У нас з чоловіком сини від попередніх шлюбів, і він постійно дає ляпаси нашим синам. Мені це не подобається, вважаю, що не правильно так виховувати дітей

Ми з Дмитром зійшлися, коли у обох вже були по дитині. Дружина у нього померла від раку, я розлучилася. Наші хлопці – погодки, його Васі шість років, моєму Колі – сім. Ну тобто було, коли ми зійшлися, зараз побільше. Хлопчаки здружилися, разом в школу ходять, разом уроки вчать.

Вчаться, до речі, непогано, не відмінники, але мені цього й не треба. Сама я трієчниця була, вивчилася в пту на швачку, нічого, не пропадаю. Митя у мене водій, Автобусник, вахти возить на родовище, теж в школі зірок з неба не хапав. Це я до того, що за погані оцінки не карали ми ніколи. Воно зараз нікому не треба. Не двійка – і добре.

Ми і з Дмитром добре живемо. Діти нас “мам” і “пап” називають, ми їх любимо однаково, свого чи чужого – неважливо. Лаємо обох, пестимо обох. Сподіваюся, робимо все правильно. Хлопчаки вони у нас зростають хороші.

Єдине, що мені не подобається в вихованні Дмитра дітей – це потиличники. Він їх роздає без ліку. Огризнувся  – запотиличник. Не помив посуд за собою, виліз з-за столу – запотиличник. Розбив склянку – запотиличник. Засидівся допізна за компьютером- запотиличник.

Батько моєї дитини собі такого не дозволяв, та й я не піднімаю на дітей руку. Гримнути можу, гаркнути, поставити в кут – запросто, а от вдарити … ніколи. Не піднімається рука.

А ось у нього з цим просто. І через це вже багато разів сварилися, але тут Митя непохитний. Він чоловік, він буде робити, як вважає за потрібне. Я, мама, можу бути м’якою, але хлопцям, в сенсі, пацанам, потрібна тверда рука. Каже, його батько робив  потиличники тільки так. Зате діти боялися, знали, у кого авторитет. У нього і прислів’я таке завжди напоготові “Биття визначає свідомість”. Мовляв, каже, іноді простіше пояснити фізично. Швидше засвоять.

На мене Митя руку зроду не піднімав, але тут мене прямо-таки коробить, коли я бачу черговий ляпас по дитячій потилиці. Не буду брехати: робить він це нечасто. Але робить. І моя дитина не біжить до мене за захистом, тому що ми практично відразу перестали ділити дітей. Ну тобто якщо караю я, його син не біжить до нього скаржитися. Знає, що Митя в будь-якому випадку схвалить, тому що я так вирішила. І мені якось ніяково критикувати його, але … от не знаю, гризе це мене і все.

Батьки, звичайно, гірше бувають. У сусідки взагалі ременем гамселить дітей. І дружину теж, до речі. А мені дістався чоловік, який … ну просто робить потиличники. І чого я скаржуся?