— Мамо, дай на манікюр, хочу новорічний дизайн. — Ой, Ірочко, а я не маю вільних грошей, всі на приготування до свята пішли. Вбрання вам усім купила. А ти запитай у батька

— Мамо, дай на манікюр, хочу новорічний дизайн.

— Ой, Ірочко, а я не маю вільних грошей, всі на приготування до свята пішли. Вбрання вам усім купила. А ти запитай у батька.

— Запитувала, — трохи помовчала дочка, потім додала, — сказав, що зайвих грошей немає. Хочу манікюр — маю на нього сама заробити.

Мати притиснула дочку до себе і, погладивши по голові, запропонувала:

— На лак для нігтів я тобі дам грошей, нафарбуй акуратно сама і все.

— Мамо, ти знущаєшся? Я й так раз на три місяці ходжу на нігті. Он, дівчата з класу і на вії, і на брови ходять…

— Так, Іро, ну ви тільки у дев’ятому класі, що на випускному буде робити? Лімузини чи за кордон поїдете відзначати?

— Слухай, а гарна ідея поїхати кудись на випускний, запропоную дівчатам, — дочка схопила телефон і втекла.

Зоя Олександрівна сіла на табуретку, продовжуючи думати, що сьогодні готувати на вечерю і де дістати грошей на манікюр дочці.

Мати жила за принципом — нехай життя у дітей буде кращим, ніж у нас.

— Балуєте дівку, не зрозуміло, що виросте з неї! Ти у її віці на фабриці підробляла і навчалася в училищі, я й лиха з тобою не знала, — Антоніна Петрівна прийшла на кухню. — Грошей на бойове розфарбування не дам онучці й крапка!

– Мам, ти хоч не починай! Дімці на чоботи, то будь ласка, а їй на красу не треба?

– Зоя, у її віці дівоча краса цінується, вона диви яка – все при ній. А онуку ходити не було в чому, не порівнюй.

Зоя Олександрівна замовкла, знала, що не має рації. Раз мати сказала, що не дасть, краще більше не розпочинати цю розмову.

— Котлети чи тюфтельки? – Змінила тему розмови Зоя.
— Тюфтельки, Дімка хоч поїсть.

“Димка, Дімка – все для молодшого!” — думала Зоя Олександрівна. Їй зараз здавалося, що дочка обділена.

Різниця у віці у дітей була великою — дванадцять років. Сорокарічна Зоя Олександрівна і не чекала на цю пізню дитину, але так сталося і всі були раді. Бабуся завжди була напохваті, та й Ірочка допомагала.

Поки мати з бабусею обговорювали внучку на кухні, Іринка прошмигнула до дідуся.

— Діду, ну діду, дай грошей на манікюр.
— Я б із задоволенням, але мене твоя бабуля лаятиме, та потім два тижні не розмовлятиме зі мною. Ні, мені минулого разу вистачило.

Іра надула губи, наче маленька, вона часто так робила, і дід поступався їй, і вже хотіла вийти з кімнати, як Михайло Іванович зупинив її.

– Тут ось що. Сусід із третього під’їзду розповідав, що онук у нього заробити на новорічні свята хоче, буде аніматором дитячим. Запитував, чи не хочеш ти йому скласти компанію, а я чогось забув у тебе запитати. Платять небагато, але на нігті свої за вихідні заробиш. Подумай, у матері спитай і скажеш мені, – дід ніби вже знав, що внучка погодиться.

— А дай мені телефон цього онука, я дізнаюся про все і вирішу.
— Добре, зараз наберу Сергію і запишу номер.

Через десять хвилин Іра смикала в руках клаптик, відірваний від газети, з написаним на ньому телефоном. Дівчинка займалася в театральній студії та виступати не боялася, тож роль аніматора їй цілком підходила.

Ще через п’ятнадцять хвилин Ірина просила мати відпустити її на підробіток.

– Як не знаєш із ким і не бачила його жодного разу. Ти собі уявляєш, чим це може обернутися? – обурилася бабуся.
– Мамо, – Зоя Олександрівна перервала мати. — Давай так, хай Віктор прийде, ми на нього подивимось і вирішимо разом, добре?

Іринка закотила очі та взяла до рук телефон.

— Завтра ввечері зайде, щоб ви подивилися на нього.
— Дочко, а що ти хочеш у подарунок на Новий рік? — спитала мати.

– Не потрібні мені подарунки, я хотіла манікюр! — відповіла Ірина того моменту, коли батько, повернувшись з роботи, знімав із себе куртку.

– Знов одне й те саме! Що мати, трясе тебе твоя принцеса? — спитав батько.
– Та ні, це я дізналася, що твоя дочка хоче у подарунок на новий рік.

– Ха. Це ще по-божому. Минулого року це був телефон, – закивав батько.

– Завтра ввечері прийде до нас хлопчик, Іра з ним зібралася проводити захід за гроші, — додала від себе бабуся, щоб батько був у курсі всіх справ.

– Хлопчик, вже? Я думав, що це станеться дещо пізніше. Та ще й захід за гроші, хм.

– Ми будемо аніматорами.
– Зрозуміло — зніяковів батько.

Хлопець виявився добре вихованим, молодим сімнадцятирічним хлопцем. Віктор розповів батькам про підробіток, залишив список адрес, якими їм з Іриною необхідно буде пройти, віддав їй сценарій і, відповівши на запитання, попрощався.

Бабуся багатозначно кивнула дідові, коли Віктор пішов. Мама полегшено зітхнула, і всі зайнялися своїми справами.

Підготовка до святкування Нового року йшла повним ходом. Мати бігала магазинами, купуючи все, що знадобиться до столу. Батько купив ялинку і встановив її у вітальні.

Дідусь разом із Дімкою вбирали лісову красуню, запах від якої заважав спати навіть уночі, викликаючи усмішку та дитячі спогади у всіх членів родини.

Іра з Віктором успішно проводили всі заплановані заходи, на які вони були запрошені. І двадцять дев’ятого числа ввечері Віктор передав Ірині зароблені гроші.

— Вийшло навіть більше, ніж ми сподівалися, за костюми я вже розрахувався.
— Так, — радісно зітхнула Ірина.

— І у фонд віддам, і на подарунок Лізі вистачить, — усміхнувся Віктор.
— Який ще фонд?

— Благодійний фонд. Я на цю роботу лише через цю допомогу й погодився. Там дітки хворі, я одного разу подивився на них і вирішив, що зможу їм трішки допомогти.

Ірина перерахувала гроші.

— Я хотіла зробити манікюр, — сумно зітхнула дівчина.
— То одразу б і сказала! У мене сестра ці нігті пиляє, фарбує, зараз домовлюся. Не бійся, добре робить.

— Ну що, скільки заробила? — спитала мати, як Іра переступила поріг.
— На цукерки вистачило, — усміхнулася дочка, — тримай до столу, — і Ірина простягла коробку дорогих цукерок.

— Стривай, але вони гривень двісті коштують, і це все? — мати здивовано глянула на дочку.

— Вітя, виявляється, гроші для благодійного фонду заробляв. Добру справу на Новий рік вирішив зробити. А я приєдналася. Майже все з ним і перевели на рахунок, — з особливим задоволенням промовила Ірина.

— Ти це Іринко… хлопці часто обманюють, особливо таких молоденьких, — втрутився в розмову Михайло Іванович.

— Діду, ну мені ж не шість років. Я перевірила все, гроші переказувала сама.
— Та я не про гроші дбаю, про тебе, задурить він тобі голову і пропадеш.

– Так і про це не варто хвилюватися, у нього дівчина є, вона захворіла, ось він і шукав ще аніматора.

Розмова підійшла до логічного кінця, і тоді мати спокійно забрала коробку цукерок у сервант, залишила до свята і всі взялися за свої справи.

Вранці 1 січня Дімка прокинувся першим, він вискочив у вітальню, де спали бабуся з дідусем і кинувся до ялинки.
– Кран! – закричав малюк, розпаковуючи коробку з іграшкою.

Іра теж прокинулася від цього крику і вийшла у вітальню.

— Дімка, ну не кричи, дай поспати.
— Це мені? — брат простягнув сестрі кілька конвертів.

— Все мені, — позіхнула Іра.

“Від тата”, – Іра відкрила зовсім білий конверт. Там були гроші. Рівно стільки, скільки дочка зазвичай просила на манікюр.

Від мами та бабусі також були конверти з грошима, і теж на манікюр. Навіть дідусь не залишився осторонь і поклав у старий конверт гроші для внучки, підписавши фломастером поверх надрукованих літер. “Внучці Ірочці”.

Ірина посміхнулася, а потім вискочила з-під теплої ковдри та побігла цілувати своїх родичів, розповідаючи, що кожен із них поклав під ялинку для неї конверт із грошима на манікюр.

За сніданком, який за часом більше скидався на обід, було весело. Всі сиділи у вітальні за великим обіднім столом і обговорювали зовсім неймовірну подію: як же вийшло так, що родичі не обговорили це питання і з’явилися чотири конверти, ще й поклали під ялинку потай один від одного.

— Що сім’я, придумали куди витратимо гроші? – Запитала Ірина. — Мені здається, варто розглянути купівлю нової мікрохвильовки, замість старої, яка вже зламалася, хто готовий додати?