– Мамо, а бабуся Ніна та тато не люблять нас із Наталкою? – Запитала шестирічна Іра

Вечеря була готова. Даша накрила на стіл і тільки-но зібралася покликати чоловіка, як у двері подзвонили.

Микола пішов відчиняти.

– А я до вас! – пролунав із передпокою голос свекрухи – Ніни Ігорівни.

Вона пройшла на кухню і, побачивши по-святковому накритий стіл, заявила:

– Що? Удвох вирішили відзначити? Забули, хто вам допомагав купувати цю квартиру? Адже ми з батьком вам цілих сто тисяч додали до першого внеску!

– Як не пам’ятати! – Усміхнулася Даша. – Ви потім цілий рік нам і всій рідні про це нагадували, поки ми вам ці гроші не повернули.

– Повернули. Правильно – борги треба повертати. Адже головне що? Ми вам дали їх у той момент, коли вони були вам потрібні.

– Як то кажуть, дорога ложка до обіду. А якби не наші сто тисяч, ви на перший внесок би ще пів року збирали. Тож пам’ятай добро, Дар’я!

– Та я вже зрозуміла, що, якщо забуду, ви мені обов’язково нагадаєте.

– Гаразд, вистачить вам сваритися. Давайте за стіл – таки сьогодні у нас радісна подія: останній внесок за квартиру виплатили, тепер вона вже наша, – зупинив жінок Микола.

– А діти де? – поцікавилася Ніна Ігорівна.

– У моїх батьків на дачі, – відповіла Даша.

– Ну, давай, Колю! Перший тост із тебе – господаря квартири, – запропонувала синові мати.

– Ми ніби разом із Дашею намагалися, – сказав Микола, підіймаючи келих. – Тож за нас, за те, щоб ми у цій квартирі жили так само мирно, як і раніше!

– А що з грошима робитимете? – Запитала Ніна Ігорівна.

– З якими грошима? – здивувався Микола.

– Ну, як, у вас же тепер щомісяця залишатимуться майже двадцять тисяч зайвих. Куди їх подінете?

– Ну, ви гумористка, – засміялася Даша. – Зайві! Та у нас стільки дір, що нам ще б двічі по двадцять не завадили б!

– Так, тобі тільки дай гроші в руки, через п’ять хвилин уже кудись прилаштуєш, – фиркнула свекруха. – А ви стратегічно думайте! План будуйте! Ось що вам зараз найбільше потрібно?

– Ремонт на кухні зробити, – сказала Даша.

– Машину поміняти, – водночас із дружиною заявив Микола.

– Ех! З вас стратеги, як з куля. Дитину вам ще треба. Третю! Я це сьогодні вранці зрозуміла.

– Ніно Ігорівно, а ви ось перед тим, як це зрозуміли, випадково з дуба на кактус не падали? – обережно спитала Даша.

– Ні. Я тобі зараз поясню. У вас дві дівчинки. А Колі спадкоємець потрібний!

– А що, ми маємо, що успадкувати? Ось ця квартира і машина, яку Коля частіше лагодить, ніж їздить на ній.

– Ну, хіба що тижневий комплект сімейних трусів – сині такі, в білу смужку. Можете подивитись – на балконі сохнуть, – посміхнулася Даша.

– А ось ти не маєш рації. Кожен чоловік хоче мати сина. І Коля хоче, тільки він тобі не каже. Тож давайте. Тим більше, що час зараз слушний – дівчата вже великі, Наташці – десять, Ірці – шість. Допоможуть, якщо що.

– Ніно Ігорівно, наших дочок звуть Наташа та Іра, запам’ятайте, будь ласка. Жодних Наташки та Ірки немає. І мене теж не називайте Дашкою, – сказала невістка.

– А питання про те, скільки нам мати дітей, ми з Миколою вирішимо самі.

Свекруха пішла, Даша вимила посуд, зайшла до кімнати. Микола сидів перед телевізором, клацав пультом, перебираючи канали.

– Ти сказав матері, що ми припинили платити іпотеку? – Запитала вона.

– Я. А що, треба було в таємниці тримати?

– Ні. Просто я розраховувала, що ми сьогодні вдвох посидимо, порадіємо. А вона прийшла і весь настрій зіпсувала. Та ще ця дурна ідея про третю дитину.

– Чому дурна? Я хотів би, щоб у нас був син, – сказав Микола.

– Хотів? Тобто хочеш сказати, що ця ідея не твоєї матері, а твоя? – обурилася Даша.

– Ідея мами, але я її підтримую.

– А я ні, – сказала Даша і пішла до спальні.

Два тижні про цю розмову ніхто не згадував, але ситуація в будинку була напружена. Легше стало, коли доньки повернулись із дачі.

Але в суботу на обід знову прийшла свекруха.

– Ну що? Вирішили щось? – Запитала вона Дашу.

– А що ми мали вирішити?

– Щодо сина? – уточнила Ніна Ігорівна.

– Я ж вас просила, не втручатися у цю справу! – Нагадала Даша.

– Ти просила, а от Коля по-іншому думає. Знаєш, як він із Юліним Сашком спілкується? От у минулі вихідні Коля до нас на дачу приїжджав – батькові треба було допомогти.

– То вони з Сашком і у футбол грали, і на рибалку разом ходили. А що дівчата! Я жодного разу не бачила, щоб він з ними так грав, – сказала свекруха.

– Звісно, не бачили. Адже ви на свою дачу наших дітей, на відміну від дітей вашої дочки, не запрошуєте. Та і я у вас там за дванадцять років не більше п’яти разів була, – відповіла Даша.

– А ти ось виноси сина, тоді запрошуватиму.

– Ні, мені й у своїх батьків на дачі добре.

Але, мабуть, слова матері впали на родючий ґрунт у душі Миколи, бо він якось сказав дружині:

– Даша, а може, мати має рацію? Тобі тридцять два, мені тридцять п’ять. Ще три-чотири роки, і буде пізно про дітей говорити. Подумаймо про хлопчика.

– Колю, я майже без перерви просиділа у двох декретах і лише три роки тому вийшла на роботу. Знаєш, як мені було тяжко?

– Та й соромно теж: дівчата, которих я колись навчала, тепер класні фахівці, Люся, – начальник відділу, а я начебто вперше програми побачила.

– Мене на курси відправили, я нарешті людиною себе відчула, а ти хочеш знову замкнути мене вдома з памперсами та горщиками? Ні!

– Я свій обов’язок перед родиною, та державою виконала. Ти в курсі, що за статистикою у нас на одну жінку припадає півтори дитини?

– Тобто я відстрілялася за себе та ще за когось. Та й своє здоров’я теж хочу поберегти. Хочеш сина – давай сам. Нехай у тебе зуби руйнуються, волосся випадає, гормони грають.

– А я потім, як це робила обидва рази твоя мама, спитаю тебе, що це ти так погладшав і ніяк не можеш привести себе в порядок.

– Ну, не так все й страшно.

– Помиляєшся, Колю. Ти чув, що жінка має приводити на світ стільки дітей, скільки вона може виховати? Сама, без чоловіка. Так ось – я трьох не підійму.

– Так я ж поряд з тобою, Даша!

– І ти можеш мені гарантувати, що будеш зі мною та з нашими дітьми хоча б доти, доки вони не встануть на ноги?

– Звичайно. Я взагалі все життя буду з вами.

– Добре. Давай тоді домовимося: як тільки ти переписуєш на мене свою частину нашої квартири, я погоджуюся на третю дитину. Причому, ніхто не гарантує, що це буде хлопчик, – запропонувала Даша.

– А квартира тут до чого? – не зрозумів Микола.

– А до того, що якщо ми зараз розлучимося, то з урахуванням моєї та дитячої частки, я зможу забезпечити двох дітей житлом, виховати їх, і дати їм освіту.

– А ось трьох я потягну лише, якщо у мене буде трикімнатна квартира. І то з великими труднощами.

– Ну, то ми начебто розлучатися не збираємося, – сказав чоловік.

– Світлана теж не збиралася з Мишком розлучатися. Подарувала йому дочку та двох синів. А він від неї до своєї секретарки пішов і половину квартири відчепив.

– І живе тепер Світлана у дідька на паличках з трьома дітьми в однокімнатній квартирі. А Мишко з молодою дружиною двокімнатну купив і на поповнення в сім’ї чекає. Я так не хочу, тому мінімізую ризики. Ну що скажеш?

– Треба подумати, – відповів Микола.

– Ось і подумай. І твоя мама нехай подумає.

Ніна Ігорівна прибігла наступного ж дня.

– Ти що, Дарино? Зовсім розум втратила? За квартиру дванадцять років платили, ти із них шість років у декреті сиділа. А тепер вимагаєш, щоб Коля тобі все віддав?

– Знаєте, Ніно Ігорівно, а я теж не хочу залишитися на узбіччі життя через те, що Його Величності Миколі заманулося спадкоємця мати!

– Якщо я зараз із роботи піду – це все! Кому буде потрібен економіст, якому ось-ось сорок років виповниться, до того ж практично без досвіду роботи? Куди мені йти? Підлоги до пенсії мити?

– Жінки й з трьома, і із п’ятьма дітьми спокійно працюють. Ти просто вперлася і вигадуєш будь-яку нісенітницю, – заявила свекруха.

– Знаю, що працюють. Але у кожній родині свої обставини. Може їм бабусі допомагають. А ось ви допомагали мені, коли діти були малі?

– Хоча б раз ви погодилися посидіти з дівчатами, коли я вас про це просила? Ні! Допомагали мої батьки. Тож ваша думка, Ніно Ігорівно, у питанні про те, скільки нам мати дітей, не враховується!

Увечері, коли Даша перед сном розплітала донькам коси та зачісувала їх, шестирічна Іра запитала:

– Мамо, а бабуся Ніна та тато не люблять нас із Наталкою?

– З чого ти це взяла? – Здивувалася Даша.

– Бабуся весь час каже, що дівчатка – це погано, а хлопчики – добре, – відповіла дочка.

– Бабуся помиляється. Дівчатка – це дуже добре! А такі чудові, як ви з Наталкою, – це навіть більше, ніж добре. Це чудово! Все, добраніч.

Виходячи із кімнати, Даша зіткнулася з чоловіком.

– Даша, я все чув. Мені соромно, – прошепотів Микола. – Стривай.

Він зайшов до дитячої та сів на ліжко Наташі.

– Не спите? А який завтра день, знаєте? – пошепки спитав він.

– Неділя, – відповіла Іра.

– А як ви вважаєте, у неділю в міському парку каруселі працюють? – знову спитав батько.

– Працюють, мабуть, – сказала Наталка.

– А ось ми завтра підемо та перевіримо. Згодні? – Запропонував він.

– Ура! – голосно закричала Іра.

– «Ура» завтра кричатимемо. А зараз спати.

Микола зайшов на кухню, де дружина тим часом розвантажувала посудомийку.

– Дашо, я все зрозумів. Ну, пробач мені. Я обіцяв дівчаткам, що завтра ми підемо на каруселях кататися. Ти з нами?

– Якщо запросиш, то з вами.

Наступного дня після сніданку вони вирушили до міського парку атракціонів. Каталися на каруселях, їли морозиво, фотографувалися.

У сім’ї знову настав мир. Навіть без спадкоємців, яких могло ж і не бути…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.