Людина, за яку я колись вийшла заміж, так би не вчинила! Шкода, що час так сильно змінює людей

Нам по тридцять п’ять років. Дітей у нас немає. Останні роки я посилено блукала лікарями, та центрами планування сім’ї, в пошуках вади в собі. Вову туди не затягти, у своїй здатності стати батьком він не сумнівався.

Сьомий висновок з позначкою «здорова», та погроза подати на розлучення, свою справу зробили – чоловік пішов здавати аналізи.

Результат його не влаштував, а лікарів центру було оголошено шарлатанами. Ну не може такий приклад мужності бути безплідним, вважав Вова.

Але він помилився! Ще і як може! Нас одразу попередили – шансів на успішне ЕКЗ, практично немає.

Ще рік пішов на умовляння всиновити хлопчика, раз своїх Бог не дав. Якоїсь миті я, навіть, пошкодувала, що не скористалася порадою мами: прижити малюка на боці. Це мій чоловік безплідний, а не всі чоловіки у всесвіті!

Вода камінь точить. Так і я, умовляннями й ласкою, добилася від Вови підтримки в нашому єдиному шансі стати батьками.

Спершу він просто погодився, а за кілька днів доповнив свою згоду ультиматумом:
– Добре, ми всиновимо дитину. Але заповіт напишемо на сестру!

Його сестра має дітей. Вони прямі продовжувачі великого роду, вихідцем із якого є Вова. Сам рід нічим не примітний.

Хіба що, одна з його прапрабабусь згрішила, чи то з князем, чи то з бароном. На мою думку, так собі привід для гордості!

Логіка чоловіка проста: так, він згоден виховувати чужу дитину, але не більше. Наша нерухомість має залишитися у сім’ї!

А хлопчик з дитбудинку має бути вдячний за можливість вирости в сім’ї, цього йому за очі вистачить!

Обділяти рідних племінників заради чужої дитини, як розповідає Вова, у нього рука не підійметься.

Писати заповіт і на мою сестру теж, щоб вона, нарівні із його сестрою, стала спадкоємицею нашої двокімнатної квартири, Вова відмовився. Запропонувала я це скоріше зі шкідливості, і щоб подивитися на його реакцію.

Найгіршим моментом того, що відбувається, стала сестра Вови, яка вже розпланувала, кого зі своїх дітей вона впустить сюди пожити.

– Власником я буду. Чи мало безприданниць і приймаків у світі.
– А якщо я переживу Вову? – Не витримала я під час її візиту.

Мені було запропоновано піти у квартиру, яку я обов’язково успадкую від своєї мами. Тобто, вона вже всіх прикопала і все розпланувала, натхненна словами свого брата.

Але останньою краплею став навіть не цей епізод. Далі – гірше.

– Треба буде темненького вибрати, щоб, як ми був. І очі, щоб карі. От пощастить хлопцеві! З’явився на світ у якихось асоціалів, а потрапить у нормальну родину! – міркував чоловік після того, як сестра пішла.

Мене, як обухом по голові: потрапить до нормальної сім’ї! У нормальну? Хіба може вважатися нормальною сім’я, де дитину зібралися обирати, як за каталогом?

Хіба може вважатися нормальною та сім’я, де дитину, ще навіть не усиновили, а вже думають, як би обійти її у спадку?

Я ще не стара! Я можу мати дітей! Мені навіть допомога від батька дитини не потрібна: зарплата хороша, якщо нашу квартиру розміняти – візьму іпотеку. Приживемо! Вже краще самій, ніж так, як планує Вова.

Він вважає, що зробив мені ласку своєю щедрою згодою на усиновлення! А умова, щодо заповіту на його сестру – це дрібничка! Мені ж дитина потрібна! Наче я винна в тому, що дітей у нас немає!

А якби проблема була у мені? Тоді Вова прижив би дитину на боці. Він мені це заявив без найменшого докору сумління! Розумієте?

Ми майже двадцять років разом, ще зі школи. Чого я тільки не натерпілася від його рідні – волосся дибки стане, якщо переказувати! Спочатку він мене захищав, затикав усім роти.

Потім відпустив ситуацію, мені довелося самій відстоювати свої інтереси. Як із надійного та чудового чоловіка, він примудрився перетворитися на того, хто він є зараз?

Розлучатимуся! У душі щось зникло! Я більше не бачу людини, за яку я вийшла заміж, і яку любила більшу частину свого життя.

Ще десять років тому я почула б у відповідь: «Так, мила, ми обов’язково усиновимо хлопчика!» Без жодних умов, уточнень, та купи різних але. А зараз… Гірко і боляче!

Навіть виправдання йому шукати не хочеться: сестра напоумила, мама постаралася … Хто б що не вклав йому у вуха, рішення він ухвалив самостійно!

Людина, за яку я колись вийшла заміж, так би не вчинила! Шкода, що час так сильно змінює людей. Чи він завжди таки був? Не знаю. Але впевнена в одному: нам більше не по дорозі! Я маю рацію?