– Маленька моя, я б із задоволенням тебе відвіз, але ж ти знаєш, що я підвожу на роботу начальника відділу. А від нього залежить моя премія. Адже в нас скоро дитина буде, а це великі витрати. – Так що хороша премія нам не завадить. А ти якось потихеньку дістанься сама автобусом, гроші треба економити

З боку сім’я Лозових виглядала ідеально. Він інженер-конструктор на солідному, престижному заводі, вона дитячий тренер з плавання.

Квартира, машина, син – що ще потрібно для щастя? Всі навколо вважали, що Микола та Інна чудово підходять один одному, а хтось навіть трохи заздрив їхній ідеальності.

Раніше Інна також так вважала. Коли вона познайомилася з Миколою, він здався їй таким надійним, відповідальним. Він завжди приходив на побачення вчасно і навіть трохи раніше.

Був галантний, попереджувальний, розумний, начитаний, із чудовим почуттям гумору. Він дуже швидко познайомив Інну зі своїми друзями.

У компаніях його любили за його харизму, за веселу вдачу та за приязність – він завжди намагався уникати конфліктів, примудряючись залишатися осторонь, навіть, якщо довкола кипіли пристрасті.

Він був вищим на голову за дружину, тому часто дражнив Інну, називаючи її молекулою, крихтою і малечею.

– Ти така маленька, що хочеться посадити тебе в кишеню, щоб захистити від цього жорстокого світу, – часто казав він їй, і Інна танула від цих слів.

Їхнє весілля було галасливе і веселе. Але що за весілля без чубанини? Двоє гостей добряче хильнувши, не зійшлися в думках, обговорюючи політику, і влаштували чубанину.

– Колю, ну що ти дивишся? Розніми їх! – благала Інна нареченого. – Вони зараз переколошматять тут увесь посуд!

Але Микола не поспішав.

– Крихітко, це ж з твого боку гості, – придивившись, сказав він їй. – Скажи комусь зі своїх. Ти ж не хочеш, щоб мені прикрасили фізіономію в такий день? Як я виглядатиму на весільних фотографіях?!

Інна вважала логічними його докази й поспішила до своїх родичів, щоб ті розвели порушників порядку в різні кути. Нервів тоді нареченій пошматували знатно, зате чоловік на фотографіях вийшов чудово.

Невдовзі Інна була при надії. Термін проходила тяжко. Їй часто доводилося відвідувати лікаря і, щоб не труситись в переповненому громадському транспорті, вона просила чоловіка відвезти її машиною.

Сама Інна боялася сідати за кермо у положенні. Микола погоджувався виконати її прохання доволі рідко.

– Маленька моя, я б із задоволенням тебе відвіз, але ж ти знаєш, що я підвожу на роботу начальника відділу. А від нього залежить моя премія. Адже в нас скоро дитина буде, а це великі витрати.

– Так що хороша премія нам не завадить. А ти якось потихеньку дістанься сама автобусом, гроші треба економити.

Інні здавалося, що це вона вередує, а виправдання чоловіка знову були логічними. І вона, пихкаючи та крекчучи, штовхалася в автобусі, поки якийсь жалісливий пасажир не поступався їй місцем.

На світ з’явився Степан. Ночі Лозових перетворилися на пекло: малюк не замовкав ні на хвилину.

– Мила, я поживу у мами, – одного ранку сказав дружині Микола, який не виспався, – це просто нестерпно! Ти ж розумієш, що мені треба працювати, а я два плюс два скласти не можу після таких ночей.

– Колю, але я теж не сплю всю ніч і весь день, – Інна спробувала донести до чоловіка, що вже тиждень спить уривками по двадцять хвилин, коли Стьопка втомлюється кричати й замовкає, щоб набратися сил на майбутні кілька годин.

Вона дивилася на чоловіка червоними запаленими очима, хитаючи на руках сина.

– Маленька, на хвилиночку, ти не забула, що зараз я один здобувач у будинку? На що ми будемо жити, якщо я не піду на роботу?

– А якщо я засну за кермом? – підійняв брову Коля, і Інна засоромилася своєї слабкості. Чоловік мав рацію, як завжди.

Тиждень Коля жив у матері, додому заїжджав за чистими сорочками та шкарпетками. За тиждень Інна зажадала, щоб Микола повернувся додому.

– Я не можу відійти навіть помитися, поїсти, просто перевести дух, – сказала вона йому, вручаючи сина, що плакав, як тільки Микола переступив поріг їхньої квартири за черговою партією чистої білизни.

– Ти можеш лягти у спальні, там не так чутно. Але вечорами ти сидітимеш зі Стьопкою, поки я займаюся своїми справами.

– Добре, крихітко, – не став посилювати конфлікт чоловік і зателефонував матері, щоб вона на нього не чекала.

Стьопка підростав, ставав спокійнішим, сімейні пристрасті вщухли, і здавалося, що життя налагоджується. Інна вийшла на роботу, грошей удома побільшало і суперечки, хто у домі здобувач, практично зникли.

Коли синові йшов п’ятий рік, Микола повернувся з роботи такий задоволений, наче виграв у лотерею.

– Манюня, я купив нам путівки на південь, до моря, – повідомив він Інні. – За місяць їдемо.

Інна запитала, чому чоловік навіть не поцікавився, чи вона зможе поїхати.

– Ну, а чому ні? – здивувався Коля. – У мене відпустка за графіком, а хіба ти не можеш підлаштуватися?

– А як мене не відпустять?

– Не така вже й важлива в тебе робота. Хто завгодно зможе тебе замінити. Така мудрість – вчити молотити руками по воді, – посміхнувся Микола, не звернувши уваги на тінь, що промайнула по обличчю дружини.

Якби не Стьопка, який почув про поїздку і вже прикидав, що він візьме з собою, Інна хотіла відмовитися, але жодні образи не варті бажання сина побачити море, хвилі та медуз.

Їхати вирішили потягом. Точніше – це Микола так вирішив, і жодні аргументи дружини не змогли переконати його.

Проблеми почалися вже на початку поїздки. Їхнє нижнє місце було зайняте. Не тверезий амбал розвалився на полиці Інни і Стьопки і не збирався перебиратися до себе. Друга нижня полиця належала літній бабусі.

– Чоловіче, це наше місце, – не дочекавшись підтримки чоловіка, звернулася до амбала Інна.

– Було ваше, стало наше, – реготнув той, демонстративно заплющив очі й позіхнув.

– Колю, ну що ти мовчиш? – обернулася Інна до чоловіка, який вдавав, що його це не стосується.

– Колю, в’якнеш, вилетиш з вагона, – не розплющуючи очей, крізь зуби процідив амбал, продовжуючи дрімати під мірний стукіт коліс.

– Манюня, ну що ти, на верхній полиці теж цілком можна їхати, – відводячи очі, забурмотів Микола.

– І як, на твою думку, ми там із сином помістимося? – накинулася на чоловіка Інна. – Зроби хоч щось!

– Ну, а що я можу? Не витягувати ж його силою. Тим більше він який здоровий, – зашепотів Коля дружині на вухо.

– Дивись за Степаном, – сердито сказала Ніна і, залишивши на батька сина, вирушила до провідниці.

Тільки завдяки начальнику потягу нахабу вдалося зігнати з чужого місця. До того ж виявилося, що у амбала квиток був на інше число і його пообіцяли висадити на наступній станції, а поки що відправили в тамбур.

Не встигли Лозові розташуватися на своїх місцях, як потяг смикнувся і різко почав гальмувати. Пасажирів за інерцією кинуло вперед, із полиць посипалися речі, почалася паніка. Інна машинально схопила сина та притиснула до себе. Потяг зупинився.

Виявилося, що амбал натиснув на стоп-кран, щоб зійти. Усім пощастило, що потяг ще не набрав швидкість і пасажири відбулися легкими забоями та переляком.

Інна сиділа, притиснувши Стьопку, а Коля з побоюванням розглядав свій новенький айфон останньої моделі, який він кинувся рятувати, коли потяг почав гальмувати.

Побачивши погляд Інни, він зробив невинне обличчя.

– Ти уявляєш, скільки потрібно, щоб його відремонтувати, якби він розбився? І взагалі, як би ми були без телефону на морі?

– У мене теж є телефон, – сказала Інна, аби хоч щось сказати.

– А раптом він розбився, коли падав? Адже ми цього не знаємо! – Заперечив Коля.

Їй одразу згадалася історія з хлопчиком із сусіднього під’їзду, який випадково влучив м’ячем у лобове скло машини Миколи.

Чоловік відтягав хлопця за вуха, кричав на все подвір’я, що той відпрацьовуватиме: митиме машину щодня цілий тиждень. А коли до Миколи прийшов батько того хлопця розбиратися, чоловік відправив Інну поговорити з ним.

– Ти ж розумієш, що буде чубанина, коли я піду. А мені не хочеться покалічити його та сісти за ґрати. Як я вас залишу самих, – викрутився Коля.

Інні тоді довелося розрулювати ситуацію.

Іншим разом Микола міняв змішувач у ванній і погано його закріпив, не помітивши відразу. Кран зірвало, залило сусідів знизу, а коли ті прийшли із претензіями, Коля безнапасно «кинув на амбразуру» дружину.

Він сказав, що йому зателефонували з роботи і треба терміново здати якийсь проєкт. І знову Інна вирішувала проблеми замість чоловіка.

І тепер, здавалося б, він знову каже логічні речі, але щось у ній перевернулося.

Відпочивали вони хоч і “разом”, але “окремо” – чоловік зі своїм айфоном біля басейну, дружина з сином – на морі.

Вона вже знала, що повернувшись додому, подасть на розлучення. А Миколай так і не зрозуміє, чому, рятуючи свій новенький айфон, він втратив сім’ю.

Як ви вважаєте, слушне рішення ухвалила дружина? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!