– Мамо, а тобі справді не цікаво, як я живу? – А що в тебе цікавого? Працюєш. Так усі працюють. Їздиш різними країнами – гроші є, от і їздиш. Краще б ти вийшла заміж і дітей мала

Аріна поверталася додому після тривалого відрядження. Майже три місяці вона провела у Китаї.

Вона пам’ятала, як у середині березня, після однієї з нарад, начальник Олег Іванович попросив її затриматися і повідомив, що керівництво планує відправити одного зі співробітників їхнього відділу до Китаю.

– Розглядали наскільки кандидатур, зокрема й вашу, – сказав Олег Іванович. – Я вас підтримав. По-перше, ви стояли біля початку цієї розробки й знаєте всі деталі.

– По-друге, ви, Аріно Вікторівно, людина відповідальна. І, по-третє, як мені відомо, ви відвідуєте курси китайської мови.

– Ну, на мою китайську навряд можна розраховувати. Максимум, що я зможу, це прочитати вивіски та заголовки газет, – відповіла Аріна.

– Ось заразом і попрактикуєтеся, – сказав шеф.

Питання було вирішено, і за два тижні вона вже сиділа в літаку.

Три місяці серйозної роботи майже без вихідних. Ні, вони були, але китайські колеги подбали про те, щоб їй не було нудно, тож рідкісна неділя обходилася без «культурної програми».

Тож зараз вона планувала звітувати про відрядження, та піти у відпустку. Олег Іванович обіцяв їй цілих три тижні.

Один вона проведе у батьків, а потім поїде до моря, орендує кімнату в якомусь маленькому селищі біля моря і влаштує собі той самий відпочинок, про який давно мріяла.

Діставшись своєї квартири, Аріна в першу чергу розібрала валізу – речей було небагато, половина багажу – це подарунки батькам, та іншій рідні.

Потім – душ і дзвінок мамі.

– Мамо, привіт, я вже в Києві. Сьогодні прибула. Дня три-чотири попрацюю, а потім до вас. На цілий тиждень.

– На тиждень? А що так надовго? – Здивувалася мама.

– Мені за понаднормові зайвий тиждень підкинули. Вас побачу, а потім уже до моря поїду, – пояснила Аріна.

– Прямо не знаю. Час зараз не дуже підхожий для гостювання. Батько цілий день на роботі – буває, що аж до темряви затримується.

– Я теж – день на роботі, а ввечері та у вихідні треба встигнути на своєму городі попрацювати. Адже ми цього року дві теплиці поставили – теж часу вимагають, – відповіла мама.

– Мамо, ну, що ти дурниці кажеш? Думаєш, я розучилася на городі працювати? Якраз і допоможу тобі.

– Боюся я, що тобі у нас після твоїх закордонів нудно буде, – сказала мати.

Ця розмова справила на Арину дивне враження. Їй здалося, що мати не хоче, щоб вона приїжджала. З чого це?

Коли Арина ще була в Китаї, вона кілька разів дзвонила додому – розповідала, як живе, де працює, що бачила цікавого.

Мама у відповідь повідомляла всі селищні новини – хто одружився, яка з її подружок вийшла заміж, а яка вже й стала мамою. Аріна передавала всім вітання. Все було гаразд.

“Може, вдома щось трапилося, а мама не хоче мене засмучувати й тому нічого не каже”? – думала дівчина.

Вона хотіла зателефонувати батькові, але потім передумала. Він взагалі був людиною небалакучою, а телефоном завжди спілкувався коротко: «Ну, що? Все гаразд? Тоді бувай».

І все-таки ця думка турбувала Аріну. Може, вона якимись словами образила маму? Згадувала всі їхні розмови, але так нічого й не зрозуміла.

Тоді Аріна вирішила зателефонувати материній сестрі – тітці Вірі. Вона працювала в школі, викладала історію і часто допомагала племінниці. Може, вона щось пояснить?

Те, що вона дізналася від тітки, здивувало Аріну.

– Аріно, у твоєї мами є подруга – сусідка ваша, Валентина. Пам’ятаєш її?

– Так, пам’ятаю. Ми з її Катериною в одному класі навчалися, – відповіла Аріна.

– Так ось, у Каті вся і річ. Вона після школи закінчила коледж у нас у селищі, працює у крамниці. Заміж вийшла, дитина є.

– Чоловік, правда, у неї виявився так собі – подробиць я не знаю, але Катерина з ним розлучилася. А зараз знову вийшла заміж і знову при надії.

– Тітко Віро, а до мене це яке відношення має? – Запитала Аріна.

– А таке: ця Валентина весь час твоїй матері розповідає, яка її Катя молодець: і чоловік у неї є, і дитина, і друга зараз буде.

– А Люба мовчить: їй похвалитися нема чим – у тебе ні чоловіка, ні дітей. Вона мені якось скаржилася, що в тебе життя не склалося: двадцять вісім років, а ні сім’ї, ні дитини, ні кошеня.

– І говориш тільки про навчання, про роботу, а як іпотеку взяла – про квартиру.

– «А що користь у тій квартирі, якщо вона порожня»? Заздрить вона Валентині – у тієї заміжня дочка поруч, онуки. А ти зараз приїдеш і знову одна. Виходить, ти не виправдала надій матері.

– Тітко Віро, то що – мені не приїжджати?

– Приїжджай, звичайно. Мати знову питатиме, коли заміж збираєшся, а ти уваги не звертай. Кожна людина сама своє життя будує, і не повинна виконувати чужі мрії.

Оце так! Значить, її власна мати вважає Аріну невдахою і соромиться цього!

Аріна завжди добре вчилася. Але коли в одинадцятому класі сказала, що поїде після школи вступати до столиці, багато однокласників покрутили пальцем біля скроні: Широко крокуєш, штани порвеш.

В обласному центрі є університет, а диплом – він і є диплом, і все одно де ти його отримала. Тут ти гарантовано зі своєю золотою медаллю вступиш, а у столиці своїх відмінників повно».

Але вона вступила, і вчилася добре. Червоного диплома, щоправда, не отримала, зате змогла відразу влаштуватися в ту саму фірму, де й працює вже шість з половиною років. Вона – чудовий фахівець, їй довіряють серйозні справи.

Щодо особистого життя – були романи, проте, поки не зустрілася людина, з якою вона вирішила б пов’язати життя.

Але виявилося, що, на думку мами, все те, чого досягла дочка, не йде в жодне порівняння з життям Каті!

Аріна не засуджувала колишню однокласницю, не бачила нічого поганого в тому, що та обрала для себе цей простий шлях – життя у рідному селищі, заміжжя, дітей.

Правильно говорила тітка Віра, що кожен має право шукати своє щастя там, де хочеться.

Однак дівчину неприємно здивувало те, що мама вважала все її життя нісенітницею, яке й доброго слова не варте. Невже мама пишалася б нею, якби вона теж залишилася у селищі, вийшла заміж та приводила дітей?

Але Аріна мріяла не про таке життя. Вона таки поїхала додому.

Першого ж вечора за столом зібралися родичі – батьки, тітка Віра з чоловіком. Валентина також прийшла.

Аріна розповідала про те, як вона працювала в Китаї, що бачила, показувала на планшеті фотографії пагод, Забороненого міста, Великої Китайської стіни.

Показала і фотографії своєї квартири – з новим ремонтом – і вигляд, що відкривається на місто з вікна з чотирнадцятого поверху.

Віра та її чоловік розглядали фотографії з інтересом, батько здивовано хмикав – видно було, що йому подобалося все. А Валентина і мама дивилися так, наче робили ласку, і це було дуже помітно.

Наступного дня Аріна запитала у матері:

– Мамо, а тобі справді не цікаво, як я живу?

– А що в тебе цікавого? Працюєш. Так усі працюють. Їдеш різними країнами – гроші є, от і їздиш. Краще б ти вийшла заміж і дітей мала.

– Не можеш у своєму Києві чоловіка знайти, то повертайся додому. Іди працювати на завод – там бухгалтер потрібний.

– Не будеш сильно носом крутити, так і чоловік незабаром знайдеться. Он Олексій – син фельдшерки – цікавився, коли ти приїдеш. Він, правда, розлучений, але хлопець добрий.

– Ні, мамо, це навряд, – посміхнулася Аріна.

Цей смішок образив матір:

– А що, краще пустоцвітом все життя прожити? Знала б я, як все вийде, не пустила б тебе до цієї столиці.

Загалом, посварилися вони. Мати в серцях сказала:

– Краще б ти не приїжджала – перед людьми соромно.

Аріна цього ж дня зібрала речі та поїхала – двох днів удома не пробула. У поїзді їхала – плакала. Дуже прикро було.

А заміж Аріна все-таки вийшла – через два роки. І син у неї вже є. Але мати про це дізналася від Віри. Бо вона підтримувала зв’язок з племінницею, на відміну від матері…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.