовтні Сергій поїхав у сусідню область, назовсім. Пропонував Каті з сім’єю перебратися, але вона не могла – Костя тільки влаштувався на роботу, Льоша не кинув би своєї справи.

– Тримайся, сестричко. Я на зв’язку.

– Щасливо, Сергію.

За тиждень почалося пекло.

Каті дзвонили з незнайомих номерів. Родичі, знайомі, чужі люди. Виявилося, мати написала пости у соцмережах. Фото Каті доклала, адресу, телефони. Писала, що діти вигнали її, квартиру відібрали, змушують жебракувати.

– Як вам не соромно! – Кричали в слухавку.

Олексію дзвонили на роботу. Кості писали в соцмережах.

– Мамо, це ж маячня, – Костя простяг телефон. – Мені якусь гидоту написали. Що я бабусю пограбував.

Катя дивилася на екран і відчувала, як усередині щось обривається.

– Катю, – Олексій сів поруч. – Так далі не можна.

– Знаю.

– Змінюємо номери. Усі. Повідомляємо лише тим, кому довіряємо.

– А родичі?

– Вони вже обрали бік. Ти бачила, хто дзвонив?

Катя кивнула.

– Добре. Давай.

Нові сім-карти. Короткі повідомлення найближчим. І тиша.

Місяць. Інший. Ніхто не злив номера – значить, коло довіри було обрано правильно.

Наприкінці листопада Катя зайшла в супермаркет поруч із будинком і ніс до носа зіткнулася із сусідкою матері. Та жила в сусідньому районі міста, але магазин був на нейтральній території, мабуть, випадково заїхала.

– Ой, Катерино! – заторохтіла сусідка. – А ваша мама нову історію придумала! Каже, ви її отруїти намагалися!

– Нехай каже, – усміхнулась Катя. – Здоров’я їй.

Сусідка здивувалася і швидко пішла. Катя йшла додому засніженим містом і раптом зрозуміла: їй добре. Спокійно. Вперше.

Вдома чекали чоловік та син. Вечеря, свічки на столі.

– Мамо, ти що? – Костя глянув на неї. – Плакала?

– Небагато, – Катя обійняла його. – Але це добрі сльози.

Олексій підійняв келих:

– За нас. За те, що ми разом.

– За нас, – сказала Катя.

Вона подивилась у вікно. Там падав сніг. Починалося нове життя. Без почуття провини. Без спроб заслужити любов. Без маніпуляцій.

Мати залишилася там, за склом, у листопаді. А Катя тут, – жива, вільна. І поряд ті, хто справді її любить, – що ще для щастя потрібно. А мати… – Бог їй суддя, – за що боролася недолуга…

Як вважаєте, це відсутність материнського інстинкту, чи діагноз? Невже існують такі матері? Пишіть в коментарях, що видумаєте з цього приводу, ставте вподобайки!