–  Мамо, але ж я не хочу бути юристом! Мені це не подобається! –  Мало, що тобі не подобається! Раз на нашу думку не зважаєш – тоді й квартиру звільни! Не хочеш жити нормально – живи, як хочеш!

– Ну, якщо ти вже зі своїм слюсарем розійшлася, то й повертайся до себе.

– Дякую, але ні. Краще жити на вокзалі, ніж у квартирі з таким обтяженням, мамо, – відповіла Катя.

На тому кінці дроту повисла пауза, яка не віщує нічого доброго. Катя знала, що зараз буде або спалах, або довгі вмовляння з тиском.

–  Ти дуєшся як підліток, – сухо промовила Валентина. – Це безглуздо. Навіщо поневірятися орендованими квартирами, коли є своя?

– Вона не моя. Мені тобі нагадати, що було з університетом? Та навіть із тим же Антоном, – Катя роздратовано пирхнула.

– Ні, мамо! Якщо вже я маю вибрати, чим платити за житло: грошима, чи своєю думкою… Я краще оплачуватиму оренду.

– Ну і недолуга! З оренди можуть будь-якого дня виперти! Там ти чужим людям платиш, а так, у свою кишеню відкладала б.

–  Мене і з «моєї» квартири можуть виперти будь-якої миті. Знаєш, одержати таке від чужих не так боляче, як від своїх.

Валентина сердито дихала у слухавку. Її образили слова дочки. З погляду матері, та безсердечно відкидала батьківську любов.

– Ми все для тебе робили! Ремонт, меблі, техніку. Тільки комуналку платила б і лиха не знала! А ти… тьху, невдячна!

Катя промовчала. Їй хотілося сказати, що мати робила це не для неї, а для себе, щоб довічно мати важіль тиску, проте вона вирішила не ускладнювати. Але й назустріч Катя теж не йшла.

…У неї завжди були натягнуті стосунки з батьками, починаючи з самого дитинства. Вона жила, наче під наглядом. Катю тримали під ковпаком, як хворе деревце. Під цим ковпаком не було бур’янів, але й метеликів теж не було.

– Мамо, я хочу піти на боротьбу, – заявила Катя, коли їй було десять років. – Ось Ліля ходить і вона крута! Відсіч усім хлопчикам дає, вони бояться її чіпати, а решту дівчат задирають.

– Боротьба? Пфф… Ще чого надумала! – мати лише реготнула. – Дівчинка має ходити на танці, на малювання, на гімнастику…

– Ну ніяк не на боротьбу. А що за Ліля? Це якась подружка? А тебе хлопчики теж задирають? Ти мені скажи. Я розберуся, якщо треба.

З друзями справи були не кращі. Мати та батько проводили суворий відбір.

– Настя? Та недолуга з зеленим волоссям? І ти хочеш поїхати до неї на день народження? Ну ні! Неформалів нам ще не вистачало, – завелася мати.

– А що буде завтра? Вона змусить тебе вживати заборонені речовини, і тоді що робитимемо? Жодного дня народження! Он у моєї подруги Свєти донька є, Люба. Я їх у гості запрошу, спробуйте потоваришувати. Вона гарна дівчинка.

“Хороша дівчинка” виявилася ще більш забитою, ніж Катя. Вона практично не мала жодних інтересів, крім навчання. Ну, й історії Римської імперії. Люба розповідала, що в неї вдома є ціла колекція літописів.

–  Якщо приїдеш до нас у гості, я тобі «Записки Римську імперію» покажу, – пообіцяла вона. – Я їх уже тричі читала, дуже цікаво.

– Угу. Круто, – без особливого ентузіазму відповіла Катя, длубаючись виделкою в тарілці і позіхаючи.

Надвір Катю практично не пускали. Навіть у сусідній кіоск по хліб.

–  Одній ходити небезпечно. От будуть у тебе подружки, з якими не страшно відпустити, тоді побачимо. І щоб обов’язково ходили тільки головними вулицями, жодних провулків і гаражів! Там тільки маніяки та безхатьки ошиваються! – застерігала мати.

Катя не сперечалася. Не тому, що була згодна, просто заперечувати марно. Що може зробити підліток? Ображено закритися в кімнаті? Припинити розмовляти з батьками? Це собі на шкоду.

Спочатку, хоч якась надія промайнула, коли Каті виповнилося шістнадцять. На день народження їй урочисто вручили ключі.

–  Ось тепер у тебе є своє житло, – оголосила Валентина. – Там уже все готово, прям заїдь і живи. Ну, не зараз, звичайно, а коли тобі буде хоч би вісімнадцять.

Катя відреагувала мляво. Вона стримано подякувала, прийняла ключі, та майже забула про це. У тому віці вона ще не знала, як добре мати своє житло.

Її, звичайно, зігрівала думка про те, що незабаром вона зможе вирватися зі всього цього пекла і жити самостійно, але зараз голова була більше зайнята навчанням.

Звісно, наївна Катя не поцікавилася тоді, на кого оформлена квартира. Їй здавалося, що коли кажуть «твоє» – значить, це й справді її.

Незабаром батьки дали зрозуміти, що подарунок з каверзою.

–  Я поки не знаю, ким хочу стати, тож питання з навчанням планую відкласти, – обережно повідомила вона мамі. – Закінчу школу, екзамени здам, а далі… поки попрацюю, поживу окремо.

Валентина кинула на доньку крижаний погляд. Каті здалося, ніби її занурили в бочку з холодною водою.

–  Не хочеш навчатись – не отримаєш квартири. Вона оформлена на мене, так що я будь-якої миті замок поміняю і все. А ти йди, куди хочеш, хоч на вокзал.

Спочатку Катя упиралася, а потім їй довелося погодитись. Ще б пак. Її ж погрожували виставити у нікуди. Вона погано уявляла собі, що робитиме в такому разі.

Виховували її так, що ніякої самостійності в неї не було. Ні, вона могла прибратися в кімнаті, або приготувати обід, але як жити це життя – Катя не знала.

На вимогу батьків вона вступила на юридичний факультет. Батько стверджував, що це надійна професія, Катя завжди буде при справі.

Катя майже відразу зрозуміла, що це не її. Вона чесно протрималася два роки, але усвідомила, що не хоче оформлення договорів, ні судів, ні вивчення законів.

А що вона хотіла? Вона сама не знала. Катя поглядала у бік психології та педагогіки. Без особливого хисту, бо   батьки напевно не дозволять зовсім кинути навчання.

– Забаганка! Дурниця! – закричала мати, коли дізналася про плани доньки. – Ти хоч уявляєш, які там зарплати? Вчителям платять копійки, а психологів цих – хоч греблю гати! Кожен другий – психолог!

–  Мамо, але ж я не хочу бути юристом! Мені це не подобається!

–  Мало, що тобі не подобається! Раз на нашу думку не зважаєш – тоді й квартиру звільни! Не хочеш жити нормально – живи, як хочеш!

Катя почала жити, як могла. Вона орендувала кімнату у бабусиної подруги, влаштувалась на підробіток у кафе. Навчання довелося закинути.

Стало якось не до цього, та й Катя не бачила сенсу. Коли вона вилетіла з батьківського гнізда, виявилося, що особливих амбіцій вона не має, хочеться просто тихо жити, без чужої вказівки.

За пів року мати сама зателефонувала.

– Катюшо, ми погарячкували. Може, все-таки повернешся додому? – М’яко запропонувала Валентина.

Домом мати, зрозуміло, називала ту саму квартиру.

Катя довго думала, а потім все ж таки повернулася. Вона не пробачила матір, просто втомилася і вирішила, що так справді буде простіше. Там було тихо та звично.

Катя сподівалася, що все змінилося. Що тепер вона матиме свій простір, своє життя, свободу. Але, як кажуть, надія вмирає останньою.

Коли в житті Каті з’явився Антон, мати зразу зажадала познайомити її з ним. Катя знала, що з цього нічого доброго не вийде. Однак на горизонті незабаром замаячило весілля, так що все ж таки довелося влаштувати «оглядини».

І, звісно, мати залишилася незадоволена. За столом вона була ввічлива і люб’язна, а вже наодинці висловила дочці все, що думає.

–  З таким, лише намет будувати, а не сім’ю. Ні освіти, ні планів… Турнуть його колись із заводу, що будете робити? Ні, Катюш, він не варіант.

–  Ти його навіть не знаєш, мамо!

–  Мені достатньо знати, ким він працює та чим живе.

– Не тобі з ним жити! Це мій вибір.

–  О-о, як ми заговорили. Ну, якщо так, то віддавай ключі. Живіть разом, але без нашої допомоги.

Катя збирала сумку, ледве стримуючи сльози. Було навіть образливіше, ніж минулого разу. Адже вона сподівалася, вірила…

З Антоном вони таки розлучилися, аж через два роки. Проблема була не в грошах і не в житлі, просто кохання пройшло. Обидва зрозуміли, що живуть начебто за звичкою. Розійшлися тихо та мирно.

Катя останній рік підтримувала якесь спілкування з Валентиною, тому поділилася з матір’ю. І тут, звичайно, почалося…

–  Ну от, а я ж тобі казала! Потрібно було слухати мене! Мама знає краще, – пирхнула та.

А потім запропонувала Каті повернутися в ту саму горезвісну квартиру.

– Ну? Чого мовчиш? – голос матері вирвав Катю зі спогадів. – Відучилася б на юриста, і все було б добре.

Катя нервово проковтнула.

– Ага. Добре, як за ґратами. Ні, мамо. Не потрібна мені ваша квартира. Це повідець, за який ти хочеш мене смикати.

– А оренда – не повідець? А іпотека – не повідець? Та ти років двадцять платитимеш, навіть, якщо потягнеш!

–  Я краще платитиму двадцять років. Принаймні банк не диктує мені, який диплом отримувати.

Катя кинула слухавку. Вона не збиралася входити двічі в ту саму річку. Нехай Валентина й надалі розповідає всім, яка в неї невдячна дочка, а Катя просто житиме, не підставляючи спину своїм. Досвід показав, що вони обов’язково штурхнуть…

А ви що скажете з цього приводу? Дочка має рацію? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.