–  Майте на увазі, Міла вперше в селі. І характер у неї дуже не простий. Самі розумієте, такий вік. Отже, будьте з нею суворішими, будь ласка. Якщо що, дзвоніть, я приїду і її заберу. –  Що означає, якщо що? – не зрозуміла Галина

Син Галини місяць тому одружився вдруге, і привіз цю вродливу тринадцятирічну дівчинку Мілу, доньку нової дружини, до нової бабусі. Привіз на цілий тиждень.

Мама Міли, перед тим, як їхати, шепнула свекрусі:

–  Майте на увазі, Міла вперше в селі. І характер у неї дуже не простий. Самі розумієте, такий вік. Отже, будьте з нею суворішими, будь ласка. Якщо що, дзвоніть, я приїду і її заберу.

–  Що означає, якщо що? – не зрозуміла Галина.

Нова невістка тільки усміхнулася, цмокнула в щоку свекруху, сіла до чоловіка в машину, і вони поїхали.

–  Міло, сходи по воду, – одразу ж попросила Галина дівчинку і простягла їй порожнє відро.

– Куди сходити? – Не зрозуміла дівчинка.

– На колонку.

–  А колонка, це що?

–  Колонка, це колонка. Там, за воротами, неподалік будинку, стоїть така штучка з важелем. Відро під неї ставиш, на важіль давиш, води набираєш і несеш у хату.

–  Бабо Галю, що ви? – Дівчинка величезними очима дивилася на Галину. – Воду взагалі набирають із крана на кухні. А кран у вас є?

–  Кран у нас є, – усміхнулася Галина. – Але ж вода з нього вже тиждень, як не тече.

– Чому?

–  А тому, що воду на нашій вулиці слюсар Степан перекрив. Каже, якийсь вентиль треба міняти. Тож доведеться нам поки що на колонку ходити. Там вода завжди є.

–  Ні… – Дівчинка поставила відро на землю. – Я цього не робитиму. Якщо кран є, з нього повинна текти вода.

–  Добре, – знизала плечима бабуся. – Тоді вмиватися поки будеш тут. – Вона підвела Мілу до величезної діжки, що стояла під дощовим зливом. – Зачерпнеш долонею і вмивайся.

–  Бабу, ви що? – Дівчинка здивувалася ще більше. – У цій бочці, он хробаки плавають.

– Це  личинки комарів, – пояснила Галина. – Вони не кусаються.

– А зуби чистити? – скривилася дівчинка. – Теж воду брати звідси?

–  Звісно. Немає ж води у рукомийнику.

–  Гаразд, тоді я схожу… – невдоволено простягла дівчинка, знову взяла в руки відро і неохоче пішла до хвіртки.

Повернулась вона хвилин через п’ятнадцять вся спітніла, хоч у відрі води було літра три, не більше.

–  Ти чого так довго? – спитала Галина.

–  Я не знала, як колонка вмикається. Добре, дядечко йшов повз, навчив.

–  От і добре, – бабуся одразу вилила воду в мийник, і знову простягла відро дівчинці.

–  Так, Міло, на вмивання вода є. Тепер потрібно принести води для того, щоб вечерю приготувати.

– Що? – Дівчинка злякано подивилась на бабусю. – Ще й для цього потрібна вода?

– А як же? Якщо хочеш, я з діжки зачерпну, – знизала плечима Галина.

– Не треба! – вигукнула дівчинка, схопила відро і знову побігла на колонку.

Так вона бігала п’ять разів. А Галина у цей час почала готувати їжу.

–  Бабусю, а чому водопровід не ремонтують? – спитала раптом дівчинка, зовсім зніяковівши. – У нас у місті, якщо щось ламається, подзвонив куди треба, і за годину вода з крана тече.

–  А в нас і дзвонити не треба. На сусідню вулицю в п’ятдесят восьмий будинок сходити і сказати. Тільки в них у будинку вода є, тому Степан і не поспішає.

–  А чому ти до нього не йдеш і не вимагатимеш?

–  Ходила сто разів, – махнула рукою бабуся. – Але Степан, то на полі, то на фермі, то ще десь. Каже, завтра прийду. Досі йде. Він же в нас один на всю округу.

–  Гаразд… – Дівчинка замислилася, потім перепитала: – Який дім, кажете?

–  П’ятдесят восьмий.

–  А в якому він боці?

–  У тому, – Галина кивнула у бік Степанового будинку. – А ти що надумала?

–  Я зараз сама до вашого Степана сходжу.

Міла  швидко шмигнула за хвіртку, що Галина не встигла навіть схаменутися. Пішла та зникла. За пів години Галина не витримала і сама поспішила до будинку слюсаря.

– Дівчинка моя у вас була? – Запитала вона у дружини Степана.

–  Ця хуліганка, твоя, чи що? – глянула на неї косо Наталя.

– Чому хліліганка?

– А тому! Знаєш, що вона мені тут влаштувала? Спершу вимагати стала, щоб я Степана негайно їй покликала. Потім соромити надумала, що Степан думає тільки про себе.

– Це мій Степан, який гасає, як пригорілий по всьому району. Ну, я на неї віником і замахнулась. Так вона мені каже, якщо Степан воду сьогодні не дасть вам у кран, вона нам сарай спалить! Уявляєш?

– Господи, – схопилася за серце Галина. – Невже, Міла так і сказала?

– Міла? – посміхнулася Наталя. – Не дай Боже кому з такою Мілою зв’язатися…

– А зараз вона де?

– Звідки я знаю? Побігла, мабуть, Степана шукати.

–  А він де?

–  У полі, де йому ще бути. Він техніку ремонтує, а мене тут малолітки лякають.

– Господи! – знову вигукнула Галина, вискочила з хати і з усіх ніг побігла у бік поля, туди, де йшли жнива.

До поля так і не добігла. Бо побачила трактор, який їхав назустріч. Трактором кермував Степан, а поряд із ним сиділа сердита Міла.

Побачивши Галину, Степан натиснув на гальма.

– Твоя? – перегукуючи гуркіт трактора, закричав він, киваючи на дівчинку.

Галина теж закивала. Потім злякано закричала:

–  А ти куди її везеш, Степане? До дільничного, чи що? Запам’ятай, вона малолітня!

– Який ще дільничний? – вигукнув Степан. – Їду вентиль вам міняти. А то це твоє дівчисько недолуге, під колеса комбайнів кидається. Каже, цвяхом колеса почне протикати всім, якщо я тобі воду не дам.

– Божевільна, хіба ж комбайну колеса цвяхом проткнеш? – раптом Степан засміявся. – Ех, нам би таких спритних підлітків у село більше.

– Ми б тут за кілька років таких справ навернули. Ми б знову наше життя налагодили. Ну що, розбійниця? – звернувся він раптом до дівчинки, – покерувати трактором хочеш?

– Хочу! – закричала радісно Міла.

–  Ну так, сідай, бери кермо, поїдемо твій водопровід ремонтувати, – скомандував Степан. – Але з умовою, що ти мені ключі подаватимеш.

– Гаразд! – Закричала дівчинка і, щаслива, схопилася за кермо.

Мілу батьки забрали з села лише через двадцять днів, рівно тридцятого серпня. І то тільки тому, що через день треба було йти до школи. А то б вона ще затрималася. Справ у селі по осені безліч…

Ставте вподобайки, пишіть коментарі.