Мама все життя вкладалася в дітей вітчима, а зараз вони її вигнали, і вона прийшла до мене. Я вже звикла без неї й не хочу допомагати

Мама все життя вкладалася в дітей вітчима, а зараз вони її вигнали, і вона прийшла до мене. Я вже звикла без неї й не хочу допомагати

Мама зараз робить із себе жертву, яку власна дочка не пустила на поріг у складній ситуації. Але мені начхати, бо мама вона мені тільки на паперах.

Все своє материнське кохання і турботу вона віддала дітям свого чоловіка, а мене відправила жити до бабусі, тому що я “не змогла порозумітися з дітьми”.

Зараз ці “дітки” виросли, чоловіка у мами не стало, а ті самі “дітки” виставили її з речами з дому, бо вітчим відписав усе своє майно на дітей ще за життя.

Свого батька я не знаю, його в моєму житті не було навіть у вигляді розповідей про космонавтів чи моряків далекого плавання. Просто цю тему ніколи не порушувала ні сама мама, ні бабуся.

Жили ми втрьох у бабусиній квартирі, мама прагнула налагодити своє особисте життя, а бабуся її шкодувала та не заважала.

Коли мені було сім років, мати знайшла чоловіка. Він був удівцем, у нього був син на два роки старший за мене і дочка на рік молодша.

Мама одружилася офіційно, навіть мене перевезла до них у квартиру, але все пішло не так відразу ж. У вітчима була трикімнатна квартира, в якій мені місця не знайшлося.

В одній кімнаті була батьківська спальня, в іншій кімната дочки, у третій сина. Мене намагалися підселити до дівчинки, але вона влаштувала скандал, відмовившись жити зі мною в одній кімнаті.

Намагалися до її брата в кімнату поставити ліжко, але той теж закотив істерику, що всі свої кімнати мають, а в нього не буде.

Була пропозиція брата з сестрою поселити в одній кімнаті, але тут обидві дитини були незадоволені, та й вітчим висловився, що жирно буде – його діти вдвох в одній кімнаті, а я одна окремо.

У результаті я місяць поспала на кухні, а потім мене відправили до бабусі. Мама казала, що дітям треба звикнути до змін, а там щось вирішимо.

Але йшли місяці, нічого не змінювалося, а коли я поставила питання, коли я житиму разом з нею, мама відповіла прямо – ніколи, тому що я не змогла порозумітися з дітьми вітчима.

Бабуся тоді сильно з нею посварилася на цю тему і мама взагалі пропала з мого життя на два роки. Потім вони з бабусею начебто помирилися, але мені не легше було.

Мною мама не займалася зовсім, проте завжди була в курсі того, що пасинок і падчерка роблять, на які гуртки ходять, як навчаються.

Мама возила їх по секціях, шила костюми, робила вироби, їздила знімати усі їхні свята та виступи. А до мене навіть на день народження не приходила, бо завжди було щось важливіше.

Коли вона не прийшла на вручення атестатів, я вже навіть не засмутилася, і так було зрозуміло, що вона має цікавіші заняття.

Бабуся з нею не раз на тему мене лаялася, але який сенс, вона свій вибір зробила. А я воліла думати, що сирота, бо так якось простіше.

Стало важче, коли бабусі не стало, але вона про мене подбала і заздалегідь подарувала мені свою квартиру та дачу, тож за житло я могла не переживати.

З матір’ю на похороні я не бачилася, бо вона не встигла приїхати, вони десь родиною відпочивали. На той момент я була рада, що вона не встигає, не хотіла її бачити.

Похорон, поминки, пам’ятник – все це я робила за власні кошти, довелося брати кредит, бо моїх скромних коштів на це не вистачало. Мамі ж було начхати.

Чомусь я була впевнена, що більше з нею не доведеться спілкуватись ніколи, але доля розсудила інакше. Вона сама прийшла до мого будинку, чим дуже здивувала.

Вона розповіла, що чоловіка не стало, а його діти попросили її звільнити житлоплощу, бо квартиру вони продаватимуть. Куди вона піде, їм абсолютно без різниці, це не їхня проблема.

Мама скаржилася, що вона в цих дітей вклала стільки сил, часу та терпіння, а вони з нею так обійшлися. Це вона мені скаржилася, яку навіть із днем ​​народження не щороку вітала.

Я маму вислухала і сказала, що їй час йти, бо у мене справи. Вона дуже здивувалася, бо думала, що я її тут одразу ж почну жаліти, пущу жити та таке інше.

Якби вона приділила мені хоча б десяту частину уваги, що віддала тим дітям, я б так і зробила. А зараз не бачу жодної причини так чинити. Від мене вона отримала те, що заслужила, мені соромитися нема чого, я так вважаю.