– Максе, ну скажи? Як воно? Вона ж, як подивиться своїми очима, так у будь-кого бажання пропаде. – Ай, відчепіться. – Ні, ну ти герой, не кожен наважився б на такий подвиг

– Костику, як мамка?

Зінаїда Єгорівна вкладала в сумку хлопчика шматок сала, пачку крупи, пляшечку олії, пакет із картоплею. Костя опустив очі.

– Занедужала зараз.

– Знаємо ми її недугу. Знову не просихає?

Костя стояв мовчки, опустивши голову. Ну що він міг відповісти тітці Зіні? Вона й сама все знала, тому й допомагала їм із сестричкою. А мати й справді вже п’ятий день не просихала. Тітка Зіна зітхнула.

– Ох, горе гірке. Як жити вам? Ну біжи, бо зовсім стемніє.

Костя підхопив сумку і побіг у бік будинку. Надворі міцнішав мороз. Треба б сьогодні зайвий оберемок дров спалити. Хоч і економив, але Ліза нежить підхопила.

Костя смикнув двері на себе й одразу побачив Лізу. Вона сиділа на дивані та злякано дивилася на нього.

– Ти чого, Лізко?

– Тебе так довго не було, а матуся пішла.

Костя сам залаявся. Ну, про що мамка думає? Залишила Лізку одну. А їй лише п’ять. Кості нещодавно виповнилося одинадцять.

Він не просто вважався старшим, він був дорослим – усе в цьому будинку лежало на його плечах. Дрова, вода, приготування, прання. Мати тверезою була рідко, тому й допомоги від неї ніякої.

Якщо чесно, то Костя насилу міг пригадати, коли вона такою була хоча б тиждень… Мабуть, ще при батькові. Тато лаявся, замикав її вдома.

А коли батька не стало, мати зовсім з котушок злетіла. Костя швидко розтопив піч, зробив Лізі чай, нарізав тоненько сала та хліба.

– Ось, жуй поки що, а я суп варитиму.

Ліза сіла за стіл, пила чай і розповідала про те, як погано сьогодні поводився Барсік. Костя майже не слухав її. Він думав, що ж буде далі… Лізі за рік до школи.

Її дражнитимуть, вона страждатиме, а як допомогти? Ну, поки він навчається, її ніхто не чіпатиме, а потім? Річ у тім, що коли Лізі було всього три роки, не твереза мати якось примудрилася її впустити.

Спочатку ніби нічого не трапилося, а потім у Лізи стали якось нерівно дивитись очі. Зараз очі були косі, причому настільки, що людині непідготовленій ставало ніяково.

Місцевий фельдшер казав, що якщо це лікувати, то, швидше за все, виправити все можна. Хіба ж в матері є час цим займатися?

Мати зранку не прийшла. Не прийшла й наступного дня. Таке бувало й раніше – коли десь наливали, то додому її не тягнуло.

Але незабаром чутка пройшла, що в райцентр вона поїхала, з якимсь мужиком. За тиждень чутка підтвердилася, і за Костею з Лізою приїхали з опіки.

Їх відвозили у різні місця. Коли дівчинку відривали від брата, вона плакала, а Костя, захлинаючись сльозами, кричав:

– Лізко! Я тебе знайду, чуєш? Знайду та заберу!
* * *
Ліза з розлюченістю мила посуд. Це була її робота – посудомийкою у ресторані. Вона прийшла сюди влаштовуватись офіціанткою, вже обійшовши все місто у пошуках роботи. Але її підняли на сміх.

– Яка з тебе офіціантка? Ти, якщо на клієнта своїми чарівними очима подивишся, він забуде, навіщо сюди прийшов.

Ліза давно звикла до глузування. Раніше, коли була зовсім маленька, плакала, страждала… А потім вирішила, що немає сенсу.

Ну ось така вона, і нічого з людьми не вдієш. Вона вже хотіла йти, але жінка, мабуть, старша, сказала:

– Нам потрібна посудомийка. Зарплата невелика, але плюс до неї завжди ситою будеш. Підеш?

Їй нічого не залишалося, як погодитися. І ось вона мила цілими днями посуд і намагалася не знімати без особливих потреб темні окуляри. Як не дивно, поступово колектив прийняв її.

Особливо теплі стосунки склалися з Максимом. Симпатичний хлопець, він приїхав із села, навчався в інституті, а вечорами підробляв у ресторані офіціантом.

Максим одразу почав захищати Лізу, і вона була йому дуже вдячна. А після одного випадку Ліза зрозуміла, що закохалася.

Ліза прямувала додому після роботи. Шлях її лежав через парк, але вона побачила там не тверезу компанію. Вона вирішила, що піде швидким кроком, сподіваючись швидко їх обминути.

Але вона помилилась, – її помітила одразу. До неї навперейми нетвердою ходою попрямував один із молодих людей.

– Стій, красуне! Склади нам компанію!

Ліза спробувала його обігнути, але хлопець чіпко схопив її за руку.

– Ти що, глуха? Я сказав, компанію склади!

Ліза спробувала висмикнути руку.

– Відпусти!

Але той тільки засміявся.

Звідки взявся Максим, вона не зрозуміла. Він буквально підлетів до них, з наскоку збив з ніг того хлопця, схопив Лізу за руку і крикнув: «Біжімо!»

Його розрахунок був вірним: поки товариші підіймали друга, поки оглядалися, згадуючи, в який бік втекла парочка, Максим і Ліза були вже далеко.

Вони бігли настільки швидко, що не помітили, як опинилися далеко від будинку Лізи. Обидва зупинилися, віддихалися і розреготалися, а потім Максим провів її додому.

Всю дорогу вони весело розмовляли. Ліза ніколи не почувала себе так – у неї наче крила за плечима виросли.

Дивно, але й Максимові було дуже добре. Водночас він відчував розгубленість і не розумів, що робити. Лізка дуже гарна… була б, якби не її очі. А у темних окулярах вона дуже подобалася Максимові.

Минуло кілька тижнів. Вони багато спілкувалися. Макс проводжав її додому. Виявилося, що Ліза чудовий співрозмовник, розумна, з почуттям гумору. У ресторані жартували з них.

Ліза бентежилася, а Максим просто мовчав. Він сам розумів, що відбувається щось не те. Йому було мало простого спілкування.

Макс смикав себе – ну куди? Вона ж така коса… І сам собі відповідав:

– Мені все одно. Я зароблю для неї купу грошей і вона обов’язково виправить цей дефект.

На день народження Лізи Максим напросився до неї у гості. Ліза зніяковіло розповідала:

– Мені цю квартирку дали після дитячого будинку. Ремонт поки що тільки в кімнаті подужала. Диван сусідка віддала, штори купила. Поки що більше ні на що не зібрала.

– Мені подобається. Не має значення, що ще не дороблено. Зате це твоє, ти сама тут створиш те, що тобі потрібне. Пішли на кухню, святкуватимемо!

– Святкувати?

– Ага. Дивись, наш шеф-кухар наклав нам смакоти, а я купив ігристого. Справжній день народження, і в мене навіть подарунок є!
* * *
Костянтин Єгорович був сьогодні не в настрої, і його секретарка Оленка це одразу зрозуміла. З кабінету шефа лунав його грізний голос, більше схожий на гарчання.

– Я питаю, за що ви берете такі гроші, якщо від вас немає толку! Я ж не прошу вас знайти голку! Я прошу вас знайти людину!

– Традиційну, яка ніяк не може просто так взяти та випаруватися! Я вже кілька років плачу вашій конторі, а віз і нині там! Ви постійно на якісь сліди нападаєте, а потім сліди зникають!

Він на мить замовк. Потім заговорив ще голосніше.

– Все, мені набридло! Якщо ви нічого не можете, я розриваю з вами угоду! Ні! Мені ваше завтра вже давно впоперек горла!

Шеф замовк. З кабінету вийшли двоє чоловіків і, не дивлячись на Олену, покинули приймальню.
Олена взяла тацю зі свіжозавареною кавою і відчинила двері до кабінету.

– Кава, Костянтине Єгоровичу.

Він глянув на неї.

– Олено, ось чому ти примудряєшся приносити мені каву вчасно, а натовп, який отримує набагато більше грошей, не може впоратися із завданням?

Олена співчутливо подивилася на нього.

– Що, знову нічого?

– Нічого. Я не розумію, ну куди вона могла подітися?

– Може, її вдочерили? Може, вона поїхала…

– Все, можливо. Взагалі не розумію, навіщо одну дитину стільки разів переводити з одного дитячого будинку в інший.

– Швидше за все, її ображали… через…

– Та зрозуміло, зрозуміло…

Олена працювала у Костянтина вже три роки – попри те, що він не горів бажанням брати молоду дівчину, побоюючись, що вона швидко вискочить заміж і доведеться шукати іншого секретаря.

Але Олена працювала і заміж поки що не збиралася. Вона подобалася йому – вродлива, розумна. Шкода, що робочі стосунки, а то можна б і позалицятися…

Звідки йому було знати, що Олена й чоловіків ніяких не бачить, бо в її серці лише один – її бос.
* * *
Увечері в Олени був у планах ресторан – день народження подружки. Вона відпросилася раніше. Костянтин Єгорович з підозрою глянув на неї.

– На побачення, мабуть?

Олена і сама не зрозуміла, чому відповіла «Так». Їй на мить здалося, що бос ніби розлютився, але швидко взяв себе в руки.

– Добре погуляти.

Прозвучало це настільки сухо, що Олена здивовано подивилася на нього. А Костя сам не зрозумів, чому так відреагував. Звик, що в Олени нікого – лише робота.
* * *
Ліза прийшла на роботу раніше. Вона була у відмінному настрої. Максим залишався в неї ночувати вже кілька разів і щоразу казав, що йти йому не хочеться.

Вона почала перевдягатися й почула голос Макса. Хотіла крикнути, але завмерла: говорили про неї. Судячи з голосів – Максим, адміністратор та інший офіціант. Вони теж увійшли до роздягальні, але Лізу не бачили: її шафка була за рогом.

– Максе, ну скажи? Як воно? Вона ж, як подивиться своїми очима, так у будь-кого бажання пропаде.

– Ай, відчепіться.

– Ні, ну ти герой, не кожен наважився б на такий подвиг. Вона хоч нормально старається? Розуміє, що тобі вдячна має бути?

Хлопці голосно засміялися. Ліза виразно чула, що й Максим сміється. Потім він сказав:

– Та все нормально. Я їй обличчя прикриваю газеткою, коли треба.

Знов регіт. Ліза вийшла з-за рогу. Вона стояла мовчки, поки всі її помітили. Адміністратор та другий офіціант швидко вийшли, а Максим глянув на неї зляканими очима.

– Лізо, я так не думаю… Тобто… Я просто, щоб вони відв’язалися, сказав.

Ліза від душі вліпила йому ляпас і кинулася бігти. Вона вискочила до зали й вже на виході мало не збила з ніг дівчину. З Лізи злетіли окуляри. З підсобки вискочив Максим.

– Ліза! Стій!

Дівчина повернулася до тієї, на яку налетіла, пробурмотіла «вибачте», підійняла окуляри й кинулась навтьоки.

А Олена стояла ні жива ні мертва. Ліза? Не може бути! Вона знала її за фотографіями, які їй показував бос. Вона встигла помітити очі цієї дівчини та й вік…

Олена вискочила з ресторану. Вона побачила дівочу фігуру, що віддалялася швидким кроком, і пішла слідом. Потім витягла телефон з кишені.

– Костянтине Єгоровичу, вам варто приїхати… Так, терміново.
* * *
Ліза вже підбігла до під’їзду. Сльози заважали їй бачити, вона зупинилася на хвилину, щоб витерти їх і витягнути ключі.

– Лізко! Лізко!

Вона завмерла. Защеміло серце. Так звала її тільки одна людина: він розтягував її ім’я так, що наголос потрапляв на останній склад. Вона не пам’ятала, як він виглядав, але добре пам’ятала, як любила його. Вона обернулася.

– Костю?

І відразу потрапила в обійми високого чоловіка.

– Сестричко… Як довго я тебе шукав…

До них підбігла ще якась дівчина, вона чомусь плакала. І Костя плакав. Усі плакали…

…Минуло три місяці. Максим перевдягався на зміну, до нього підійшов адміністратор.

– Є щось нове?

Максим заперечливо хитнув головою.

– От дідько. Негарно вийшло… Хоч би порозумітися дала. Ми ж просто поржати, не зі зла.

Максим нічого не відповів. Усі три місяці він щодня ходив до Лізи додому, але її не було. Коли він зрозумів, що вона чула їхню розмову, мало не втратив свідомість.

Він знав, що вона не пробачить, але не думав, що буде так погано. Тільки після того, як втратив Лізу, він зрозумів, наскільки сильно її любить. Повний ідіот! Сказав таку гидоту, щоб не вдарити обличчям у багнюку перед хлопцями.

Він вийшов у зал. За столиком уже сиділи клієнти, на вигляд із забезпечених – чоловік і дві дівчини. Вони весело розмовляли. Макс підійшов і дістав блокнот.

– Що замовлятимете?

Усі мовчали. Тоді Макс підвів очі. Блокнот випав з його рук. За столиком сиділа Ліза, у затемнених окулярах.
– Ліза … Ліза! Я прошу, вислухай мене! Я не хотів. Я недолугий. Я сам не знаю, чому це брякнув тоді. Всі вважали себе крутими, і я не хотів відставати. Лізо!

– Таке ніколи не повториться, присягаюся! Я не можу без тебе! Мені зовсім не важливо, які в тебе очі! Я зароблю, я працюватиму день і ніч, ми все поправимо, все вилікуємо. Тільки вибач мені!

Він без роздумів упав перед дівчиною навколішки. Ліза зняла окуляри. Максим здивовано дивився на неї. Її очі були в порядку, а сама вона була чудова.

– Ти…

– Устань. На тебе всі дивляться.

Ліза безпорадно глянула на брата. За час, що він був з нею в клініці в Німеччині, вони стали дуже близькими.

– Мені начхати.

Костя хмикнув і допоміг хлопцю підвестися.

– Закінчуйте. Вибачила вона тебе. Але я запам’ятав! Не дай Боже тобі ще хоч колись образити мою сестру!

– І ось що, відпросися на сьогодні. У нас сьогодні сімейне свято, а оскільки ти скоро, наскільки я розумію, теж станеш членом сім’ї, тобі варто бути присутнім.

За пів години Максим сидів поруч із Лізою і тримав її за руку. Костя підвівся.

– Друзі! Сьогодні у нас подвійна подія.

Олена подивилася на нього і посміхнулася.

– Бос, є щось крім возз’єднання двох сердець?

– Так, є. Сердець сьогодні буде не два, а чотири. Олено! Хочу звернутися до тебе… не знаю, що ти мені відповіси, бо ми з тобою навіть не розмовляли на цю тему. Ну, загалом… ось.

Він простягнув їй коробочку і став на одне коліно.

– Ти вийдеш за мене заміж?

Олена широко розплющила здивовані очі. Ні, так не буває… Звідки він дізнався? Вона перевела погляд на Лізу. Та з невинним виглядом дивилася кудись у стелю. Ось хто розбовтав її секрети!

– Так!

Олена кинулася на шию Кості, а Максим притиснув до себе Лізу.

– У мене немає обручки… Але я сподіваюся, що ти теж мені не відмовиш?

Ліза глянула на нього щасливими очима.

– Ти ж присягнув… Не відмовлю!

Як кажуть, – все добре, що добре закінчується…

Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!