– Мамо, ми з Микитою вважаємо, що ти маєш взяти батька до себе! Йому одному зараз дуже складно! Ви прожили разом майже двадцять п’ять років, зрештою це твій обов’язок. Але Алла Євгенівна вважала зовсім інакше

У неділю Алла Євгенівна приготувала обід із трьох страв. До того ж ще спекла шарлотку.

Для себе вона, звичайно, не стала б так намагатися, але сьогодні Алла чекала на обід двох своїх синів – Іллю та Микиту.

Ілля торік одружився, Микита поки що жив один, винаймав квартиру. Обидва вони жили в столиці, закінчили університет та там і залишилися.

А сьогодні вони спеціально приїхали в рідне місто до матері для серйозної розмови.

Алла Євгенівна знала, про що йтиметься. Знала вона і про те, що розмова буде неприємна, але звичка добре годувати синів нікуди не поділася.

Вона зустріла їх словами, якими зустрічала завжди:

– Давайте, мийте руки та одразу за стіл. Усі розмови після обіду.

Потім, коли вони втрьох перейшли до кімнати, Алла Євгенівна сіла в крісло навпроти своїх хлопчиків, одному з яких було вже двадцять шість, а другому – двадцять чотири, і сказала:

– Ну, я слухаю вас.

Почав Ілля:

– Мамо, ми з Микитою вважаємо, що ти маєш взяти батька до себе! Йому одному зараз дуже складно! Ви прожили разом майже двадцять п’ять років, зрештою це твій обов’язок.

Але Алла Євгенівна вважала зовсім інакше.

Три роки тому вони з Геннадієм розлучилися. На розлучення подав він. Причина була простою і банальною: у нього з’явилася інша жінка.

Найприкріше було в тому, що повідомив їй Геннадій про це рівно за місяць до їхнього срібного весілля – день у день.

Напередодні вона радилася з ним, який ресторан вибрати для урочистостей, кого запросити. Він відповів неохоче:

– Та почекай, ще вагон часу, все вирішимо.

А наступного дня прийшов з роботи й прямо з порога, мабуть, щоб не передумати, заявив:

– Загалом, Алло, я від тебе йду. Сьогодні зберу деякі речі, а за рештою прийду пізніше. Треба домовитись, коли підемо до РАЦСу заяву подавати. Діти вже дорослі, квартиру самі поділимо, не будемо в суді ганьбитися.

Алла, як стояла на дверях кухні, так там і залишилася. Ні слова у відповідь не промовила, мовчки дивилася, як чоловік складає в дорожню сумку свої речі.

Вже виходячи з квартири, Гена повернувся:

– Вибач, якщо щось не так.

І пішов.

Пішов, як дізналася потім Алла, до своєї колеги, яка була на тринадцять років молодша за нього.

Несподіваним це було, як з’ясувалося пізніше, тільки для неї, тому що подвійне життя Гени тривало вже рік, і про це знали майже всі, навіть подруга Алли – Валентина.

– Я розумію, ти на мене скривджена, – виправдовувалася Валентина. – Але не могла я сказати тобі. Як ти це уявляєш? Заявилася б я до тебе і заявила: «Алло, твій Гена тобі зраджує».

– А він би сказав, що я все вигадала. І кому б ти повірила? А якби ви потім помирились? Хто був би у всьому винен? У сімейні розбирання краще не лізти, інакше легко крайньою залишитися.

Розлучилися швидко – вже за місяць Алла отримала свідоцтво про розлучення. Квартиру продали за два місяці. Куди сплавив свою частку Гена, Алла не цікавилася.

Вона ж купила собі однокімнатну, додавши ті гроші, які виплатив їй колишній чоловік за половину машини. Гена сказав, що меблі йому не потрібні, взяв дещо з техніки. Алла не заперечувала.

За три роки вона звикла жити сама. Не сказати, що їй це подобалося, але в чомусь полегшало: не треба було думати, що готувати на обід і на вечерю, прання та прибирання теж було менше.

Зате вільного часу додалося, і спочатку Алла, приходячи з роботи, не знала, куди себе подіти.

А одного разу, поборовши сором, вона зважилася і купила абонемент у басейн. Їй дуже сподобалося плавати.

Крім того, вона познайомилася з Ніною – своєю ровесницею. Та займалася у групі здоров’я тут же, у фітнес-клубі, і вмовила Аллу ходити в групу.

А влітку вона купила путівку в санаторій і чудово провела там відпустку.

Загалом, помалу життя налагодилося. Алла вже не сумувала вечорами. Гуляла, читала, ходила в басейн, будувала плани.

– Подруго, а ти там, у спортклубі, кавалера собі не придивилася? – якось поцікавилась Валентина. – У сорок сім років рано себе ховати.

– Ні, дякую, – відповіла Алла.

І вона не кривила душею. Їй справді не хотілося нікого пускати у свій спокійний та комфортний світ.

Життям колишнього чоловіка Алла не цікавилася, але рік тому дізналася від когось зі спільних знайомих, що з Геннадієм сталося нещастя. Він із молодою дружиною відпочивав на турбазі.

Під час купання Гена невдало пірнув із містків у річку. Внаслідок цього пошкодив хребет. Довго лікувався, переніс кілька втручань, які пройшли досить успішно – Гена зміг стати на ноги. Але пересувався насилу і тільки за допомогою ходунків.

Коли з’ясувалося, що покращень не буде, молода дружина розлучилася з ним, звільнилася та поїхала з міста.

Постало питання – з ким житиме Геннадій? Звичайно, соціальний працівник приходить до нього двічі-тричі на тиждень, але цього явно було мало.

Він попросив допомоги у синів:

– Поговоріть із матір’ю. Я розумію, що вчинив з нею погано. Але я за це вже покараний. Може, вона, якщо не пробачить мені, то хоча б пожаліє?

– Ми можемо продати свої однокімнатні квартири, та купити трикімнатну. Знову житимемо разом. Ілля зателефонував матері, передав прохання батька. Але вона відмовилася:

– Ні, синку, навіть не проси! Я з Геною навіть бачитись не хочу, не те що разом жити.

І ось сини приїхали в надії вмовити її.

– Ні, – повторила Алла. – Ваш батько зрадив усі ті роки, які ми прожили разом – майже чверть століття.

– Коли його поманила молода гарненька мордочка, він, не роздумуючи, зіпхнув мене на узбіччя і пішов уперед, жодного разу не озирнувшись і не поцікавившись, як я живу.

– Адже мені навіть ремонт у цій квартирі допомагали робити мої друзі. І речі перевозити. А він за ці кілька років жодного разу не зателефонував.

– Наче мене й не було у його житті. А тепер, коли припекло, звичайно, згадав, що, коли він хворів, завжди доглядала Алла.

– Мамо, батько скаржиться на цих жінок із соціальної служби: готують несмачно, на відвали, перуть погано. Підлоги миють рідко, добре, якщо двічі на місяць.

– Прийдуть – швидше, швидше, слова доброго не скажуть. До нього, окрім них, ніхто не приходить. Він із телевізором розмовляє! Надвір вибирається, від сили раз на місяць, і то тільки влітку. Не можна так! – почав умовляти її Ілля.

– А як можна? – Запитала Алла.

– Може, ти його хоча б відвідуватимеш? – Запропонував Микита. – Готуватимеш йому, допомагатимеш господарювати?

– А чому я маю це робити для абсолютно чужої людини? – поцікавилася Алла.

– А хіба він тобі чужий? – здивувався Ілля. – Ви стільки разом прожили. Хіба ти не повинна дбати про нього?

– Так, чужий. З того самого моменту, як я отримала свідоцтво про розлучення, ми з вашим батьком – чужі один одному люди!

– А ось ви – його сини. І якщо хтось і повинен піклуватися про нього, то це ви, – відповіла Алла. – Тепер це ваша відповідальність, а не моя!

– Мамо, але ж це нереально! Ми сьогодні з Києва сюди майже п’ять годин в заторах добиралися. Як ти це собі уявляєш? – Запитав Микита.

– Хлопчики, ви обоє працюєте. Найміть батькові якусь доглядальницю, або компаньйонку – нехай приходить до нього, готує те, що йому подобається, розмовляє з ним.

Може, вивозить його у візку на прогулянку. Не знаю, подумайте самі. А мене звільніть!

Сини так і поїхали, ні про що не домовившись. Як потім дізналася Алла, вони так нічого й не зробили для батька. Ну що ж, нехай це буде на їх совісті, бо себе вона винною не вважає, – як постелився, недолугий…

Як вважаєте, слушну відповідь дала мати синам? Що скажете про вчинок синів? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.