Мама продала обіцяну мені квартиру заради того, щоб купити машину своєму чоловікові

Нещодавно я отримала чудовий життєвий урок, за що треба може і подякувати, але мені не хочеться. Я зрозуміла, що в цьому житті я можу довіряти собі та тільки собі, зрадити можуть навіть найближчі люди, навіть мати.

Звичайно, вона свій вчинок зрадою не вважає, але в моїх очах саме зрада це і є. Вона продала квартиру, яку обіцяли мені.

Ця квартира належала бабусі, вона завжди казала, що залишить квартиру мені, але офіційно нічого не оформлювала. Та й навіщо, якщо, крім доньки та онуки, у неї більше нікого не було.

Її донька, тобто моя мама, завжди говорила, що їй ці квартири не солити, тому бабуся може не переживати, квартиру я обов’язково отримаю.

Але коли бабусі не стало, мама вступила у спадок, пояснюючи це тим, що я ще надто мала і було б довше оформлювати документи.

– Ось виростеш, тоді все переоформимо.

Я мамі повірила беззастережно, бо кому ще можна вірити, якщо не мамі. Та й не замислювалася я тоді про квартири. Мені було років чотирнадцять.

За квартиру мама не платила, вона одразу пустила туди квартирантів, щоб мати хоч якийсь навар зі спадщини. І це мене теж не турбувало.

Але коли я закінчила школу, мені вже хотілося перебратися до тієї квартири, де я буду повноправною господаркою. Мама ж заперечливо похитала головою.

Сказала, що поки що рано мені жити самій, до того ж за квартиру треба платити, а в мене немає грошей, вона теж не мільйонер, щоб за все платити.

Довелося погодитись з розумними аргументами. А якщо у квартиру мене мама не відпустила, то я поїхала вступати до іншого міста. Там мені дали гуртожиток, і я жила веселим студентським життям.

Мама теж не сумувала. Як тільки я з’їхала від неї, вона одразу ж закрутила роман із якимось мужиком. Так я була не проти, але сам мужик мені не дуже подобався.

Але моя думка маму не хвилювала. Коли я сказала, що її чоловік схожий на альфонса, мама скипіла і закричала, що це не моя справа, вона і так половину життя на мій добробут поклала, а тепер може жити, з ким завгодно.

Визнавши її правоту, я більше не заводила розмову про маминого чоловіка. Мама теж цю тему оминала. Навіть про те, що вони розписалися, я дізналася випадково, мене на урочистість не покликали.

Але це все дрібниці. Я закінчила навчання і збиралася повернутися до рідного міста, про що й повідомила мамі. Попросила її попередити мешканців, щоби з’їжджали.

Мама здивувалася, про яких мешканців я говорю, а коли я уточнила, що про мешканців, які зараз живуть у моїй квартирі, мама крижаним тоном відповіла, що ця квартира ніколи не була моєю.

– І взагалі я її продала. Нам були потрібні гроші на покупку машини. Тож вирішуй питання з житлом сама, – закінчила розмову мама.

Це був удар. Живеш собі, вважаєш, що в тебе все добре, є дах над головою, а виявилося, що ні, цей дах вже продали.

Довіра до матері впала відразу в червоний сектор. Та й про яку довіру можна говорити, коли мене просто поставили перед фактом, що тепер я безхатько.

Хоча не такий вже й безхатько. У мене є частка в маминій квартирі, вона приватизована на нас двох. Ось цю частку я і вимагатиму. Жити я там не стану, але нехай віддають грошима, або продам якимсь невибагливим людям.

Підло вчиняю? Ні. Відповідаю тією ж взаємністю. Дуже хочеться подивитися на обличчя матері та її чоловіка, коли вони дізнаються, що у них не все так райдужно, як їм здається.