Мама порадила не поспішати з весіллям і спочатку хоч трохи пожити з хлопцем. Порада виявилася дуже мудрою, тому що весілля не відбулося

Мені 24 роки. Зараз я розумію, що мізків немає. Зовсім все сумно було, коли два роки тому я закохалася. На роботі познайомилася з чоловіком на чотири роки старший за мене. Перший раз в житті так сильно закохалася.

Зустрічалися недовго – пару місяців. Вони здавалися мені чарівними. Чоловікові я дуже подобалася. Через два місяці після початку відносин він збирався зробити мені пропозицію – розмови ходили тільки про весілля. Я була цілком за цю затію. Дуже хотіла вийти заміж за кохану людину. І майже вийшла, якби не моя мама.

Вона порадила зійтися з чоловіком, пожити разом, притертися одне до одного, пізнати людину краще, а потім виходити заміж. Я спочатку відмовлялася, говорила, що і так знаю його, і що кілька місяців погоди не зроблять і я все одно вийду заміж. Але моя мама людина мудра – вона все ж мене переконала почекати, так як я сама сказала, що “кілька місяців погоди не зроблять”.

Поговорила з моїм хлопцем. Він погодився.

З’їхалися. Спочатку все було нормально. Перший тиждень – все прекрасно. До кінця першого місяця не те, щоб побут заїв. Любовна завіса з очей спала. Я краще дізналася його. Та який там краще? Переді мною був зовсім інший чоловік: лампочку вкрутити не може, не кажучи вже про щось серйозне, готувати не може абсолютно (навіть яєчню не міг посмажити), більшу частину часу нічого не робив, лінь було навіть брудні смердючі речі донести до пральної машинки .

І все б це можна було терпіти, але … Мій чоловік абсолютно не хотів мінятися. Змушував мене і підлоги мити, готувати і крани лагодити. Мені ж він припинив приділяти увагу. Домігся, мабуть. Чого докладати зусилля?

Почалися скандали, взаємні докори, образа. Прожили разом рівно шість тижнів. За цей час я повністю встигла його розлюбити. Зрозуміла, що все життя я так жити не хочу.

Подякувала мамі за цінну пораду.