Мамо, дитинство минуло, і всі ці скарби жодної цінності не мають. Жити треба не минулим, а сьогоденням та майбутнім

Переїзд на нову квартиру – справа клопітна. Це всім відомо.

Ось і Тетяна з чоловіком, нарешті купивши собі квартиру побільше, готувалися до переїзду одразу після Нового року.

Вони почали вже збирати речі у великі коробки, відсортували. Щось ішло на викид, щось дбайливо пакувалося…

Так черга дійшла до великої шафи з антресоллю. Чоловік перед виходом на роботу дістав зверху коробку з ялинковими іграшками, а заразом витяг весь вміст і склав акуратною купкою. А їй тепер треба було все це розібрати.

Зрозуміло, що на антресолях часто зберігається те, що в побуті не потрібно, але й не викинеш, доки остаточно не переконаєшся, що річ більше ніколи не стане в нагоді.

Тетяна мала двотижневу відпустку саме для цих цілей, щоб усе зібрати, перебрати, відібрати. І нарешті вирішити: що брати із собою на нову квартиру, що ні. Справа це була непроста. Ну як бути з її шкільними зошитами, щоденниками, почесними грамотами? Коли були живі батьки, вони все це зберігали, а тепер передалося їй, як у спадок.

Тетяна сиділа поруч із цією купою і методично перебирала архівні цінності, частина з яких одразу вирушала у великий чорний пакет для сміття. А частина відкладалася убік. І ось нарешті в її руках опинилася невелика скринька, вся обліплена черепашками й морськими камінчиками, упакована в м’який полотняний мішечок.

Це був подарунок улюбленого дідуся. Він привіз її внучці з курорту, коли їй, Тані, було десять років. І ця чудова скринька стала її маленьким секретом. У неї вона складала всякі цінні речі, дорогі як пам’ять про ту чи іншу подію.

– Цікаво, у Насті є така? – подумала Тетяна про доньку, але потім вирішила, що навряд.

Аж надто раціональні діти зараз пішли і якісь не романтичні чи що. У десять років уже точно знають, ким хочуть стати і куди підуть вчитися.

Вони в свої роки про таке і не думали.

Довелося піти у звичайний навчальний заклад, вивчитися на технолога і працювати на місцевій кондитерській фабриці.

Чоловікові Анатолію більше пощастило.

Він ось хотів стати архітектором, ним і став.

Відучився і повернувся до рідного міста, зараз провідний фахівець. Його проєкти дуже потрібні.

Ось і Настя така ж цілеспрямована. Щоправда, у свої одинадцять років із професією ще не визначилася.

Тетяна тримала в руках скриньку і чомусь боялася її відкрити. Що на неї там чекає, які дитячі спогади?

Нарешті кришка була піднята, а всередині… Ну що там може бути особливо цінного? Дешевий кулон на ланцюжку зі зламаним замочком, мама їй купила в сувенірному магазині.

Ось бабусина брошка у вигляді бабки з камінчиками, два з яких випали.

Ось великий перламутровий ґудзик. Дуже гарний, але від чого він, Тетяна вже не пам’ятала.

Губна помада в золотистому футлярі, подружка подарувала їй у восьмому класі, а мама не дозволяла користуватися.

Так і залежалася вона.

І тут у її руках опинилася оксамитова краватка-метелик! Темно-синього кольору, зроблена дуже майстерно.

І спогади відкинули її у ті далекі роки, коли до них на новорічний вечір прийшли хлопці з іншої школи.

Навіщо й чому вона вже не пам’ятала. Чи то їхній актовий зал був на ремонті, чи то була така вигадка директора.

Гості виступили з концертом. А потім були танці, перші у її житті. Який це був клас? П’ятий чи шостий? І тоді ж Таня вперше у житті «закохалася». Звісно, ​​це надто гучно сказано.

Але хлопчик їй дуже сподобався, коли він стояв на сцені і розказував вірші, які тоді здалися Тані надто дорослими.

А ось і листочок в клітинку, де вони записані. На цьому хлопчику був темно-синій костюм і ця краватка-метелик. А як проникливо він розповідав!

Як Таня мріяла, щоб він запросив її на танець. Вона стояла в куточку в гарній білій сукні з бантиком ззаду, в атласних туфельках, вперше з розпущеним волоссям, а не з кісками, як завжди. Скільки їй було на той час? Одинадцять, дванадцять? Вже й не згадати. Але почуття, перше душевне хвилювання збереглися у пам’яті досі.

Ні, він її не запросив. Та й зі шкільних танців пішов якось швидко.

Вона з подружкою теж у роздягальню пішла слідом. Він швидко одягнувся, знявши метелика, натягнув шапку майже до брів і пішов. Дівчата спостерігали за ним збоку. А коли вони пішли назад, Таня і знайшла цього метелика на підлозі. Мабуть, він намагався покласти в кишеню, але… Загубив.

Вона підняла метелика і вибігла на шкільний ґанок, хотіла віддати, але побачила, як він уже сів у машину, дверцята зачинилися, і хлопчик зник. Мабуть, батьки по нього приїхали. Так вони й не познайомились і більше не бачились. Вона навіть не знала до ладу, з якої він школи.

Скільки років минуло відтоді! А її секретна скринька зберегла в пам’яті цей маленький, здавалося б незначний епізод. Всі дитячі скарби знову повернулися до скриньки, і вона поставила її на підвіконня, вирішивши більше не ховати таку красу.

Це частина її дитинства, нехай залишається як сімейна реліквія. І Насті можна буде потім щось розповісти. Цікаво, як вона відреагує?

Скаже, мабуть: «Мамо, дитинство минуло, і всі ці скарби жодної цінності не мають. Жити треба не минулим, а сьогоденням та майбутнім!». Ну, чи щось у цьому дусі…

Але вона помилилась. Коли Настя прийшла зі школи, вона одразу помітила скриньку, перебрала її вміст і запитала:

– Це твій архів? Звідки така краса?

Вона дістала спочатку бабку, потім краватку-метелика. За обідом Тетяна поділилася з донькою і про цього хлопчика теж розповіла.

– А знайти не пробувала? Сходила б до його школи.

– Про соцмережі ще скажи, Настю! Куди б я сходила, якщо гадки не мала, з якої він взагалі школи і як його звуть. Давай їж і за уроки. А у мене справ купа.

Увечері прийшов з роботи Анатолій, після вечері став допомагати дружині зі зборами. З’явилася Настя й заявила:

– Тату, а мамі один хлопчик у школі подобався. Уявляєш, вона досі береже пам’ять про нього!

– Настю! – обурилася була Тетяна, а чоловік сказав:

– А видавати чужі секрети недобре. Не знала? – сказав, посміхаючись, батько.

– До речі, у мами зберігається бабусина брошка-бабка і ось ще що!

Дочка підійшла до скриньки і безцеремонно витягла звідти темно-синього оксамитового метелика.

– Один хлопчик загубив, – продовжувала Настя. – А він їй дуже сподобався. Тому вона зберігає цю реліквію.

Очі чоловіка звузилися, ніби він уважно розглядав цю річ. Потім він простягнув руку і забрав краватку в доньки, пильно вдивляючись в неї.

– І де це вона взялася? – нарешті спитав він.

– Ну Настя ж сказала, що хлопчик один загубив, а я підняла. Повернути не змогла, от і зберігаю років уже двадцять.

І тут у Анатолія нахлинули спогади, пригадався і цей шкільний вечір, з якого він пішов раніше. А метелика так, загубив. То була краватка батька, він купив її за кордоном, коли був там у відрядженні.

– Я потім приходив до школи, питав, чи він не знайшовся. Вчителі тільки плечима знизували, прибиральницю покликали, та теж сказала, що ні, не бачила. Треба ж…

– То це був ти, Толю… – тихо сказала Тетяна, а в серці заспівали чи, точніше, задзвеніли якісь тоненькі дзвіночки.

Доля, мабуть, раділа за неї.

Ось тобі й маєш! Цілий вечір вони присвятили спогадам, як закінчили школу, як навчалися у своїх інститутах.

Вона тут, він в іншому місті, зустрічалися, дружили з однокурсниками.

Але ніколи справа далі дружби не заходила.

– У мене завжди було таке відчуття, що я на когось чекаю! Про тебе, тобто про того хлопчика, я не згадувала. Але серце ніби твердило: не поспішай, – відверто сказала Таня.

– І я був до дівчат байдужий. Хлопці жартували, наречених завели, тільки я залишався на самоті.

А потім вони зустрілися і знову на новорічному вечорі, але вже в клубі. І так їх притягло один до одного з першого танцю, що вони більше й не розлучалися.

– Я як побачив тебе тоді, одразу зрозумів: моя дівчина! На неї я й чекав.

– Я пам’ятаю наш перший танець. І загадала тоді: якщо проводжати мене підеш, то значить доля. А якщо ні… Яка ж я була щаслива, коли ти дочекався мене на вулиці і провів додому.

Їхню душевну розмову чула Настя. Вона підійшла до батьків, обійняла обох і сказала:

– Це не тільки ваша доля, дорогі матуся і татусю. Не зустрілися б ви тоді, і мене на світі не було б. А так… Ось вона, я.

Так, розумні діти пішли, нічого не скажеш…

Всі втрьох засміялися і стали нарешті прикрашати ялинку, яка чекала на лоджії.

А краватку-метелика Анатолій забрав. Він сказав, що обовʼязково одягне її до новорічної вечері…

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, якщо історія доторкнулась до струн вашої душі!