Мама мною скористалася, потім вигнала, як непотрібного песика, а тепер дзвонить і знову просить допомоги

Мама мною скористалася, потім вигнала, як непотрібного песика, а тепер дзвонить і знову просить допомоги. Щось у мене немає бажання їй більше допомагати. З мамою завжди були не найкращі стосунки.

Вона свято переконана, що коли вона мені дала життя, то я тепер за це їй винна, а з моїми почуттями, планами та проханнями рахуватися не треба. Я змалку до цього якось звикла. Що я повинна обов’язково прибиратися, повинна чудово вчитися, не засмучувати маму теж повинна, вона ж мене привела на світ, вона тепер має право вимагати.

Загалом, я щосили намагалася бути доброю і вдячною дочкою, а мама сприймала це як належне. Завжди виявлялося, що я мало намагаюся, роблю замало, щоб маминим запитам відповідати.

Вчитися я поїхала в інше місто, там же потім і залишилася після навчання. Додому мене не тягнуло, та й не було чого мені там робити. Мама жила своїм життям, я їй там тільки заважала, вона це говорила прямо, коли я приїжджала на канікули.

Рік тому мама потрапила до лікарні зі складним переломом. Відновлюватися вона мала не один місяць, тому вона в наказовому порядку сказала мені приїхати.

У мене й думки не було не послухатися, це ж мама, вона ж хворіє, треба допомагати. Я звільнилася з роботи, з’їхала з квартири, яку винаймала, залишивши частину речей у гаражі у друзів, а сама поїхала до мами.

Більше ніж пів року я її доглядала. Годувала, мила, прибирала, терпіла капризи та скандали. Тут я і на роботу влаштувалася, бо треба було за щось жити. Періодично до мами приходили подружки, але допомоги від них не було ніякої, вони приїжджали просто чаї розпивати. Допомагала мамі лише я.

У мами однокімнатна, яку вона купила після того, як я поїхала навчатися, раніше була двокімнатна. Я більше пів року спала на підлозі, бо єдине місце було зайняте мамою, а купити щось просто не вистачало грошей, і так кінці з кінцями зводила якось.

Мама повільно одужувала, але зрештою вона одужала і навіть відновилася на роботі. Тоді й виявилось, що я в її квартирі зайва.
– Тут не розвернутися, ще й ти вічно під ногами плутаєшся. Їдь вже до себе!

Я просила дати мені час хоча б знайти житло в тому місті, бо мені просто не було куди їхати, але мама чекати не хотіла, моя присутність їй і так набридла, як вона сама говорила.
– Або ти завтра їдеш, або виганятиму з поліцією, – пригрозила вона мені.

Я зібрала речі та поїхала, мене на два тижні прихистили друзі, у яких я залишала речі. Вони ж зайняли грошей на оренду і на якийсь старт, за що я їм дуже вдячна.

Від мами довго не було ніяких звісток, сама я їй не дзвонила, тому що те, як вона мене виставила, мене сильно зачепило і змусило нарешті задуматися, а навіщо я перед нею так прогинаюсь?

Подяка, що вона мене народила? То це було її рішення, вона сама так хотіла, я її не просила. Подяка, що не здала до дитячого будинку? Знову ж таки її вирішення. А ось вона могла б і подякувати, що я покинула своє налагоджене життя і зірвалася за нею доглядати, коли було потрібно, терпіла її причіпки та істерики. Чого я дочекалася? Копняка під зад, коли стала не потрібна.

Але нещодавно мама з’явилася. Їй треба приїхати на обстеження до нашого міста, вона повідомила, що я зобов’язана її зустріти та розмістити у себе. Я просто скинула дзвінок та заблокувала її номер. Все, що я їй винна, я вже віддала, тепер нехай справляється сама.