– Люди, коли у них лихо трапляється, якісь м’якші стають, а ця, подивіться, зарозумілася! І куди вона тільки гроші діває

Ганна Федорівна увійшла у крамницю. Всі, хто там знаходився, відразу змовкли. Вона підійшла до прилавка:

– Одну хлібину хліба, і макарони.

Продавчиня кинула перед нею те, що жінка просила:
– З такою пенсією, можна купити й ще щось.

Літня жінка нічого не відповіла, мовчки віддала гроші, поклала в сумку, якій було не менше ста років, свої покупки, і вийшла з крамниці.

Жінки відразу заговорили:

– Яка скнара! Ходить, як обірванка, нічого до пуття не купує собі, мабуть, на золоту домовину накопичує!

– Та так же. Люди, коли у них лихо трапляється, якісь м’якші стають, а ця, подивіться, зарозумілася! І куди вона тільки гроші діває?

Одна з жінок, досить молода, запитала:
– А що трапилося? Ну, економить бабуся, і що? Вони старі всі такі.

До неї повернулися всі разом:
– Та ти ж нічого не знаєш!

– Не знaю чого?

Маргарита приїхала в це село всього пів року назад. Жінкою була промовистою, та й чоловік у неї не просто чоловік, а фельдшером тут став, тому вона відразу з усіма зійшлася.

– Ця Федорівна, як ганьба нашому селу! Всі, розумієш. Всі, Рито, хоч щось роблять. А вона нічого. Ми ж щоразу на найкраще село номінуємося.

– Голова сільради у нас знаєш який? От, якби перемогли, то нам би тут пам’ятник поставили. Шевченку!

– Сергіївно, ти зовсім недолуга до старості стала! Ну, якому Шевченку? Котляревському.

Одна з бабусь презирливо поглянула на ту, яка вела розповідь. Тут втрутилася третя.

– Обидві ви ні бум-бум! Тоді б нам дорогу зробили до траси нову…

– Ти, Семенівно, звідки це знаєш?

– Звідки треба! У мене джерела інформації перевірені.

Рита замотала головою:
– Нічого не розумію! Жінка ця, чим вам завадила?

– Ну, як чим? Щоразу перед комісією, ми тут у селі всі скидаємося. Ну, щоб її, як належить зустріти. Клуб там пофарбувати, кульки розвішати, ну і всяке таке.

– А Ганна – ніколи! Ми їй скільки разів говорили – нехай би отримувала мало, так ні ж! Пенсія в неї гарна, а на добру справу не скидається!

Рита зовсім розгубилася:
– І по багато скидаєтеся?

– Так хто скільки може. Хто двісті, а хто і п’ятсот…

– Тут же стільки дворів … Це можна за раз самому дорогу побудувати!

Семенівна махнула на Риту рукою:
– І ти туди ж! Ну, чого ми цю дорогу будувати повинні, якщо ми її виграти можемо! Ти що думаєш, що наш голова дурень?

Рита посміхнулася:
– Ні, звичайно… Так про яке лихо ви говорили? Не розумію? Як все пов’язано?

Знову говорити почала та бабка, яка починала, яку всі звали Сергіївна:
– Розумієш, Рито, у Ганни внучка була. Хворіла вона сильно.

– Як Федорівна її тільки не намагалася вилікувати, так нічого й не вийшла у неї. Років вже шість, як вона її поховала. І все – як підмінили бабу.

– Жадібна стала. Себе голодом морить. А раз на місяць їздить у місто. Ми вже думали, що вона в секту яку вступила. Вирішили поговорити з нею, щоб не ганьбила наше село. І що ти думаєш? Вона ж нас на поріг не пустила!

– Ну, так у людини горе… Чи мало що. Можливо, вона до церкви їздить?

– Та в яку церкву? Ти її бачила? Якась сатаністка.

Рита похитала головою. Дивні тут бабусі. Їхній голова, схоже, взуває їх по повній, а вони йому в рот заглядають. Ото де секта!

З Маргарити поки ніхто ніяких грошей на прикрасу села не питав, тому вона махнула рукою, і спробувала все забути.

Через місяць, а може й більше, поїхала Маргарита в місто, до кращої подружки погостювати. Вони жили колись в одному дворі, потім ходили в один дитячий садок, а потім і в один клас.

Коли їхні шляхи розійшлися, дружбу свою вони не розгубили. Тільки Маргарита обрала сім’ю, а Галя – кар’єру. Зараз це був знаменитий на все місто юрист і адвокат.

Іноді, на жаль, не так часто, як їм хотілося б, Галя могла виділити день або два, для відпочинку. І відразу ж дзвонила Маргариті:

– Маргаритка! Я завтра вихідна! До обіду сплю, а по обіді задоволено бачу тебе на своїй кухні.

Чоловік Рити дуже добре ставився до Галини, і відпускав дружину до неї без проблем. Навіть сам казав:

– З’їзди, Рито… А то сидиш тут, у селі, через мене, світла білого не бачиш.

Рита завжди сміялася, та обіймала чоловіка:
– Яка різниця, де жити? Головне, що ти поруч. А в селі дуже пристойне життя.

Микола чудово знав, що Рита його правду каже. Дивився на неї й думав, що йому пощастило так, як нікому…

У перший же день Галя потягла Риту по крамницях:
– Рито, ти не уявляєш, до чого я дожила! Працюю, як кінь, навіть містом пройтися, купити собі щось не можу! Просто нема часу.

– Ну, Галя, зате ти знаменитість!

– Ой, скажеш теж! Яка я знаменитість? Так, просто людина, яка намагається добре виконувати свою роботу.

Вони пів дня бродили містом, а потім втомлені посідали у відкритому кафе. Спека вже трохи спала, і дихати на вулиці полегшало.

– Рито, знаєш, що я вирішила?

– І що?

Рита з усмішкою дивилася на подругу. З раннього дитинства Галина дуже любила дивувати навколишніх.

– Я візьму тиждень відпустки, та поїду до тебе в село! Як там, Микола мене не вижене?

Рита засміялася:
– Не вижене, тільки, щось я дуже сумніваюся, що таке можливо.

– Що, не віриш?

– Звісно, ні!

– Усе, завтра їдемо до тебе!

Галя не почула нічого від Рити й здивовано відірвалася від меню. Рита кудись напружено дивилася.

– Ти привид побачила?

Галя повернулася, й побачила стареньку в чорних одежах, яка йшла вулицею:
– Та ось, знайому побачила з села. Дивна вона така, в селі її всі ненавидять.

Галя підняла брови:
– Ти маєш на увазі Ганну Федорівну?

Тепер вже прийшла черга Рити дивуватися:
– Галь, а ти її звідки знаєш?

– Ну… Скажемо так – по роботі. Стривай… Чому її ненавидять?

Рита коротко розповіла про усе, що дізналася від жінок у крамниці. Галя слухала уважно, потім сказала:

– Нічого собі, у вас там гадючник! Що значить – збирати гроші зі стареньких для села? Це ж чистої води афера! І бабці ці… От нелюди.

– Я теж так думаю, але, мабуть, всіх це влаштовує. Так ти розповіси, звідки ти знайома з Ганною Федорівною?

Галя кивнула головою:
– Знаєш, Рито… Таких людей, як ця бабуся – дуже мало. Її до мене відправив головний лікар дитячої лікарні. Мабуть, ти знаєш, що в неї внучки не стало?

– Так, про це мені сказали.

– Ну, ось… Після її відходу Ганна Φедоровна вирішила, що все, що у неї є, всім вона буде допомагати дітям … У неї мало що є, але, як її не стане, будинок, в якому вона мешкає, продадуть, а всі гроші направлять в те саме відділення дитячої лікарні.

– Там знаходяться дітки з цим страшним захворюванням … Як ти розумієш, саме я займалася оформленням такого дивного заповіту. Я не взяла з неї ні копійки, мені чесно, хотілося плакати.

– А ще … Ще вона приїжджає в місто кожен місяць після пенсії, майже на всю пенсію накуповує засобів гігієни, солодощів, фруктів – і йде в лікарню.

– Там вона цілий день розважає діток казками, різними байками. Вони, пацієнти, душі в ній не чують … Ось така бабуся …

– Головний лікар говорить, що нічого не може з нею вдіяти. Він підозрює, що бабуся схудла, тому що постійно не доїдає. І все одно все тягне дітлахам.

– Багато хто ні в чому не потребує, тому що в них є батьки, але бувають і інші. Сиріт така хвороба теж не щадить, а є ті, хто намагається просто не відвідувати свою дитину. Чи щоб не розчаровуватися, чи просто не хочуть такого тягаря.

Рита слухала і розуміла, що всіх жінок з села, треба просто прибити. Це ж треба … Стільки років жити поруч з людиною, стільки років її знати, і таке вигадати. А сама… Теж гарна, наслухалася пліток.

– Нічого собі історія … Тут навіть не знаєш, що і сказати …

Рита задумливо помішувала чай:
– Одне я знаю точно, я буду намагатися хоч чимось допомагати Ганні Федорівні … Як же вона живе?

Гaля глянула на поругу:
– А що там з головою сільради? Я і не зрозуміла, він справді гроші так нахабно виманює?

– Ага, я сама чесно кажучи, в шоці. І хитрий який, тільки з бабок тягне! Їх же легше переконати у всьому.

Наступного дня Галя і Маргарита поїхали в село. Ввечері микола влаштував їм справжнє свято. Серед двору був накритий стіл, на мангалі смажилося м’ясо. Галя запитала у Маргарити:

– Ти не проти, якщо я запрошу Ганну Федорівну?

– Ні, звичайно, тільки, чи піде вона?

– Піде, це я беру на себе.

Через пів години Галя повернулася зі старенькою. Ганна Федорівна страшно бентежилася і хвилювалася. Гaля ж задоволено усміхнулася:

– Ой, Ритко, бачила б ти ці погляди, якими мене проводжали пліткарки. Я їх навіть спиною відчувала!

До середини вечері Ганна Федорівна трохи освоїлася, і навіть почала розмовляти. Галя серйозно подивилася на неї:

– От що, Ганно Федорівно, домовмося, що ви більше не будете віддавати всю свою пенсію! Ви ж подивіться на себе, незабаром просвічуватися будете.

Бабуся тільки рукою махнула:
– Ой, Галю, припини. Ну що мені треба? А діткам радість. Ти знаєш, як вони мене чекають? Там ось хлопчик є… Такий гарний, такий розумний… Сашкою його звуть.

– Мати його, як зрозуміла, що хвороба важка, так і залишила його. Розумієш, поклала в лікарню, а сама кудись укотила, ніби, як по-роботі.

– А він чекає, щодня біля вікна сидить. А саме цікаве, коли вже ніхто не сподівався, перелом відбувся, і хлопчина на поправку пішов. Матері, звичайно, сповістили, а вона відповіла:

– І що мені тепер робити? Я ж контракт підписала, за кордоном працюю, ніхто ж не думав, що він видужає … Ось так …

Рита витерла сльози:
– Хіба так буває?

– Буває, Рито… І не таке буває…

Біля їх хвіртки постійно проходив хтось, все намагалися зазирнути, щоб зрозуміти, що ця дурна стара робить у будинку у поважаної людини.

Засиділися допізна, потім пішли всі разом проводити Ганну Федорівну. З собою наклали бабусі купу смаколиків, а вона раптом розплакалася.

– Дякую вам.. Як давно я так просто, по доброму, не розмовляла … Βcі від мене шурхають.

Рита не витримала:
– Так що ж ви їм нічого не розповісте?

– Навіщо, Рито? Вони ж давно все для себе вже вирішили…

Наступного дня Галя пішла до голови сільради. Рита так і не дізналася, про що вони там розмовляли, але через тиждень він звільнився.

А ще через тиждень до села стали робити нову дорогу, подейкували, що якийсь невідомий спонсор все оплатив.

Ганна Φедорівна попросила, щоб не говорили нічого селянам про її поїздки в лікарню:

– Їм зараз і так є що обговорювати, он пішли справи колишнього голови розкриватися, так що нехай все так і залишається. Я ж тепер не одна…

Через два роки Ганни Федорівни не стало. З самого ранку здивовані жителі села спостерігали потік машин, (розповідь для сайту Це Еаsy) які їхали до будинку бабусі. Попрощатися з нею багато хто хотів, і ті, хто працював у лікарні, і ті, хто знаходився там зі своїми дітьми.

Місцеві залишитися осторонь не змогли через цікавість, а коли на цвинтарі, Галя почала говорити, сором’язливо опускали голови.

Поруч з Ритою і Миколою стояв худенький хлопчик. Він міцно тримав їх за руки.

– Мамо Рита, а бабуся Ганна більше ніколи не прийде в лікарню?

– Ні, Сашко, вона тепер відпочиватиме.

– А як же всі ті, хто там залишився?… Вони ж чекатимуть?

Микола присів навпочіпки перед названим сином:
– Сашко, але ж є ми? Ми також можемо відвідувати дітей…

Сашко розплився в посмішці:
– Можемо… Ми все можемо, тому що ви – найкращі…

Більше б таких “бабусь” було в нашому житті, можливо і світ би став кращим, та милосерднішим…

А що ви думаєте з цього приводу? Висловлюйте свої думки в коментарях, та ставте вподобайки.

Фото: авторський контент для сайту “Це Еаsy”