–  Мамо, не лізь, – відповіла Катя, насупившись. – Це моє життя!

– Сама на грошах спиш, а я в дірках ходжу! Ти ж бабуся! І мама! Хоч би раз реально допомогла! – ображено кинула Катя.

Весь абсурд ситуації полягав у тому, що саме у цей момент Катя сиділа за столом у матері в гостях. Валентина Олександрівна накрила його на швидку руку, але добре.

Були бутерброди з домашньою ковбасою, товстими скибками сиру та сьомгою, булочки із сусідньої пекарні.

Поруч стояла ваза із фруктами. Виноград, гранат, мандарини… Словом, рябчиків з ананасами не було, але Валентина гідно приймала гостю.

Онук дивився мультфільми у вітальні у новому костюмі. У тому самому, що бабуся купила кілька днів тому.

– Катю, не ламай комедію, – роздратовано озвалася Валентина. – Я твого сина взуваю, одягаю, на розвивашки вожу. Навіть ліки купую. Він цілком на мені! А тобі мало?

–  Це ж твій онук. Хто, як не ти? Ми й так із Дімою вже не знаємо, де гроші брати. Кредити, іпотека, комуналка, садок… Того, що залишається на життя після всього цього, вистачає хіба що на хліб та макарони.

– Так. А я тут до чого? Я за вас брала кредити? Чи змушувала вас дітей мати? Квартиру ти теж через мене продала? Ти мені казала не лізти, ось я й не лізла. І тепер я ще щось винна?

– Мамо! – Катя насупилась. – Ну, ти ж бачиш, як ми живемо! Я вже навіть сама собі манікюр не роблю, бо лаки скінчилися! У чоботях, що розвалюються, ходжу!

– Якщо пройшлася по калюжі – все,  ноги мокрі. Потім хворію. У Діми лише одна нормальна сорочка залишилася.

– Ми не живемо, а виживаємо. Ще й ти тут виховувати мене вирішила! Тобі легко говорити, у тебе он червона риба щодня на сніданок!

Валентина вислухала дочку, підібгавши губи. Так, напевно, в чомусь вона справді була винна. Бо дуже любила! Але виправляється це не грошовими вливаннями, а зіткненням з наслідками.

– Катю, а я тобі в житті хіба мало дала? – Жінка невдоволено примружилася. – У тебе було все! Захотіла сенсорний телефон, коли всі ходили із кнопковими, – отримала.

– Попросила норкову шубу – купили. Житлом я тебе забезпечила. Ти вже не маленька дівчинка, мусиш і сама в цьому житті борсатися!

Катя ображено надулася і відвернулася. Прямо, як у дитинстві, коли не купували чергової іграшки, бо в будинку вже не було місця.

Валентині згадалося, як маленька Катя носилася по квартирі у новому спортивному костюмі зі стразами. У її кімнаті стояв новий комп’ютер. Десь у шафі лежала коробка із фотоапаратом. Подарунок на новий рік.

Бажання Каті змінювалися швидше, ніж курс долара. Вона хотіла бути то фотографом, то перукарем, то актрисою. Валентина лише встигала відчиняти гаманець та записувати доньку на додаткові заняття.

– Нехай дівчинка насолоджується. Дитинство буває лише раз у житті, – говорив чоловік, сміючись.

Павло був військовим. Шановна людина, не остання у місті. Його доходи дозволяли сім’ї ні в чому собі не відмовляти.

Валентина також працювала, але більше для душі. Могла б осісти вдома, але хотіла крутитись серед людей, бути корисною для суспільства.

– Хочу спробувати валяти з вовни! – Заявила Катя якось, побачивши відео на Ютубі.

І Валентина відвела її в крамницю із товарами для рукоділля, вручила кошик. За пів години та вже була набита догори.

Інші батьки відмовили б, або обмежилися мінімумом: парою пачок вовни та найходовішими голками для валяння. Проте Валентина свято вірила, що розвиток доньки – це святе. Можливості у них були, то чому б і ні?

Катя хапалася за кожне нове хобі з ентузіазмом, а за кілька тижнів кидала і знаходила щось інше. Це бентежило Валентину, але вона вірила, що дочка просто пробує себе. Катя поступово звикала до того, що все отримує по клацанню пальця.

Потім Павла не стало і Валентина залишилася сама. Звичайно, вона сумувала, але хоч би була впевнена у твердому ґрунті під ногами. Павло залишив їй просто божевільний стан.

На відсотки зі вкладів можна було жити приспівуючи, але Валентина працювала до останнього, доки не почалися проблеми зі здоров’ям.

Перед Катею її совість була чиста. Вона оплатила своїй дочці навчання в Києві, купила однокімнатну квартиру  в новобудові, зробила відмінний ремонт.

Після цього Валентина вирішила, що всі галочки у списку гарної мами вона поставила. «Я дала їй все, що потрібне для старту. На час навчання допоможу, решта сама», – твердо вирішила жінка.

Але щось пішло не за планом.

Катя тільки-но перейшла на другий курс, коли повідомила, що в неї тепер є хлопець. У Діми теж був айфон, хай і не останньої моделі, і ні гривні за душею.

Тільки такі ж заможні батьки. А ще – зухвала посмішка і повна непристосованість до побуту.

– Катю, ти тільки навчання спершу закінчи, – попросила Валентина дочку після знайомства з Дімою. – Хочете жити разом – живіть, що тут поробиш.

– Але не поспішай. Отримай спочатку професію, встань на ноги, а потім уже думай про сім’ю.

–  Мамо, не лізь, – відповіла Катя, насупившись. – Це моє життя!

І Валентина справді не лізла. Однак життя склалося зовсім не так, як очікувала Катя.

Спочатку все було красиво та приємно. Вони жили в однокімнатній квартирі Каті. Мати повністю оплачувала комуналку та давала кишенькові на їжу та одяг.

Молодим залишалося лише насолоджуватися життям, разом дивитися серіали, та гуляти аж до світанку.

Першим університет покинув Діма. Заявив, що не бачить сенсу.

– Я вступив, бо батьки хотіли, – сказав він. – А так – це дурощі. Порожня трата часу. Все одно я не піду за фахом.

Потім навчання покинула і Катя. Було б добре, якби з тієї ж причини, але ні.

– Мамо, я в положенні, – просто повідомила вона одного разу телефоном. – Ми з Дімою вже все вирішили. Я буду мамою. Візьму поки що академ, мабуть, а там подивимося.

–  Катю… – Валентина зітхнула і закрила обличчя рукою, а потім таки стрималася. – Ну, дерзайте, якщо вирішили.

–  Ти ж… допоможеш нам? – спитала дочка з боязкою надією.

–  Допоможу онукові, чи онучці. А ви, якщо вирішили народжувати, вже дорослі. Ти вже маєш більше, ніж я у твоєму віці. Справляйтеся самі, – відповіла мати, хоч усередині все стискалося.

Повисла пауза.

– Ну… Зрозуміло, все з тобою.

Після цього Катя кинула слухавку.

Були істерики, маніпуляції, акуратне промацування ґрунту. Катя скаржилася на холодильник, потертий пуховик, низький рівень гемоглобіну через погане харчування. Валентина відреагувала лише на останнє, і то – виключно на час її цікавого положення та годування.

– Не повинен же онук страждати через те, що його батьки – недолугі, – бурчала вона і тягала сумки з харчами.

А потім Катя видала іншу новину.

– Ми вирішили продати квартиру. Будемо брати двокімнатну.

–  Катю… Подумай! Вам поки не катастрофічно, дитина спатиме з вами.

– Ні, мамо. Ми вирішили. Ми ще весілля хочемо зіграти, медовий місяць влаштувати, щоб все по-людськи.

Валентина зчепила зуби, та не лізла.

Гроші втекли, як крізь пальці. Весілля з банкетом та фотосесією, останні айфони, ноутбуки, відпустка в Туреччині, початковий внесок з іпотеки… Молоді навіть залізли в кредити.

Платежі з іпотеки вийшли шаленими. Кредитів ставало дедалі більше. Невдовзі Катя почала скаржитися, що їй не вистачає грошей до кінця місяця.

Внукові Валентина давала все. Вона купувала суміші, пюрешки, памперси… Останні пів року він зовсім жив у неї.

– Діма влаштувався оператором, та підробляє кур’єром. Я теж на віддалення піду, якось тягтимемо. Візьмеш поки що Льошку до себе? – просила Катя.

Валентина погодилася, але не більше. У дитини було все. Дорослим вона була готова дати лише добрі поради, яких вони напевно не потребують…

Дочка якийсь час дивилася у вікно, а потім нарешті перевела погляд на матір.

– Якщо не допомагатимеш, я заберу Льошку, – пригрозила Катя. – І ти його більше не побачиш!

Валентина лише розсміялася, хоч усередині оселилася тривога.

– Ну-ну. Давай. Подивимося, як швидко тебе звільнять і на що ви житимете. У тебе є гроші на оплату садка, матір року?

Дочка сердито хмурилася, голосно дихала, але заперечити не могла. Адже через пару днів їй справді доведеться знову прийти до матері з простягнутою рукою: наближається черговий платіж.

– У вас було все. Я не винна, що ви це все профукали, – продовжила Валентина. – Ще й хочете стягнути Льошу та мене разом із вами на дно. Ні! Ви дорослі, борсайтеся тепер самі!

Катя навіть не стала доїдати свої бутерброди. Вона встала, розвернулась і пішла по свою куртку. Валентина, зрозуміло, зупиняти не стала.

Коли двері за дочкою зачинилися, мати тихенько зайшла до вітальні. Льоша спав на дивані, обіймаючи плюшеву сову-подушку.

Валентина вимкнула телевізор, щоб онук не прокинувся. «Заради нього я згорну гори», – подумала вона: «А їх двох… хай тепер життя вчить».

Як вважаєте, слушно міркує мати? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.