– Мамо, давай не будемо нікому говорити, що ви збиралися розлучатися. Нехай це буде наша таємниця. Мені його не вистачає. Краще б він був десь, але живий

Світлана збирала речі. Сльози вже скінчилися, залишилася тільки злість.

Три дні тому Василь прийшов із роботи й одразу почав говорити про розлучення. В нього інша, вже цілий рік. Світлані він дав цілий тиждень, щоб зібрати речі та поїхати у свою квартиру, яку вона здавала.

У нього була велика квартира, три кімнати, з гарним ремонтом, великою кухнею. На лоджії квіти. Світлана їх дуже любила, шкода з ними розлучатися, але й тягти у свою квартиру немає сенсу.

П’ятнадцять років спільного життя, дочка дванадцяти років.

Настя теж збирала речі, підручники, іграшки, колекцію ляльок. Вона вже зрозуміла, що тато їх вигнав, а сюди приведе іншу жінку. Спочатку Настя теж плакала, а потім розлютилася.

Батьку не відповідала, просто мовчки відверталася від нього. Він їй щось говорив, виправдовувався, обіцяв, а вона наче не чула.

А потім просто заткнула вуха навушниками та ввімкнула англійську. Вона хотіла стати перекладачем, як мати.

– Мамо, я все зібрала. Коли переїжджаємо?

– Тільки завтра. Квартиру звільнять уранці. Я замовила машину на дванадцяту. Ти бабусі тільки нічого не кажи, у неї тиск підніметься, я потім сама. З’їздимо до неї, це не телефонна розмова.
***
Переїхати не встигли. Вночі пролунав дзвінок о другій годині, Світлана нещодавно заснула, думки про розлучення та нове життя не давали спокою. Вона подивилася на екран – Василь.

Що йому треба посеред ночі? Сказав, що не турбуватиме, тиждень дав на збори та поїхав. Вона скинула дзвінок, але телефон знову заграв звичну мелодію.

– Що? Ми завтра…

– Ви дружина Василя Івасюка? Ви так записані у телефоні. – Жіночий голос здався зовсім не молодим, і з якимось хрипом.

– Я його дружина.

– Вашого чоловіка більше немає в живих.

– Як немає? А ви хто?

– Мені доручили зателефонувати вам, я ніколи цього раніше не робила, вибачте мені. Він пішов із життя у лікарні, опер.ація була складна.

– У якій лікарні, яка опер.ація?

– Його привезли на швидкій, апендицит, але він дуже довго терпів і тягнув. Пив знеболювальне. Ми зробили все можливе. П’ята лікарня.

– П’ята? У нас лише дві. У якому місті? Це жарт? Такого не може бути!

– Це не жарт, це його телефон. Таким не жартують.

Світлана забула про розлучення, про переїзд. Їй потрібно їхати в сусіднє місто, забирати чоловіка, який майже став колишнім. Кому повідомити?

Батьків у Василя не було, тільки брат, який їздив у відрядження, зв’язок із ним був не завжди. Попри ніч, Світлана набрала його номер, не доступний.

Похорон пройшов. Світлана та її дочка залишилися у квартирі, на стіні висів портрет Василя у жалобній рамці. Під вікном стояла його машина, яку Світлані довелося перегнати від тієї клятої лікарні.

– Мамо, давай не будемо нікому говорити, що ви збиралися розлучатися. Нехай це буде наша таємниця. Мені його не вистачає. Краще б він був десь, але живий.

– Добре. Я теж так вважаю.

Домовилися, але у двері постукали.

– Я Жанна, і я збиралася стати дружиною вашого чоловіка. Ми вже давно зустрічалися, я в положенні.

Дійсно, у гості вже був помітний живіт.

– Він мав сказати вам, ми планували тут жити. Ви ж повинні з’їхати.

– Ось як! Ми нічого не знаємо про вас. Ви ніхто і тут не житимете.

– Я при надії!

– А я його дружина, вірніше вдова. Ось коли доведете спорідненість вашої дитини з ним, тоді й подивимося, що робити. А поки що нічого не буде. І на квартиру не сподівайтесь, я законна дружина, і у нього є дочка.

– Я подам в суд!

– Значить будемо позиватися.

– Василь хотів… це його квартира.

– Його, а я його вдова. Решта мене поки не хвилює.
***
За пів року Жанна з’явилася знову. Одна, без дитини.

– Я народила. Якщо з твоєї ласки син Василя залишиться без квартири, то… – жінка не знала, як продовжити.

– Що буде? Син де?

– З бабусею, але вона не збирається нам допомагати. Настав час вступати в спадок і ми маємо право на квартиру.

– На долю, і тільки син, якщо він справді син Василя.

– А ти сумніваєшся? Це його син! Його! Давай швидко все зробимо, розділимо та забудемо одна одну.

– Розділимо? Це ми ще побачимо. От коли буде тест на батьківство, тоді й вирішуватимемо.
***
Жанна тягла час. То дитина у бабусі, то хворіє, то ніколи. Світлана та Настя вже вступили у спадок, а Жанна припинила з’являтися.

Світлана чекала чергового її приходу та вимог, але одного разу зустріла її у кафе. Жанна сиділа в компанії молодого чоловіка, сміялася з його жартів. Світлана вирішила підійти.

– Жанно, привіт. Як просуваються наші справи, успішно? Чи все погано? Ти зникла, а я не знаю, що робити. Жити у квартирі, чи на продаж виставляти? Батько твого сина мій чоловік, чи ні?

– Жанно, який син? У тебе син? – почав обурюватись супутник Жанни. – Від одруженого? Де він? Я на це не підписувався, ти ж не казала…

– Немає сина! Навіщо ти прийшла сюди!  Вася казав, що ти переїжджала, а у квартирі мали жити ми. Ну я тоді прийшла, думала ти сама підеш і все залишиш.

– Він казав, що ти недолуга селючка. А виявилося, що це я недолуга. Нема дитини. Тоді не живіт був, а накладка. Я навіть намагалася знайти дитину у подруг, родичів, щоб тобі пред’явити, але за віком ніхто не підходив.

– А ти ще й тест на батьківство вимагала. Адже я тоді на емоціях про це не думала. Василь обіцяв чудове життя, фотографії показував. Я навіть знала, що де стоїть, де лежить.

– Все за фотографіями, все до дрібниць. Вибач. Просто забудь мене. А цей… – Жанна кивнула на пусте місце, де раніше сидів її супутник.

– Ми нещодавно з ним познайомилися, але я вже хотіла позбутися його. Якийсь він дивний. Тиждень минув, а вимоги начебто до дружини. Де була? Що робила? З ким? Не так. Не туди.

– Напевно вже позбулася. Вибач мені за Василя, і дякую. Спочатку я не знала, що він одружений. Він казав, що вільний.

– Я сама в паспорт підглянула, збиралася кинути його, а він на розлучення зібрався подати. Отоді він мені все й обіцяв. Ну, а потім апендицит і…

– Прощаю. І прощай.

Світлана вийшла з кафе та пішла в офіс. Обідня перерва вже закінчилася. Жанну вона вибачила, Василя відпустила, – життя продовжується.

Як кажуть, – все добре, що добре закінчується…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!