– Мало того, що я годую твого сина, я ще мушу йому халявні свята влаштовувати?!

У Насті не стало батька. Мама повідомила їй про це тихо й швидко, ніби це не розмова з дочкою, а диктор по радіо зачитує телеграму.

Настя відпросилася з роботи, покидала речі у сумку та побігла на станцію. Найближчий автобус відвіз її в рідне містечко. Мама була сама не своя. Телефоном вона намагалася триматися, а при зустрічі розплакалася.

Тато ніколи не скаржився на здоров’я, до лікарів не ходив, навіть ліків практично ніяких не приймав. Високого зросту, широкі плечі, справжній чоловік-скеля.

Хіба міг хтось подумати, що така людина раптово впаде на підлогу непритомною і, доки швидка їхатиме, назавжди заплющить очі.

– Мамо, а коли Микита приїде? – Запитала Настя, заварюючи їй чай.

– Його не буде, – відповіла мама. – Ніяк не виходить.

Настя скипіла. У них у сім’ї справжня трагедія, а у брата «не вдається приїхати»!

– У сенсі? Чим він так зайнятий?

– Ну, ти ж знаєш, у нього робота, – зітхнула мама.

– А дружина його?! Міла теж не зволить підняти п’яту точку з дивана? – роздратовано уточнила Настя.

З Микитою та його дружиною у неї були дивні стосунки. Вони жили в різних містах, ніколи не лаялися і взагалі нічого поганого один одному не робили.

Існували паралельно, бачилися рідко, у свята обмінювалися листівками у соціальних мережах. Брат старший за Настю на вісім років.

Після школи поїхав вчитися, приїжджав рідко, дзвонив також. Батько бурчав, називав невдячним, постійно ставив матері в провину те, що вона посилає Микиті гроші.

– Мишко, я ж зі своїх, – виправдовувалася вона.

– Ага, а на мої жереш потім весь місяць, – відповів батько.

Настя знала, що Микита допомоги у сім’ї ніколи особливо не просив, а коли почав добре заробляти, то частенько надсилав подарунки й підкидав грошей.

– Не знаю, – з образою відповіла мама. – Ти ж знаєш, вона нас не дуже шанує. Без Микити точно не поїде.

– Не даремно тато вважав одруження Микити невдалим, – буркнула Настя.

Мама перевела на неї застиглий погляд, але нічого не сказала. При Насті вона більше не плакала. Сама дівчина також трималася. Попереду багато часу, треба берегти емоції.

Уклавши маму спати, Настя вийшла у двір і набрала номер брата. Микита не відповів. Зайнятий! Фиркнувши, Настя вже хотіла відкласти телефон, але брат раптово передзвонив.

-Чим ти так зайнятий, що не можеш приїхати на похорон батька?! – обурилася вона в слухавку, пропустивши вітання.

– Ти справді хочеш це почути? – уточнив брат.

– Кажи вже, – узялася в боки Настя.

– Це тобі він батько, мені – ні, – спокійно відповів Микита.

Настя проковтнула. Так і є. Михайло рідний лише для Насті. Для Микити він – вітчим.

– Але тато тебе виховував, – не поступалася вона.

– Копняки та потиличники – це не виховання, – заперечив брат. – Словесні приниження – також.

Настя не знайшла що відповісти. Микиті було близько шести років, коли мама привела до їхнього будинку чоловіка. Михайло одразу не злюбив пасинка. Здавалося, хлопчик дратував його однією своєю присутністю.

Коли народ илася Настя, про Микиту на якийсь час забули. Він став невидимкою у власній квартирі. Тільки згодом хлопчик зрозумів, що це був найкращий час у його житті, адже потім він раптово почав заважати батькам.

Особливо Михайлу. Микита надто голосно дихав, не вчасно вмикав воду і надто часто їв.

Коли вітчим кричав чи намагався грубо виховувати хлопчика, мама майже ніколи не втручалася. Вона брала Настю і йшла в іншу кімнату.

– Він, можливо, не завжди був справедливий до тебе, але це не привід.

– Привід, – перервав її брат. – Ця людина перетворила моє дитинство на пекло. Я його ненавиджу!

– Микита, так не можна, – у Насті защипало в носі. – Ти кажеш жахливі речі!

– А ти закрий вуха, – порадив брат. – Так само як робила це, коли вітчим ображав мене.

Настя зітхнула. Вона пам’ятала ці моменти. Пам’ятала, як ховалася за маминою спиною, як затискала вуха, намагаючись заглушити крики та образливі слова. Пам’ятала, як батько примудрявся вичитувати Микиту, навіть коли його вже не було поряд.

– Але ж він … не спеціально, – прошепотіла Настя, хоча знала, що це слабка втіха.

– Знаєш, мені якось не хочеться копатися в причинах його бридкої поведінки до мене, – відрізав Микита, і в його голосі пролунала така гіркота, що Насті стало ніяково. -Грошей я переказав.

– Повернуся з відрядження, з’їжджу до мами. Може, в санаторій її влаштую, якщо захоче. Тобі Михайло був батьком, мамі – чоловіком, от і ховайте його. А мені він ніхто!

Брат вимкнув виклик. Настя залишилася сама в тиші саду. Десь у кущах стрекотали коники. Вона опустилася на стареньку лаву і задумливо подивилася в темряву. Слова Микити луною віддавалися в голові.

Батько не був поганою людиною. Настя була в цьому впевнена на всі сто відсотків. Він любив її, брав із собою на рибалку, вчив грати в доміно, а під Новий рік приносив з роботи подарунок. Один.

Настя опустила голову. Вона пам’ятала, як мама казала батькові, щоб той написав заяву на два новорічні подарунки. Так усі роблять. Он у сусідів із трьох дітей лише двоє спільних, але подарунки від заводу дістаються всім.

-Ні, – упирався батько. – У мене тільки одна дочка! Мало того, що я годую твого сина, я ще мушу йому халявні свята влаштовувати?!

Нині це звучало образливіше, ніж у дитинстві. Настя пам’ятала, що тоді, підслухавши батьків, зраділа. Вона набагато краща за Микиту, хоч і приносить зі школи одні трійки.

Брат – відмінник, на олімпіади їздив, грамоти пачками додому носив, був капітаном шкільної команди з волейболу, а Настя… У неї нічого не виходило.

Ковзани освоїти не змогла, на танці ходити лінувалася, навчання давалося їй складно. Вдома Настю за промахи не лаяли, у них завжди були винні інші.

Якщо тренер не ставить у першу лінію, то він поганий фахівець і не розуміє. Мама за ручку вела дочку до іншого гуртка, але з наставниками ніколи не щастило.

У пам’яті Насті дитинство залишилося приємним, безтурботним часом, а батьки – прекрасними людьми. Микита своїми жорсткими висловлюваннями кидав тінь на все, що їй було дорого.

Вона не хотіла сприймати його слова, як правду, але підлі спогади повільно вилазили з темряви. Приховані в надрах пам’яті кадри один за одним миготіли перед очима.

Неприємно, але Микита повинен… Ні, він повинен пробачити. Тата більше немає, і, можливо, якщо він покопається в пам’яті, то знайде кілька хороших моментів, пов’язаних з ним. Так правильно. Так усі роблять.

– Стара з косою гріхи не обнуляє, – глухо промовив внутрішній голос. – Вона підбиває підсумок.

Настя смикнулася. Що це таке? Дивний голос не належав нікому з тих, кого вона знала. Він був чужий, холодний, як лезо, і проникав кудись глибше, ніж просто слух. Немов сама порожнеча, що залишилася після відходу батька, знайшла голос і заговорила з нею.

– Підбиває підсумок? – машинально повторила Настя.

– Так, – підтвердив внутрішній голос. Минуле стерти неможливо.

Голос звучав беземоційно, начебто зачитував вирок.

– І що робити?

– Жити по совісті. І не думати, що безславний кінець усе спише.

– Хочеш сказати, що мені не варто ображатися на Микиту?

Відповіді не було. Залишилася тільки тиша, яка стала ще більш гнітючою.

А ви що скажете з приводу поведінки брата? Він має рацію? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!