– Мамо, ми все порахували. Нам ніде жити, на внесок не вистачає, вся зарплата йде на оренду. Єдиний варіант – твоя квартира

Оксана вже сиділа в кріслі – ногу на ногу, спина пряма, коли Галина вийшла з кухні. На столі лежав блокнот. У блокноті – цифри. Оренда, перший внесок, весілля. Все підкреслено.

– Галино Петрівно, ми з Андрієм все обговорили. Ми хочемо після весілля жити тут.

Андрій сидів поряд на дивані. Не дивився на матір. Дивився на Оксану – чекав, що вона скаже далі.

– Тут у цій квартирі? – спитала Галина.

– Так. Оренда однокімнатної квартири – п’ятнадцять тисяч, і це не центр. Іпотеку не схвалюють, в Андрія угода підряду, банк відмовив.

– Перший внесок – майже мільйон, у нас стільки немає. Весілля – двісті. І ми подумали: навіщо платити чужим людям, якщо квартира є? Ви все одно на дачі живете.

Галина сіла на стілець.

– Стривай. Ви хочете жити тут без мене?

Андрій підвів голову:

– Мамо, ну не без тебе. Ти в місті буваєш – узимку, іноді. А так – ти на дачі. Квартира стоїть порожня. Ми хотіли, щоб ти оформила дарчу. На мене.

Він сказав це одним видихом.

– Це формальність. Квартира ж все одно мені дістанеться, ти сама розумієш.

– Я нічого такого не казала.

– Мамо, я єдиний син. Кому ще?

Галина подивилася на блокнот. Цифри були написані Оксаниним почерком. Рівні, акуратні. Поруч – слово «дарча», обведене колом. Вони прийшли із готовим рішенням. Салатниця стояла на столі недоторкана.

Квартира – її. Двушка на Береговій, третій поверх, сорок сім квадратів. Мати отримала від заводу у вісімдесят шостому, приватизувала в дев’яносто другому.

Потім спадщина: Галина вступила, оформила у нотаріуса, заплатила мито.

Мати пішла із життя сім років тому. До цього Галина доглядала її дванадцять років. Мила, годувала з ложки, викликала швидку, сиділа ночами. Після похорону зробила ремонт у борг – віддавала два роки.

Галині шістдесят чотири. На пенсії, але без діла не сидить – веде бухгалтерію в чотирьох підприємствах віддалено, виходить близько сорока тисяч на місяць.

Живе переважно на дачі – не котедж, звичайна ділянка з будиночком за сорок кілометрів від міста. У квартиру приїжджає взимку на кілька місяців, – до лікарів, у справах. Квартира не кинута. Але Андрій каже про неї так, ніби вона нічия.

Увечері, коли вони поїхали, Галина набрала в пошуковій системі: «дарча на квартиру, наслідки для дарувальника».

Після реєстрації угоди дарування квартира перестає бути її власністю. Жити можна тільки поки новий господар не проти. Захоче продати – має право. Захоче виписати – через суд, але може.

Один підпис – і вона гостя у власній квартирі. Через три дні Андрій зателефонував:

– Мамо, я записався до нотаріуса на п’ятницю. Потрібен паспорт та свідоцтво на квартиру.

– Стривай! Ми це навіть не обговорювали.

– Мамо, ми все проговорили в неділю. Ти ж не проти?

– Я не сказала, що не проти.

– І не сказала, що проти. Не тягни! Батьки Оксани запитують, де ми житимемо.

Він говорив так, начебто вже все вирішено. Наче її «ні» – це затримка, а не відповідь.

– Андрію, якщо я підпишу — у мене не залишиться житла в місті.

– У тебе ж дача!

– Дача – це дача, не квартира. Взимку там жити не можна нормально, ти ж знаєш.

– Мамо, ну приїдеш – поживеш із нами. Хто тебе виганяє?

– Я житиму у квартирі, яка мені не належить.

– Формально. По-людськи – це твій дім.

Галина повісила слухавку. За хвилину надійшло повідомлення від Оксани: «Галино Петрівно, давайте зустрінемося і все спокійно обговоримо. Ми ж сім’я».

Оксана приїхала у суботу одна. Привезла торт, зняла черевики, пройшла на кухню.

– Я розумію, що вам не просто. Але я не чужа. Я буду дружиною Андрія.

Галина налила чай. Подивилася на Оксану і подумала, що ось вона сидить, молода, впевнена, з манікюром і тортом – і пояснює їй, Галині, як правильно розпорядитися власною квартирою.

– Оксано, мені шістдесят чотири. Пенсія – п’ять тисяч. Так, я працюю, але це не назавжди. Дача не квартира. Якщо я віддам житло, я не матиму запасного варіанту.

– Ви не залишитеся на вулиці. Будете тут із нами.

– А як вирішите продати?

– Навіщо? Нам самим жити нема де.

– Зараз ніде. А за три роки?

Оксана помовчала. Потім сказала спокійно, майже співчутливо:

– Галино Петрівно. Ви на дачі живете дев’ять місяців на рік. Квартира стоїть. Одна кімната зачинена, ви там навіть не буваєте.

– А ми п’ятнадцять тисяч щомісяця віддаємо за оренду. Майже шістсот тисяч за три роки – просто в нікуди. Вам одній у двокімнатній – не чесно!

Не чесно. Галина хотіла спитати: а що чесно? Вона повинна віддати те, за що платила мито, робила ремонт, де доглядала матір, – бо невістці здається, що квадратних метрів на одну людину занадто багато?

– Підписати дарчу я не готова.

– А що ви пропонуєте?

– Не знаю. Мені треба подумати.

– Весілля за два місяці! Мій батько прямо сказав: якщо з житлом не вирішено, він не дасть на весілля жодної гривні.

– Я не можу розв’язати ваше квартирне питання власним коштом.

Оксана встала та пішла. Торт залишився на столі. Увечері Галина його викинула.

Чотири дні тиші. Андрій не дзвонив. На дачі Галина все розповіла сусідці Ніні – вони дружили років двадцять, Ніна така ж дачниця, колишній економіст.

– Не підписуй, – сказала Ніна, відклавши секатор. – Моя сестра підписала. За рік невістка заявила: «Ви нам заважаєте». Виселяли через суд.

– У мене не той випадок.

– У всіх не той. Поки що не той.

Ніна помовчала, потім додала:

– А чому до весілля? Ти не думала?

– У сенсі?

– Дарча до шлюбу – це його особиста власність, не спільна. Якщо після весілля розлучаться — Оксана на цю квартиру прав не має. Він не від тебе страхується. Він від дружини страхується. Ще не одружився – вже підстелив.

– Дарча взагалі не ділиться ні до шлюбу, ні після, – це власність сина, – сказала вона з сумнівом.

Галина сиділа на ґанку і думала про сина, який просить матір віддати квартиру, оформивши дарчу. І при цьому веде наречену до нотаріуса так, ніби робить це заради їхнього спільного майбутнього.

У четвер зателефонував Андрій. Голос сухий, діловий. Так розмовляють не з матір’ю – із людиною, яка заважає плану.

– Мамо, ми все порахували. Нам ніде жити, на внесок не вистачає, вся зарплата йде на оренду. Єдиний варіант – твоя квартира.

– Це моя квартира.

– Знаю. Але ти можеш допомогти.

– Я перестану бути власником.

– Мамо, годі. Ти говориш так, наче ми недруги.

– Я не хочу, щоб мій син міг виселити мене.

– Я? Тебе? Мамо, ти серйозно?

Пауза. Потім – тихіше, жорсткіше:

– Якщо не підпишеш, весілля не буде. Оксана так вирішила. Її батьки так вирішили. Мені тридцять два. Машина в кредит. Квартири немає. Ти живеш на дачі, а квартира стоїть – і мені відмовляєш!

– До речі, про машину. Ту, на яку я давала п’ятсот тисяч. Ти ж під неї кредит узяв?

Пауза. Андрій не чекав на це.

– Хто тобі сказав?

– Не має значення. Взяв?

– Це було тимчасово. Я майже погасив.

– Ти заклав машину, яку я допомагала купувати. І не сказав.

– Мамо, це взагалі не про те. Не переводь розмову.

– Це саме про те, Андрію!

Він повісив слухавку.

За два дні Галина приїхала з дачі в місто і заглянула до спільної знайомої – Тамари, яка мешкала у сусідньому під’їзді та знала родину Оксани.

– Весілля буде велике? – спитала Галина, намагаючись говорити, як зазвичай.

– А то! Батько Оксани ресторан орендував на вісімдесят гостей. Шістсот тисяч, кажуть. Ну, вони можуть собі дозволити.

– Шістсот – на весілля?

– Ну, то конверти ж зберуть. У них рідні багато. Мати Оксани говорила, що на весіллі дочки гості подарували майже мільйон. Тут, може, й більше буде.

Галина пила чай у Тамари та складала у голові: конверти з весілля – понад мільйон. Плюс продати її квартиру – два, може, три мільйони за двокімнатну, район хороший. Разом – чотири. Досить на перший внесок у новобудові, ще й залишиться.

Ось він план! Весілля коштом батьків Оксани. Конверти – у спільний котел. Квартиру за дарчою – продати. Скласти, взяти новобудову, заїхати. А мати на дачі, – у неї ж дача є!

Галина поставила кухоль на блюдце. Їй стало не прикро, їй стало все ясно.

Вона в цьому плані не мати. Вона – рядок у бюджеті!

Галина приїхала до Андрія без дзвінка. Він відчинив, здивувався.

– Мамо?

– Поговорити треба. Сядь.

Орендована квартира: шафа-купе, диван, ноутбук на табуретці, коробки з-під доставки. З кухні вийшла Оксана, стала у дверях.

– Андрію, я тобі скажу один раз. Дарчу я не підпишу. Ні зараз, ні потім.

– Мамо, ми вже сто разів…

– Не переривай! Я знаю, навіщо тобі дарча до весілля. Щоб квартира була твоя, не спільна. Ти ще не одружився, а вже від дружини ховаєш. Оксано, ти в курсі?

Оксана нічого не сказала. Але по обличчю видно було – не в курсі.

– Я знаю, що машина у заставі. Я знаю, що весілля буде велике, коштом батьків Оксани. І знаю, на що ви розраховуєте: конверти плюс продаж моєї квартири й ось вам перший внесок на новобудову. Я в цьому розкладі не мати, а квадратні метри!

Андрій дивився на підлогу.

– Мамо, ти все перевернула. Ми просто хотіли…

– Що? Допомоги? Допомога – це коли просять! А ви прийшли із блокнотом, де вже все пораховано! І до нотаріуса записалися без мене.

– Ну а що, чекати, поки ти вирішиш? Ти б тягла до нескінченності!

Оксана вийшла вперед:

– Галино Петрівно, мої батьки до Андрія добре ставляться. Але ж ви розумієте – йому тридцять два, ні квартири, ні нормального заробітку.

– Батько прямо сказав: “Хлопець непоганий, але чого він досяг?” Якщо ми матимемо житло – до нього зовсім інше ставлення.

– Тобто, я мою подарувати свою квартиру, щоб твій батько краще ставився до мого сина?

– Ви все ускладнюєте.

– Ні. Я повторюю те, що ти сказала.

Андрій підвівся:

– Добре. Не хочеш дарчу – виділи мені частку. Я єдиний спадкоємець. Маю право на свою частину.

– Ти спадкоємець, коли мене не стане! Не раніше! А за життя ти не маєш права на жодну частку!

– Мамо, не треба юридичною мовою. Я ж син!

– Саме так. Син. Котрий розмовляє з матір’ю як із боржником.

Пауза.

– Тобі квартира важливіша за сина? – спитав він.

– Мені моє життя важливе. А тобі, Андрію, видно, ні.

– Красиво!

– Ні, не красиво! Страшно!

Вона взяла сумку та вийшла.

Андрій не дзвонив три тижні. Потім прийшло повідомлення: «Весілля дванадцятого вересня». Без запрошення. Без адреси ресторану. Просто дати.

Галина набрала відповідь, стерла, набрала знову. Відправила: «Вітаю. Буду рада, якщо запросите».

Відповіді не було.

Про подробиці весілля вона дізналася від Тамари. Ресторан на Береговій, вісімдесят гостей, Оксана у білому, батько промовив тост. Андрій був у новому костюмі.

Фотографії Тамарі показала Оксанина тітка – на телефоні, дрібно, але Галина розгледіла: син усміхався, стояв прямо, поруч Оксана, свекор тис йому руку.

Матері на фотографіях не було. Бо матері на весіллі не було!

Галина подякувала Тамарі, відмовилася від чаю та пішла додому. Зайшла в другу кімнату. Мамина шафа, розкладачка, швейна машинка. Відчинила шафу. Дістала сукню – сіру, в дрібну квіточку, ще міцну. Притиснула до обличчя, постояла так.

Потім акуратно склала, прибрала назад і зачинила дверцята.

У листопаді, коли Галина приїхала з дачі на зиму, зайшла у буд сервіс за довідкою по квартплаті. У квитанції – два зареєстровані. Вона та Андрій. Він так і не виписався.

Новобудову вони взяли – Ніна розповіла, що випадково зустріла Оксану в торговому центрі. Однокімнатна квартира в новому житловому комплексі, іпотека.

Оксана була з пакетами, говорила бадьоро: «Переїжджаємо, обставляємося». Про Галину не спитала.

Власна квартира. Іпотека. Нові меблі. І реєстрація в маминій двокімнатній, про всяк випадок.

Галина подивилася на квитанцію. Дві людини. Можна подати на виписку. Через суд, якщо не добровільно. Юридично – нічого складного.

Вона склала квитанцію, прибрала у сумку та поїхала в магазин. Потрібно було купити крупу та олію – на дачі закінчилися, а вона за тиждень планувала повернутися.

На касі набрала повідомлення Андрію: “З новосіллям”. Потім подумала, та стерла. Сплатила покупки й вийшла.

На душі було не спокійно. Весь час її переймала думка, чи правильно вона вчинила, відмовивши синові? Час покаже…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!