– Мам Нік, допоможи мені, га? – Ангеліна слізно на неї подивилася. – Цього разу я нікого не підведу. Обіцяю. Я не хочу в дитбудинок

– Все! Я більше не можу, – відрізала Вероніка. – Я вже зрозуміла, що дочку ти не кинеш, отже, піду я.
Точніше, ви звільняєте мою квартиру, і я подаю на розлучення.

Арсеній її навіть особливо не вмовляв – він все розумів, і незабаром вони з Ангеліною переїхали до квартири його покійної матері.

Вероніка довго не могла повірити, що тепер вона житиме в тиші та спокої.

…Вероніка за тринадцять років жодного разу не пошкодувала, що вийшла заміж за Арсенія. Роман між ними спочатку не був пристрасним, але вони повністю підходили один одному.

Обидва спокійні, врівноважені, освічені, захоплені роботою – їм було комфортно жити разом.
Затьмарювала ідилію лише відсутність дітей.

Ну як затьмарювала? Вероніка не особливо мріяла про дитину, і коли з’ясувалося, що вона не може стати мамою, майже не засмутилася.

Їй цікавіша була її робота екскурсоводом у музеї, всякі там картини, старовинні експонати, походи в театр та на виставки, спокійний відпочинок біля моря.

– Ох, Ніка, – зітхала її мати, – знайде твій Арсен іншу. Штучне б спробували, чи усиновили дитину?..

– Мамо, Арсену теж цікавіша його наукова робота в дослідницькому інституті, та викладання. У нього цих дітлахів там вистачає, – відмахувалася Вероніка.

Чоловік і справді не чіплявся до неї з питанням народ ження дитини:

– Ну ні, так ні. Значить, не доля, – і жили вони цілком щасливо.

Звичайно, Вероніка не була такою вже зовсім наївною і морально готувалася до того, що Арсен може передумати та вибрати собі іншу супутницю життя, але роки йшли, а нічого не змінювалося.

– Ніко, мені треба з тобою серйозно поговорити, – сказав чоловік через тиждень після того, як вони відзначили тринадцяту річницю свого шлюбу.

– Щось сталося? – вона навіть не надто переймалася.

– Річ у тім, що майже шість років тому я тобі зрадив, – відвів очі Арсен. – Я не знаю, як це вийшло.

– Сиділи з колегами у кафе, хильнули, дівчата якісь до нас підсіли. Загалом сталося те, що сталося. З однією з нових знайомих я був близький лише раз. Це правда.

– Навіщо ти тепер про це мені розповідаєш?

– Оля опинилася в положенні, – зітхнув Арсен. – Повідомила вона мені про все лише після того, як Ангеліна з’явилася на світ.

– Ти ж розумієш, що я не міг покинути свою дитину?

Вероніка кивнула – вона розуміла, її порядний чоловік інакше вчинити не міг.

– Безумовно, я не збирався з тобою розлучатись, та й зараз не хочу цього – я з цією дівчиною знайомий був кілька годин.

– Але Ангеліна – вона ні в чому не винна. Я допомагав їм, зустрічався із дівчинкою. Вона знає, що я її батько.

– Арсенію, мені, звичайно, це все чути бридко, ​​але поки що я не розумію, чому ти саме зараз вирішив мені зізнатися?

– Олі більше немає в живих… Розумієш, вона… вела не надто гідний спосіб життя. Точніше, зовсім недостойний – в пляшку заглядала, чоловіків міняла, от і докотилася, як то кажуть, до ручки.

Отруїлася разом з черговим дружком “липовою” біленькою.

Вероніка мовчки слухала – вона вже здогадувалася, що хоче сказати чоловік, але вирішила не допомагати йому в цьому.

Вона ще не вирішила, чи прощати Арсенію зраду взагалі.

– Загалом, Ангеліну можуть забрати в дитбудинок. У неї є бабуся, але вона… трохи краще за свою дочку… Дитину їй віддавати точно не можна.

Чоловік помовчав, збираючись із духом.

– Я прошу в тебе вибачення за ту зраду, і благаю, – давай візьмемо її до себе, – нарешті видихнув він і слізно подивився на неї.

Що вона мала йому відповісти? Так, його зрада її образила, але це було один раз, і Арсеній явно кається.

Втрачати через цього чоловіка? Та ну. Тим більше, що дівчинка може вивести їхні подружні стосунки, так би мовити, на новий рівень.

Вероніка погодилася, тільки удочеряти Ангеліну не поспішала.

Чоловік і не наполягав – він за документами вважався батьком дівчинки. давно зробив тест та узаконив батьківство, – цього було достатньо.

П’ятирічна Ангеліна, на перший погляд, і справді виглядала ангелом – світлі кучерики, величезні блакитні очі, ямочки на щоках, проте характер у неї був ще той.

Спочатку вона Вероніку не приймала від слова зовсім: не слухалася її, вередувала, плакала і весь час тиснулась до батька.

Поступово все ж таки їм вдалося налагодити стосунки, в чому була велика заслуга самої Вероніки, яка виявила просто пекельне терпіння для цього.

Наступні сім років вони жили досить мирно. Ангеліна почала називати її мамою Нікою і часом довіряла їй більше, ніж батькові.

Що сталося потім, Вероніка так і не зрозуміла, але дівчинка перетворилася на якогось дідька у спідниці.

Хамила, грубила, тікала з дому, а коли її повертали, влаштовувала скандали, раптом почавши звинувачувати названих батьків у сме рті своєї матері.

Вони намагалися з нею й самі розмовляти, і психолога залучали – ненадовго допомагало.

Вероніка вже додому повертатися не хотіла – атмосфера у квартирі була жахлива. Її терпець урвався, коли поліція забрала Ангеліну з якогось кубла в абсолютно неосудному стані.

– Їй учора виповнилося тринадцять років! Ти розумієш, що далі буде ще гірше? – Кричала вперше в житті на чоловіка Вероніка.

– У неї просто перехідний вік, пройде, – намагався він виправдати дочку. – Чи ти пропонуєш віддати її в дитбудинок?

– А краще, якщо я в божевільню потраплю?

– Ніко, заспокойся! Все буде добре.

Але «добре» не стало. Ангеліна, ніби зрозумівши, що батьки почали лаятися через неї, пустилася в усі тяжкі.

Почала зникати на кілька днів, була під мухою, коли її привозили поліціянти. Дівчинку поставили на облік, Арсенія погрожували позбавити батьківських прав.

– Все! Я більше не можу, – відрізала Вероніка. — Я вже зрозуміла, що дочку ти не кинеш, отже, піду я.
Точніше, ви звільняєте мою квартиру, і я подаю на розлучення.

Арсеній її навіть особливо не вмовляв – він все розумів, і незабаром вони з Ангеліною переїхали до квартири його покійної матері.

Вероніка довго не могла повірити, що тепер вона житиме в тиші та спокої. Безумовно, розставання з Арсенієм їй ніякого задоволення не принесло, але що вдієш?..

До неї доходили чутки, що колишній чоловік серйозно взявся за повернення доньки до нормального життя, і вона навіть начебто стала поводитися пристойніше, боячись опинитися в дитбудинку.

Втім, Вероніку це мало цікавило – вона з головою поринула в роботу, підвищила кваліфікацію, і навіть стала заступником директора.

До неї став залицятися колишній однокурсник Дмитро, з яким вони випадково зустрілися на конференції, і життя її явно налагоджувалося. Як раптом…

– Вероніко Андріївно, я розумію, що ви давно розлучені з Арсенієм Владленовичем…

– Але ми вирішили, що ви повинні знати – його більше немає в живих, – рівним голосом повідомили їй телефоном з інституту, де працював колишній чоловік.

Вона не бачила його три роки й гадки не мала, що в Арсенія з’явилися проблеми зі здоров’ям.

«Тяжкий ін фаркт, до лікарні навіть не довезли», – тихо перемовлялися його колеги на похороні, куди вона все ж таки пішла.

Багато хто висловлював їй співчуття, знаючи, що вони були одружені. Зважаючи на все, іншої жінки в Арсенія не з’явилося, а з Ангеліною мало хто з присутніх був знайомий.

Вероніка спробувала підійти до дівчини, але та так зиркнула на неї, а потім різко відвернулася, що вона не стала цього робити.

Не вистачало ще скандалу на похороні. Побачити колишню падчерку Вероніка не чекала і дуже здивувалася, побачивши її на порозі своєї квартири.

Щиро кажучи, вона не одразу взагалі зрозуміла, хто перед нею. Коли в Ангеліни почався цей перехідний період, дівчинка пофарбувала волосся в чорний колір з червоними пасмами. Носила якісь жахливі чорні светри й навіть макіяж наносила в тому ж стилі.

На прощанні з батьком вона виглядала аналогічно, тільки додалося татуювання на руці та купа сережок у вухах.

Тепер же на Вероніку дивилася дуже коротко стрижена світловолоса дівчина з чистим рожевим обличчям і дуже сумними очима.

– Мам Нік, пробач мені, га? – ці очі сповнилися сльозами. – Я недолуга! Тварина остання … – дівчина розплакалася.

– Заходь, поговоримо, – Вероніка сама не очікувала, що сльози колишньої падчерки, що помотала їй стільки нервів, зможуть її розчулити.

Вони проговорили до ночі. Ангеліна, перескакуючи з одного на інше, розповіла про їхнє життя з батьком. Загалом нічого особливого.

Вона продовжувала гуляти та приймати на груди, але не надто явно – в дитбудинок їй не хотілося. Батько намагався її розрадити – втім майже марно.

– Він через мене пішов із життя, я знаю, – Ангеліна втупилася невидячим поглядом у вікно. – І мама теж. Всі через мене ідуть із життя.

– Ти на себе багато не бери, – зітхнула Вероніка. – Я не думаю, що Арсен тебе в чомусь звинувачує.

– Навпаки, мені здається, що він сподівається – ти таки одумаєшся і припиниш ламати своє життя.

– Мам Нік, допоможи мені, га? – Ангеліна слізно на неї подивилася. – Цього разу я нікого не підведу. Обіцяю. Я не хочу в дитбудинок.

Вероніка мовчала кілька хвилин.

– Гаразд, але тільки слухаєшся беззаперечно, інакше…

– Дитбудинок.