Мама лише на шостому десятку згадала про таке поняття, як робота. Воно й зрозуміло, тата більше немає, а ми з братом чисто фізично не можемо задовольнити її вимоги

Мама лише на шостому десятку згадала про таке поняття, як робота. Воно й зрозуміло, тата більше немає, а ми з братом чисто фізично не можемо задовольнити її вимоги.

Але мама згадала про роботу не як інструмент заробітку грошей, а як можливість спробувати маніпулювати мною і братом. Нібито саме через нас вона і не змогла свого часу збудувати кар’єру.

А ми тут до чого? Ми з братом ходили в садок, потім самі ходили до школи та зі школи, а мама просто сиділа вдома і “господарювала”.

Не знаю, що там у неї за господарство було, але щось ні пирогів, ні якихось складних страв у нас вдома не було. Прибиралася вона завжди в суботу, бо тоді вдома були всі.

– Ви свинячите, а я одна за вами повинна прибирати? – обурювалася мама, коли тато вкотре боязко намагався відстояти свій вихідний.

Тато у нас взагалі був дуже м’якою людиною, жодного разу не чула, щоб він підвищував голос, завжди намагався все владнати спокійно, мамі майже не суперечив.

Мабуть, тому вона й сіла йому на шию. Ну об’єктивно. У садок ми ходили з братом нормально, хворіли не так часто. У школу вона з нами сходила лише кілька разів, і то тільки з братом, а там вже він мене після навчання забирав, щоб мати зайвий раз не ходила нікуди.

З їжі був суп на кілька днів, друге також на кілька днів. Серед тижня мама не прибиралася, посуд ми з братом мили по черзі. Уроки з нами теж не робила, бо “своє вже відучилася”. Чим вона займалася цілими днями? Мені не зрозуміло.

Я пів року сиділа без роботи та господарювала, так і готувала щодня, і прибиралася, поки чоловік на роботі. Мені й на думку не спадало напружити його чимось після роботи, якщо я цілими днями вдома.

А ось мама не соромилася всіх запрягати. І на роботу вона не збиралася. Тато при нас цю тему не порушував, а в присутності інших мама говорила, що в неї весь час йде на сім’ю. Мабуть, на якусь іншу.

Ми виросли, розлетілися вчитися, потім у тих містах і залишилися, збудували сім’ї, взяли іпотеки та народили дітей. Мама не рвалася нам допомагати з онуками, навіть дзвонила рідко.

Тато працював до останнього, але серце не витримало, і його не стало. Ми з братом поїхали на похорон, кинувши все на свої другі половинки.

Усією організацією похорону займалися ми, мама була зайнята – приймала співчуття, теж “велика” справа. Ми провели поминки, мали переночувати ніч, а потім роз’їхатися. Та й маму хотіли якось підтримати у такий важкий день.

Але в мами в голові вже клацали рахунки, вона думала, прикидала, як далі житиме. А потім поділилася своїми роздумами із нами.

Виходило, що якщо тата більше немає, а мама не працює вже більш як двадцять років, то й починати зараз вже немає сенсу. До пенсії ще далеко, тому ми з братом маємо її утримувати. І сума утримання була велика – по сім тисяч із кожного щомісяця.

– А що ви так дивитесь? Комунальні платежі, харчування, медичні послуги, ліки – все це коштує пристойних грошей!

Ні в мене, ні в брата таких грошей у вільному польоті не було. У нас іпотеки, діти, брат і мій чоловік працюють у сім’ях одні, бо я та дружина брата ще у декреті сидимо.

Але маму наші проблеми не дуже турбували. Вона заявила, що у старості хоче жити гідно, а не доживати свого віку. Я їй запропонувала влаштуватись хоч на якусь роботу, щоб були гроші, але ця пропозиція мамі не сподобалася.

– Ви мені винні! Саме через вас я не змогла збудувати кар’єру! – Голосно заявила мама. І почала розповідати, які ми невдячні, вона все життя заради нас жила, а тепер має випрошувати копійку на хліб. Нічого собі копійки! Чотирнадцять тисяч щомісяця!

Брат сказав, що якщо мама хоче, вона може тимчасово переїхати до них і підмінити в декреті його дружину, а та вийде на роботу, і у них з’явиться можливість фінансово допомагати мамі.

Але мама зморщилась і заявила, що своїх дітей вона вже виростила, а тепер хоче відпочити. Цікаво, від чого?

Я сказала, що готова оплачувати мамі комуналку, деякі ліки, але це мій максимум, більше мені взяти, поки що, нема звідки.

– Та це ж копійки! Я на аліменти подаватиму! – обурилася мама.

Добре, хай подає. Подивимося, що суд присудить, але я в декреті брат працює неофіційно. Та й чи присудить взагалі. Вона здорова і їй лише п’ятдесят чотири роки.

Але в нас із братом щось відпало будь-яке бажання допомагати мамі. Відмовимося від спадщини на її користь, нехай продає трикімнатну і крутиться якось сама.