– Мамо, а тато мав рацію, коли казав, що в тебе з головою не все гаразд! Я тепер сам бачу, що ти ненормальна. Лікуватися не пробувала? – Видав син

– Мамо, а тато мав рацію, коли казав, що в тебе з головою не все гаразд! Я тепер сам бачу, що ти ненормальна. Лікуватися не пробувала?

Антоніна Петрівна здивовано глянула на сина. Так, він завжди був складним хлопчиком, але щоб ось так, прямо в очі говорити рідній матері такі слова…

…Антоніна Петрівна навіть подумати не могла, що їй доведеться розлучатися із чоловіком після двадцяти п’яти прожитих років у шлюбі. Проте саме вона стала ініціатором розлучення.

Тому що одного разу Антоніна раптом зрозуміла, що зовсім його не знає. Начебто за такий час будь-яку людину можна впізнати вздовж і впоперек. Але… Вийшло так, як вийшло. Дмитро виявився дуже черствою людиною.

Коли Антоніна підібрала на вулиці маленьке цуценя, яке було таким худим, що можна було буквально всі ребра та інші кісточки перерахувати, він раптом закотив скандал.

– Тоня, тобі робити більше нема чого, чи що? – кричав він на всю квартиру. – Навіщо ти цю убогість сюди притягла?

– Дімо, ти що таке говориш … – щиро дивувалася Антоніна. – Ти подивися на нього. Він же, як скелетик. Одні шкіра та кістки. Хіба можна пройти повз?

– Всі, значить, проходять, а ти не змогла? Мати Тереза, чи що? Ти найсерйозніша в нас, так?

Того дня Антоніна Петрівна довго плакала. І тому, що цуценя це нещасне, ледве на своїх лапках стояло, і тому, що чоловік показав себе зовсім з іншого боку.

Ні, він ніколи не був ідеальним, але Антоніна намагалася не помічати його недоліків. Вона, правду кажучи, взагалі вважала, що ідеальних людей не існує.

Але того дня Дмитро переступив межу, яку не мав переступати. «Ну як так? – схлипувала Антоніна. – Невже так складно бути просто людиною? Ну, як можна пройти повз це цуценя, і хоча б не спробувати йому допомогти?»

Звичайно, одним скандалом не обійшлося. Чоловік усім своїм виглядом давав зрозуміти, що ця «убогість», як він назвав цуценя, діє йому на нерви.

– Коли ти вже його позбудешся? Скільки можна терпіти цю недособаку в будинку?

«Недособакою» Дмитро називав цуценя виключно тому, що те було худим і постійно тремтіло, хоч у квартирі було тепло.

І замість того, щоб допомогти дружині поставити малюка на лапи та знайти йому добрих порядних господарів, він просто йшов з дому в гараж і відпочивав там зі своїми друзями – з такими ж опудалами, які втекли з дому від власних дружин.

Додому Дмитро приходив пізно і добряче під мухою. І знову починав заявляти претензії до дружини та «убогості», яку вона принесла додому.

– Добре ти тварин не любиш, це я ще можу зрозуміти, – думала Антоніна Петрівна, сидячи у вітальні. – Але невже тобі й на мене начхати? Невже ти не бачиш, як мені самій важко?

Так, Антоніні було не просто. Тому що їй доводилося часто відпрошуватись з роботи, щоб відвезти цуценя до ветеринара, чи погуляти з ним на вулиці.

Та й боялася вона надовго залишати його одного у квартирі з чоловіком. Після стількох років шлюбу вона його зовсім не впізнавала. Від нього зараз всього можна очікувати, тим більше, що він почав заглядати в пляшку.

Власне, одного разу Антоніна, бувши на роботі, раптом відчула щось недобре. Ну, знаєте, коли серце стискає чиясь невидима рука, а на душі кішки шкребуть?

Їй довелося знову відпроситися, пославшись на погане самопочуття. А коли вона повернулася додому раніше звичайного, то спіймала чоловіка на місці злочину.

Він саме ніс Біма у бік гаражів. Мабуть, хотів таким чином раз і назавжди позбутися його. Цього Антоніна не змогла йому пробачити. Тож подала на розлучення.

– Через собаку? – кричав Дмитро, розмахуючи руками. – Та ти з глузду з’їхала на старості років.

Антоніна ці його слова пропустила повз вуха. Старою вона себе не вважала, і не вижила з розуму теж. Просто вона зрозуміла, що більше не може з ним жити.

Вони ще мали дорослого сина, який на той момент жив разом з дівчиною в іншому місті. Так ось він чомусь став на бік батька:

– Мамо, ти взагалі нормальна? Хіба можна через якогось там собаку руйнувати родину?

– Та немає вже жодної родини, синку… – важко зітхала Антоніна Петрівна. – І розлучаюся я не через собаку, а тому, що твій батько втратив людську подобу.

– Можна не любити тварин, можна не помічати їх, але завдавати їм болю і страждань… Ні, нормальна людина, і тим більше чоловік, так ніколи не вчинить!

Пояснення матері не змогли переконати сина в тому, що вона вчинила у цій ситуації правильно.

Тому він, як протест і, мабуть, ще через чоловічу солідарність, припинив спілкуватися з Антоніною. Сказав лише, що це не батько, а вона втратила людську подобу, бо залишила того без даху над головою.

Адже квартира, в якій вони проживали, належала їй до шлюбу, тож претендувати на половину нерухомого майна під час розлучення Дмитро не міг.

Від батьків йому, звичайно, залишився будинок у селі, але оскільки він там майже не з’являвся, як їх не стало, то не зрозуміло: стоїть він ще, чи вже не стоїть. Проте Антоніні це було зовсім не цікаво.

Дмитро зробив свій вибір. Ніхто ж не змушував його перетворюватися на безжального «нелюдя». Страшно навіть було подумати, що він зробив би з цуценям, якби вона не з’явилася вчасно.

Загалом, залишилася вона разом із Бімом. І поставила-таки його на ноги – допомогла йому повернутися до нормального життя і знову здобути віру в людей.

Спочатку вона планувала прилаштувати його в добрі руки, але в результаті залишила собі.

– Якщо підібрала тебе, то мені тепер і нести за тебе відповідальність, – сказала вона пухнастику.

– Гав! – радісно завиляв хвостиком Бім. Він зовсім не хотів розлучатися з цією жінкою.

А ще через деякий час, коли Бім підріс, Антоніна почала ходити у вільний від роботи час до місцевого притулку для тварин. Щоб допомагати тим, від кого люди відвернулися. Такі ж люди, як її колишній чоловік.

– У нас зараз, правда, з фінансами туго, – з сумом у голосі сказала Тоні керівниця притулку, зарплату працівникам платити не можемо.

– А якщо й виходить щось викроїти, то це справжні копійки. Не знаю, чи влаштують вас такі умови, чи ні…

– Не переймайтеся, – відповіла Антоніна Петрівна. – Я не за гроші, а за ідею.

Загалом, почала вона кілька разів на тиждень приходити разом із Бімом у цей притулок для тварин.

І там Антоніна познайомилася із ще одним псом. Точніше, це Бім познайомив із ним свою господиню.

Вона просто звернула увагу, що той майже весь час, що вони знаходилися в притулку, знаходиться поряд з вольєром, в якому лежав пес. Досить старий пес.

Співробітники притулку називали його Буркуном. Не просто так, ясна річ. А тому, що він справді частенько бурчав, коли його намагалися підняти, щоб вигуляти.

Антоніна Петрівна, звичайно, вже не раз бачила цього пса і навіть прибирала у його вольєрі. Але тепер вона придивилася до нього уважніше і їй стало його дуже шкода.

Якщо раніше вона бачила перед собою просто старого пса, то тепер перед нею був пес із дуже сумними очима, в яких не було віри у людей. Такі самі очі були колись і в її Біма. Дивно, що вона одразу не звернула на це уваги.

Антоніна Петрівна зайшла у вольєр, присіла поряд із ним, погладила його по голові, потім обійняла.

Їй дуже захотілося хоч якось його підтримати. Щоб хоч маленький вогник радості з’явився у його очах. Але вогника не було.

Тоді вона почала більше часу проводити разом із ним. А ще згодом дізналася від однієї зі співробітниць його не просту історію. І це була історія зради.

– Ми його підібрали приблизно три роки тому. Він блукав по вулицях містах і заглядав у вічі перехожих. Шукав когось. Як потім виявилось, шукав він господаря.

– Люди розповіли, що господар цього пса одного разу просто прив’язав його до ліхтарного стовпа та поїхав. Тривогу бити не стали, бо думали, що він повернеться за ним. А він не повернувся.

– Тоді вони відв’язали його і з того часу він бігав вулицями в пошуках свого улюбленого господаря, як залишив його. Тому й сумний такий весь час.

– І ніхто не схотів його забрати? Ну, з тих людей, які вам розповіли цю історію? – Запитала Антоніна.

– Ні, не схотів. Та й ми його забрали тільки тому, що в нас якраз один вольєр звільнився. Думали, що влаштуємо його. Адже собака не велика, спокійна і болячок ніяких немає.

– Знайшовся чоловік, який зацікавився ним, забрав. А за місяць ми знову знайшли його на вулиці. А чоловік, коли ми йому зателефонували, сказав, що він хотів собі нормального собаку, а не ось цей овоч…

– Ось уже три роки минуло, а його ніхто так і не забрав. Нікому він не потрібний. Зі старими собаками завжди так виходить. На превеликий жаль.

«Ну ні! – Вирішила для себе Антоніна Петрівна. – Я обов’язково влаштую його в хороші руки».

І вона почала розміщувати фотографії Буркуна на всіх можливих сайтах, щоб знайти йому господаря.

– Це у вас на фото бігль? – подзвонила одного разу жінка. – Я давно хотіла собі саме цю породу.

– Бігль, але тільки не чистокровний, – відповіла Антоніна Петрівна. – Хоча, як на мене, це не має значення. Тому що собака, хоч уже й у віці, просто чудова.

– Єдине, що її зрадила кохана людина, і тому вона трохи сумна. Але… я впевнена, що коханням можна розтопити кригу в його серці й повернути йому радість до життя.

Загалом жінка була готова забрати до себе цього собаку, і через деякий час Буркун поїхав до нового будинку.

– Успіху тобі, – витираючи сльози, говорила йому Антоніна Петрівна. – Нехай все в тебе буде добре.

Буркун не гавкав, не виляв хвостом. Лише сумно глянув на жінку.

Адже він уже став звикати до неї. Вона йому навіть сподобалася, хоч він і не подати знаку. А тепер його забирають… Сумно. Дуже сумно. Він буде за нею сумувати.

Антоніна Петрівна разом із Бімом продовжувала ходити до притулку для тварин, а згодом їй раптом зателефонувала та сама жінка, яка забрала Буркуна.

– Здрастуйте, а можна тимчасово повернути собаку до притулку? – Запитала вона. – Ми просто з дітьми їдемо на море, а старого залишити нема з ким.

– У нас просто зараз така ситуація… – розгубилася Антоніна. – Загалом, у притулку зовсім немає вільних місць.

– А що мені тоді робити? Я не можу не поїхати на море. Я своїм дітям обіцяла.

– А знаєте що? Давайте я за ним придивлюся, поки ви відпочиватимете на морі, – раптом запропонувала Антоніна Петрівна. – Скільки вас не буде? Два тижні? Більше?

– Так, два тижні…

– От і чудово!

Коли Буркуна привезли на перетримку, Антоніна зовсім не впізнала його. Він був худий, ніби його годували раз на тиждень.

– Що з ним? – Запитала Антоніна Петрівна у господині собаки. – Ви його зовсім не годували, чи що?

– Чому? Годувала. Просто він не хотів їсти. А я не примушувала. Адже собаку не можна змушувати.

Того ж дня, коли жінка зі своїми дітьми вирушила відпочивати на море, Антоніна Петрівна разом із Бімом та Буркуном вирушила на прийом до ветеринара.

Виявилося, у нього й справді були серйозні проблеми зі здоров’ям, і його довелося лікувати.

Антоніна зателефонувала жінці, все їй пояснила, та попросила трохи грошей на лікування. Але…

– Знаєте, у мене зараз немає грошей! – Заявила господиня Буркуна. – І взагалі, ви не говорили, що він хворітиме.

– Так він і не хворів, коли ви його забирали… – заперечила Антоніна Петрівна.

– Тобто, ви хочете сказати, що це я собаку довела до такого стану? Ну, знаєте… Загалом, забирайте собі цю псину. Не потрібен він мені, зрозуміло? І не дзвоніть мені більше.

Антоніна Петрівна зовсім не очікувала на такий розвиток подій. Вона ж думала, що нагляне за Буркуном якийсь час і все.

А тепер… Що тепер робити?.. Тяжко їй буде одразу з двома собаками. І фізично, і фінансово. Тим більше, що наступного року вона виходить на заслужену пенсію.

Але, подивившись у вічі тварині, вона раптом зрозуміла, що нікому його більше не віддасть.

– Ну скільки разів його кидали? Скільки можна йому, нещасному, страждати?

Коли Буркун зрозумів, що його не мають наміру нікуди віддавати, у нього вперше за довгий час змінився вираз очей.

Антоніна побачила, нарешті, той маленький вогник радості, який з кожним новим днем ​​спалахував все яскравіше і яскравіше.

Навіть попри те, що він уже погано бачив, а його лапи тремтять під час прогулянки через хворі суглоби.

А це означає, що вона все зробила правильно. Спочатку їй, звичайно, було важко, але згодом втягнулася, і тепер була найщасливішою людиною на землі.

Попри розлучення і попри те, що рідний син від неї відвернувся. Він, звісно, ​​якось приїхав до неї у гості. Хотів поговорити про батька. А точніше – умовити матір, щоб та зглянулася над ним і пустила назад додому.

Але коли син побачив, що у квартирі замість одного – два собаки, він не зміг стриматися:

– Мамо, а тато мав рацію, коли казав, що в тебе з головою не все гаразд! Я тепер й сам бачу, що ти ненормальна. Лікуватися не пробувала?

Антоніна Петрівна здивовано глянула на сина. Так, він завжди був складним хлопчиком, але щоб ось так, прямо в очі говорити рідній матері такі слова…

– Вадику, ти що таке говориш взагалі?

– А що я говорю? Правду! Тобі одного собаки мало, то ти вирішила ще другого «голодранця» завести? Розуму зовсім немає?

– Так, вирішила… Тому що ніхто, крім мене, зараз їм не допоможе! А батька твого я додому все одно не пустила б. Навіть, якби в мене не було жодного собаки.

– Ну ось і живи тепер одна!

Син пішов, грюкнувши дверима. А Антоніна Петрівна лише прошепотіла йому вслід:

– Та не одна я, синку. Не одна. Поруч зі мною мої вірні друзі, які, на відміну від деяких, ніколи не покинуть, не зрадять і не зроблять боляче.

– Тоню, якщо тобі важко, ми Буркуна можемо назад забрати, знайдемо йому містечко, – сказала керівниця притулку, коли Антоніна розповіла їй історію із псом.

– Дякую, але я, мабуть, відмовлюся. Чисто по-людськи, я більше нікому його не віддам, щоб його вкотре не покинули. Нехай у мене спокійно доживає свій вік…

Ось така не проста історія трапилася. Ті, хто безмежно люблять тварин, зрозуміють Антоніну. Можливо, дехто засудить, що сім’ю зруйнувала. На ваш розсуд…

Як вам вчинок чоловіка та сина? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.