Мама відмовилася допомогти з малюком, а тепер ображається, що ми його не привозимо у гості

Півтора року тому в мене з’явилася дитина. Малюка ми з чоловіком хотіли давно, але ніяк не наважувалися. Від своїх подруг я знаю, що діти – це дуже тяжко. Забуваєш про сон, нормальне харчування, про себе. Чоловік був зі мною згоден: рано поки заводити дітей, спершу треба на ноги встати.

Ми старанно працювали та відкладали гроші на дитину. Зрештою суму накопичили – на перший рік вистачить, навіть якщо нас обох звільнять чи ще щось погане трапиться. Пішли лікарями, почали читати книги для молодих батьків.

Нарешті все вийшло, я була в положенні. Гінеколог була мною дуже задоволена: і здорова, і молода, і плід розвивається добре. Ми були щасливі, підійшла заповітна дата появи нашої донечки на світ і… почався жах.

До такого ми не були готові. Маля, всупереч описам у книгах, зовсім не збиралося цілодобово спати та їсти. Вона нескінченно кричала! З самого народження. Від нас були шоковані навіть лікарі в поліклініці. Педіатр лише руками розводила – кольки. Виписувала нам те одне, те інше ліки – все не приносило полегшення.

До двох місяців кольки припинилися. Крики скінчилися. Я теж. У повному шоці, стресі та паніці я звернулася до своєї мами. Мені життєво потрібно було відпочити. Мені була потрібна допомога. Я хотіла спати. Чоловік вже кілька тижнів спав у іншій кімнаті – йому треба було ходити на роботу.

– Мамо, приїдь до нас, будь ласка, – плакала я в слухавку, – я не можу так більше…
– Та що сталося? Заспокойся та поясни нормально! – Розхвилювалася вона.

– Іринка кричить весь час… я давно не спала нормально. Я так збожеволію скоро!
– То найміть няню! А ти на роботу йди! Аня, це найкращий вихід, послухай мене!

Ми з чоловіком ще до пологів обговорювали це питання. Няня для нас – не вихід. Як довірити крихітного малюка чужій людині? Може, через рік, але точно не раніше.

– Мамо, їй два місяці, яка нянька?
– Тоді сама сиди та не скаржся.

– Я думала, ти мені допоможеш!
– Ти для мене народжувала чи для себе? І в тебе чоловік. Я ось без чоловіка ростила, все сама…

– Я зрозуміла. Бувай.
– Поображайся ще мені! – Встигла вона крикнути в трубку.

Досі не знаю, як я пережила той жах. Чоловік допомагав щосили, тільки прийде з роботи – тут же з малюком починав сидіти до самої ночі. Я йшла в душ – тільки до 8-ї вечора могла помитися і нарешті піти поїсти! Адже донечка здіймала несамовитий крик, тільки-но я йшла з поля зору.

Нарешті у півтора року невролог сказала, що тепер можна спробувати один сироп. І – о, диво! – цей засіб нам допоміг. Вперше за півтора року я знову почула тишу.

Моя мати зрідка дзвонила, дізнатися, як я там. Як онука. Іринка постійно кричала, і мама швидко закінчувала розмову. А зараз, після чудового сиропу, дочка нарешті припинила так багато плакати та кричати. І спить краще. Тому моя мама почала чути в слухавці мій чистий голос, без шуму та криків.

Вона одразу помітила зміну і почала розпитувати:
– Ви куди мою онучку діли?
– Та спить вона, – я лежала на дивані та щасливо дивилася в стелю, насолоджуючись тишею.

І ось, коли онука нарешті стала зручною та спокійною, моя мама раптом вирішила полюбити її.
– Привозь мені Ірочку. Або я можу сама прийти.

Я в шоці. Тобто, коли кричало немовля вона відмовлялася з нею бачитися, допомагати не хотіла. А тепер – подавайте їй чисту, милу дитинку. Адже зараз Ірочка більше не схожа на грудку нервів і сліз, яка тільки й робила, що голосно кричала.

Мені прикро до сліз. І це – близька людина? Ні вибачень, ні співчуття. Подавайте їй онучку! У голові досі сидять її слова про “для когось народжувала”.

Зараз Ірочці вже майже два роки, вона ходить у садок. З іншого боку, звичайно, хочеться познайомити онучку з бабусею. Адже дитина не винна. Вона вже така тямуща. Запитує, чи є в неї бабуся – адже в садочку малюки діляться один з одним історіями про свої сім’ї.

Але я така зла на свою матір! Як можна бути такою байдужою? Я не якась примхлива білоручка. Я просила її про допомогу, бо була близька до божевілля. Не знаю що робити. Прикро за онуку, яка була не потрібна. І за себе.