– Мамо, де твоє сумління? І де мої гроші? – Тремтячим голосом запитав син

– Мамо, де мої гроші? – голос в Ігоря тремтів, але не від хвилювання. Від злості, та від розпачу. Тому що він уже знав відповідь, але все ще сподівався, що помиляється.

На кухні було тихо, тільки холодильник гудів. Мати сиділа за столом, стиснувши руки на колінах. Не дивилася на нього, й не ворушилася.

– Я тобі сім років тягав гроші, – продовжив він далі, – щомісяця. Відкладав на квартиру. Ти сама запропонувала: “У мене надійніше буде”. Я тобі повірив. Де вони?

У відповідь – тиша.

– Скажи хоч щось. Ти витратила їх?

– Ігорю… – Вона підійняла очі. – Ти тільки не гнівайся. Я не просто так…

– Ти не просто так?- він грюкнув долонею по столу, і кухоль брязнув. – То були мої гроші! Я працював! Я відмовився від відпусток! Я заощаджував на їжі, на одязі! Я в маршрутках їздив, таксував ночами! А що ти зробила?

– Я ж твоя мати…

Він ніби не почув. Або не схотів.

– Я щоразу приносив тобі готівкою. Ти все записувала в зошит. Ти казала: “Майже вісімсот тисяч вже є”. Я мріяв купити хоч студію! Без іпотеки розпочати своє життя, нормально. Без кутів, без боргів, без… сторонніх. А тепер що?

Вона хотіла щось сказати, але затнулася, відкашлялася. І тільки тоді, не витримавши паузи, Ігор різко видихнув:

– Машину ти кому купила?

Тиша.

Він і так знав, – улюбленій молодшій сестрі. Та здавала на посвідчення водія – розповідала всім у будинку, як вона втомилася їздити автобусами, як незручно з дитиною, як її “життя не вдалося”. Мабуть, мати перейнялася.

Ігор сів на край стільця і ​​заплющив очі.

– Я мушу сам це зрозуміти, так?

– Вона ж одна з дитиною! Чоловік її покинув, аліменти мізерні! – Видихнула мати нарешті. – Вона страждає! У неї немає ні житла, ні машини, а в тебе хоча б робота стабільна, ти чоловік, ти впораєшся!

– Ага. Значить, я впораюся! Без квартири! Без накопичень! Без підтримки! А їй все? Тому що вона дівчинка, так?

Мати сплеснула руками.

– Ну ти ж сам холостий! Один живеш. А вона…

– Все зрозуміло, – перервав він, та підвівся. – Мені не потрібне продовження.

Він узяв куртку, різко натяг каптур. Все всередині гуло. Ні агресії, ні болю, – одна порожнеча.

– Ти куди? – скинулась вона.

– Не знаю. Але достеменно не додому.

– Ігорю, не ображайся! Я ж не хотіла! Я думала, ти зрозумієш! Це ж родина!

Він завмер біля дверей.

– Ні! Це не сім’я!

День видався сірим. Але не від погоди – від того, що світ начебто вицвів.

Ігор йшов вулицею, не помічаючи ні машин, ні перехожих. Ішов просто так, без мети, з одним тільки гомоном у голові: Гроші пішли. Мрія пішла. Зрада сталася.

У грудях давило. Довго він терпів, довго ковтав образи. Але це останнє…

Сестра, звісно, ​​не зателефонувала, не вибачилася, не подякувала. Просто зникла, наче все так і має бути.

Він сам їй написав:

– Привіт. Вітаю із покупкою машини. Нехай слугує довго. А тепер скажи щиро: ти знала, що це мої гроші?

Відповідь надійшла не відразу.

– Мамо, ти що, з глузду з’їхала? Я ж тобі казала – не пиши йому нічого, він же озвіріє!

– Ой! Це ти?

Ігор тяжко сів на лавку біля дитячого майданчика. Смішно. Вони так і жили: він – дійний кінь, вони – «потребують».

Набрав:

– Значить знала.

За хвилину:

– Знала. Але вона сказала, що ти не проти, що тобі все одно.

Він гірко посміхнувся.

– Ти хоч краплю совісті маєш? – Це були мої накопичення! На житло! Я сім років збирав!

Сестра читала, та не відповідала. Потім надіслала:

– Ігорю, вистачить! Я одинока мати. Мені не до моралі. Ти сам, один, – тобі простіше!

Він вимкнув телефон.

Увечері він таки повернувся до батьківської квартири. За своїми документами, за залишками речей.

Мати була в кімнаті на дивані. Очі червоні. Але говорити не стала – і це навіть краще.

Він мовчки пройшов у свою колишню кімнату – дві коробки та рюкзак. Все, що в нього залишилося, окрім роботи.

Мати стала у дверях.

– Ти не маєш рації, – сказала раптом. – Ти не мусив ось так на мене наїжджати. Я все робила для сім’ї. Ти міг зачекати, заробити ще.

Ігор повільно повернувся.

– Я не просив тебе вирішувати за мене.

– Але ж ти завжди був сильним!

– Досить! – Він перервав її. – Досить виправдань.

– Ти що, справді підеш? І не вибачиш? Ти ж не такий…

Він підійшов ближче.

– Я став таким завдяки вам.

Вона підвела голову.

– Я виховала тебе! Вклала в тебе все! І ти після цього ось так? Через якусь квартиру?

Він стиснув зуби, помовчав.

– Ні, – сказав нарешті. – Не через квартиру. Через те що ти вибрала не мене. Через те що ти вважала, ніби ти маєш право розпоряджатися моїм життям, моїми грошима і мрією. А потім ще хочеш, щоб я проковтнув це!

– Я просто хотіла допомогти…

– Не мені.

Пізно ввечері він стояв на сходовій клітці із двома коробками в руках. Виходячи, обернувся – мати так і стояла в коридорі, стиснувши руки. Ні сліз, ні умовлянь. Тільки німий докір: Ти мене кидаєш.

Він нічого не відповів. Просто пішов. Минув тиждень.

Ігор винайняв кімнату в малосімейці. Скромну, з облупленим підвіконням, краном, що дзижчить, і старою шафою. Але своєю енергією, за власний кошт.

На роботі він не розповідав, що сталося. Тільки начальник одного разу спитав:

– Ти чого такий темний ходиш? Пішов би у відпустку.

– Та все гаразд, – відмахнувся Ігор. – Робота – це те, що тримає.

Він не писав матері, не дзвонив. Вона теж. Тільки сестра спробувала влізти у листування. Надіслала фото машини. Нова, біла, з бантом на капоті.

– Ну невже ти не радий за мене? Мама сказала, ти вже не сподівався купити собі нічого. Типу – навіщо квартира, все одно один. А мені ось із сином треба пересуватися…

Ігор не відповів, бо більше не сердився. І не сподівався. Обрізав.

Він просто пішов у банк, перевів залишки накопичень на свій новий рахунок, та поставив повідомлення: лише з особистого відвідування. Тільки із паспортом. Тільки сам.

За кілька днів мати зателефонувала.

Він глянув на екран – не брав. За годину – знову. Згодом СМС: «Нам треба поговорити. Я все зрозуміла. Вибач. Просто приїдь».

Він поїхав. Не тому, що повірив, а тому, що хотів поставити крапку. Не в повідомленні – у житті.

Коли зайшов у квартиру, мати сиділа на тому самому місці – за столом.

– Ігорю, я… – почала вона.

– Не треба, – перервав він. – Краще я скажу.

Він спокійно сів навпроти. Без кипіння усередині.

– Я зрозумів одну річ. Є люди, з якими маєш спільну кров. А є – з ким у тебе спільна душа. Ви з сестрою – перша категорія. Я – в другій. І нам не по дорозі.

Вона сплеснула руками:

– Так не можна казати! Ми – сім’я!

– Ви сім’я. А я – банкомат.

Він підвівся, пройшовся по кімнаті.

– Я ж не злий, мамо, – я втомився! Все життя я був “молодець”: поступався, віддавав, допомагав, прощав. А ви це приймали, як норму. А коли я сказав “ні”, я став поганим.

– Ну, почекай! Вона ж твоя сестра! Їй потрібна була допомога!

– А мені не потрібне було своє житло? – Він повернувся. – Я не став злим. Я став дорослим.

Мати замовкла.

– Що тепер буде? – прошепотіла вона. – Ти ж не назавжди йдеш?

Він глянув на неї, а потім, як відрізав:

– Назавжди.

На виході він не обернувся. І не зупинився, коли почув ззаду:

– Я все одно тебе люблю!

Може, й так. Тільки от кохання, яке завжди на боці іншої дитини – це не кохання. Це звичка до зручності.

А він – більше не зручний.

Минуло три місяці.

Телефон Ігоря мовчав. Ні дзвінків, ні повідомлень від матері. Ні від сестри, ні від когось із рідні. Він відключив месенджери, видалив спільний чат сім’ї, припинив перевіряти стару пошту. Спочатку було не звично. Наче довкола така тиша, що тисне на вуха.

А потім стало легко.

Життя налагодилося не одразу. Він все ще жив у тій же кімнаті, так само економив на їжі, так само обходив стороною вітрини з квартирами й не слухав рекламу новобудов. Але вперше за довгий час у нього в голові було чисто. Ні вини. Ні страху. Ні відчуття, що винен.

На Новий рік колеги зібралися скинутися на подарунки. Ігор відмовився. Сказав, що цього року дарує собі лише одне право бути чесним перед собою.

У середині січня він вирішив, що настав час знову збирати. Тільки тепер – без поспіху. Без страху, що хтось забере. Без ілюзій.

Він завів новий зошит. На першій сторінці акуратно вивів:

“Моя квартира. Тільки моя. Заощадження. Нікому не показувати.”

А нижче додав:

“Ніколи більше не пояснюйся за те, що хочеш жити по-своєму.”

Навесні він випадково зустрів знайому – сусідку з тієї вулиці, де жила мати.

– Ти що, з мамою не спілкуєшся? – Здивувалася жінка. – Вона якось заходила до мене… Постаріла. Говорила, сумує, що син пішов. Що дарма все так вийшло.

Ігор кивнув головою. Без гіркоти, без злості.

– Розумієте… – тихо промовив він. – Є слова, які сказані були надто пізно. І їх уже не забереш назад.

– Але ж ти її син…

– Я – людина. Насамперед. І я більше не хочу бути для когось «надійною опорою», «подушкою» та «запасним варіантом». Хочу бути собою…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.