– Мамо, а у бабусі грошей не було? У людей похилого віку завжди накопичення, вони економні. Мені б ще трохи в бізнес вкласти? – Запитав син. – Так, мамо, я теж хотіла спитати. З іпотекою тяжко, – підтримала дочка. – А мені було тяжко з бабусею! Грошей немає

Світлана поверталася додому до батьків, а не до себе. Тому що йти було вже нікуди.

Двадцять п’ять років спільного життя, і чоловік пішов із життя. Більшість квартири, де вони жили, належала матері чоловіка. Частки були виділені синові та онукам.

Свекруха жила окремо, ніколи не набридала порадами, приїздами. Рівні стосунки на відстані. Дочка Світлани вже вийшла заміж та поїхала до чоловіка. Син одружився, працював, але більше шукав себе.

Спочатку менеджер, потім перукар. Два місяці працював охоронцем, три – таксистом, два – офіціантом, чотири місяці займався доставкою піци, потім раптом вирішив зайнятися випічкою. Щось виходило, а щось ні.

За пів року всі вступили у спадок. Про Світлану ніхто не думав, вірніше про те, де вона житиме. Син мріяв про бізнес, дочка хотіла свою квартиру – якраз на перший внесок вистачить.

Свекруха важко погодилася на продаж квартири. На цьому наполягали діти Світлани. Свої частки вони забрали.

Ніхто не відмовився від своїх грошей. Частку покійного поділили на всіх, – Світлані дістався мізер. У неї був тиждень на звільнення житлоплощі.

– Мамо, я беру собі всю кухонну техніку.

– Ні, дочко. Все це тато дарував мені. Можу тільки кавоварку віддати, каву я не п’ю, а тобі це буде пам’ять. Ти ж теж любиш каву.

– Цю нікчемність? Їй місце на смітнику.

– А тато її любив. Я йому хотіла подарувати нову, але не встигла. Йому заборонили пити каву. Тому він і прибрав цю одразу в коробку, щоб не спокушатися. – Слова дочки її образили.

– Тоді я просто йду. Мені нічого не треба.

Син взагалі не виявив інтересу, щоб допомогти матері звільнити квартиру. Довелося все робити Світлані, звільняти, мити… Меблі довелося продати, не тягти ж їх майже за сто кілометрів до матері.

Там свої меблі, з якими мати не розлучиться. Світлана це знала. Меблі розкупили сусіди. Виявилося, що це дуже просто та швидко.

Холодильник та пральну машину жінка вирішила везти. Речей було багато, все одно замовляти вантажоперевезення.

Мати на Світлану чекала давно. Сімдесятирічна жінка давно натякала на постійну допомогу, а не приїзди у вихідні.

– А що це у тебе стільки речей? Куди все помістимо? Холодильник – це добре, мій зовсім погано працює, шумить.

– Добре, що хоч цим догодила, – подумала Світлана, але вголос не сказала.

– Сусіда покличмо. Він старий винесе. А це все куди? У мене є все. Не треба до мене все це нагромаджувати.

– Я звикла обходитися однією плитою, всі ваші штучки тільки гроші з людей тягнуть, електрики на них не напасешся. Підіймай все на горище, хай там лежить. А краще – просто продай.

Продавати Світлана нічого не хотіла. До бурчання матері вона звикла. Поступово мати змириться і з мікрохвильовкою та мультиваркою, та й з усім іншим.

Але поки що все довелося прибрати, як мати веліла, на горище в окрему літню кімнату. Там Світлана жила влітку, у дитинстві. Батько колись давно обладнав усе, шафу для речей, ліжко.

Світлана любила там перебувати, можна було читати до півночі, ніхто не турбував. Мати, і раніше економила електрику, а тепер і зовсім збожеволіла на цьому. Нічого не вдієш, доведеться прийняти це.

Увечері прийшов сусід, мати покликала холодильник переставити. Впоралися швидко.

– Дякую тобі, Георгію, приємно з тобою діло мати. Гарний ти мужик, а заміж мене не кличеш.

– Я самотній вовк. Вільний.

Розмова видалася Світлані дивною. Георгій був років на двадцять молодший за її матір, а мама якось дуже відверто пропонувала себе за дружину. Мамі сімдесят.

Світлана влаштувалася на роботу, не сидіти ж удома, до пенсії ще дожити треба.

А потім з мамою почалися й інші дива. Серед зими вона відправляла Світлану в ліс по ягоди, а влітку просила розчистити стежку від снігу.

– Світлано, ви правильно зробили, що приїхали, – якось сказав їй Георгій зустрівши її на вулиці, – Я сюди нещодавно переїхав, але у мене був досвід.

– Ви приїжджали раніше не надовго, могли й не помічати, та й почалося все зовсім нещодавно. Я підозрюю, що у вашої мами дем енція. Пам’ятаєте нашу розмову з нею, коли ви тільки приїхали? Це не сама відверта… було і набагато відвертіше.

– Так? Мені так ніяково.

– Не варто, вона сама цього не усвідомлює. У мене був такий родич, чоловік моєї тітки. Ви доглядайте її. Він ще й гроші накопичував, ховав, потім не міг знайти, влаштовував скандали. А ще постійно намагався кудись піти. У нього й валіза захована була для цього.

– Дякую, я вже зрозуміла все.

Мамі ставало дедалі гірше, навіть ліки, які виписали, їй допомагали мало. Мама то згадувала дитинство, то шукала чоловіка, котрий давно покійний.

Якось, прийшовши з роботи, Світлана побачила накритий стіл. Сама мама сиділа та розмовляла з уявними гостями.

– А ось і донька прийшла зі школи.

Довелося звільнитися, щоб бути поруч. Все відбувалося швидко, навіть дуже швидко. Мати перетворилася на велику дитину з поганим характером. Хвороба прогресувала, і дуже швидко жінка вже не вставала з ліжка.

Світлана не могла працювати, доводилося жити на пенсію матері. Гроші зі спадщини вона залишала на чорний день.

Щоб якось себе зайняти, Світлана почала розбирати речі. У шафах уже давно ніхто не прибирав. Там був навіть одяг батька, – весь, включаючи спідню білизну.

Чому мати все не викинула, або не віддала нужденним. Наразі, від матері вже нічого не дізнаєшся. Світлана все зібрала у великі пакети та викинула.

У білизні вона знайшла гроші, мати заощаджувала і ховала у різних місцях. Розбір інших речей ще збільшив бюджет. Гроші були всюди, навіть у банках із крупою на кухні. Суми невеликі, але якщо скласти все…

Мати Світлани пішла із життя тихо, – вранці перед сніданком. Розплющила очі, посміхнулася і пішла назавжди.

Світлана плакала. Якби мати прожила більше в такому стані, то й сліз, мабуть, не було б, а тут…

Похорон. Онуки приїхали проводити бабусю в останню путь. Все було зроблено, як годиться.

– Мамо, а у бабусі грошей не було? У людей похилого віку завжди накопичення, вони економні. Мені б ще трохи в бізнес вкласти? – Запитав син.

– Так, мамо, я теж хотіла спитати. З іпотекою тяжко, – підтримала дочка.

– А мені було тяжко з бабусею! Грошей немає, вона хворіла, а я не могла працювати. Все пішло на похорон.

– Шкода. А коли продаватимеш будинок?

– А жити я де буду?

– А… зрозуміло.

Діти поїхали. Світлана вийшла на роботу. Поступово вона зробила ремонт у будинку, купила нові меблі. Побутова техніка зайняла своє місце на кухні.

У коробці залишалася лише кавоварка. Викинути було шкода, пам’ять про чоловіка, запах кави. Світлана відчинила коробку. Коротка записка:

– Дорога моя Світлано! Я знаю, що ти можеш залишитись без усього, а головне без житла. Все, що тут – тільки тобі. Кохаю!

Світлана плакала, тримаючи в руках пачки грошей. Ось чому на його рахунках нічого не було. Хворів, а подбати встиг.

Квартира їй не потрібна, у неї є будинок, є робота. Гроші? Можна відпочити, вони лише для неї. А вона ж власноруч, мало не віддала все доньці. Чи повернула б донька, якщо в записці написано для Світлани? Напевно, ні. Вони й не думали, де мати житиме.

Кавоварка завжди стоїть на кухні, Світлана не п’є кави, просто іноді її варить. Запах свіжозвареної кави нагадує про чоловіка.

Георгій іноді заходить, якщо потрібна допомога по господарству. Просто сусід.

Діти Світлани приїжджають не часто. Їм би грошей, але мати вирішила інакше. Нікому нічого! Хай самі дбають! Вони ж за неї не думали, коли без житла залишили? Як постелилися, так і виспляться…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!