– Мамо, ні! Нехай Віктор розв’язує проблеми зі своїми родичами сам, – відповів син. – Нам ваша тітка Зоя та її чоловік зовсім не рідня – все одно, що нашій хвіртці троюрідний тин! А ви чомусь вирішили, що ми за вас борги віддаватимемо!

Даша готувала вечерю, коли їй зателефонувала свекруха.

– Дашо, я щось не можу до Ігоря додзвонитися. У нього все гаразд? – Запитала Ангеліна Володимирівна.

– Сьогодні п’ятниця, він напевно на нараді, значить, телефон відключив, – відповіла Даша.

– Ну, тоді я тобі скажу: за тиждень до вас приїдуть наші родичі – тітка Зоя та Микола Іванович. Ми їм дуже зобов’язані, тому треба прийняти їх за найвищим розрядом. Ви для них кімнату Роми звільніть, нехай він поки що з вами поживе.

– Які родичі? – не зрозуміла Дарина.

– Я тобі потім поясню, – сказала свекруха, – а зараз мені треба пиріг із духовки дістати. Ти зрозуміла: тітка Зоя та Микола Іванович. За вищим розрядом!

Даша мало що зрозуміла, тому під час вечері запитала чоловіка:

– Ігорю, хто такі тітка Зоя та Микола Іванович? Я раніше про цю вашу рідню не чула.

Ігор відклав виделку і замислився:

– Щось не пригадаю таких. А чому це тебе зацікавило?

– Просто твоя мама годину тому мені зателефонувала і сказала, що вони приїдуть за тиждень, житимуть у нас, а ми маємо створити їм усі умови.

– Які умови? – Запитав чоловік. – Що вона мала на увазі?

– Уявлення не маю. Сказала: “Прийняти за вищим розрядом”, – відповіла Дар’я.

– Зараз я їй сам подзвоню.

Ігор закінчив вечерю та набрав номер матері.

– Мамо, Даша мені передала інформацію, але я не пам’ятаю, що це за люди. Чому вони мають зупинятися у нас?

– Ігорьок, я тобі зараз все поясню. Коли Вітя, чоловік Ольги, закінчив дев’ять класів, батьки відправили його з села до райцентру – там був машинобудівний коледж.

– І Вітя, поки навчався, усі три роки жив у родині своєї двоюрідної тітки – цієї Зої та її чоловіка – Миколи Івановича. А зараз вони вирішили зі свого селища перебратися в місто.

– Продали будинок та збираються купувати квартиру тут. Але це справа не швидка, тож їм треба десь пожити місяці два-три. От ми й подумали, що найкраще їм пожити у вас, – пояснила Ігореві мати.

– Мамо, конкретизуймо ситуацію, – сказав Ігор. – Вітя, чоловік моєї молодшої сестри Ольги, у дві тисячі якомусь році жив у родині своїх родичів.

– Тепер вони переїжджають у місто і потребують послуг у відповідь. Так? Ти запропонувала їм пожити у нашій квартирі. Я все правильно зрозумів?

– Так, синку, – зраділа його тямущості мати. – Вони приїдуть за тиждень. Тож скажи Даші, щоб підготувала для них кімнату.

– Значить так, мамо, слухай уважно: жодні родичі Віктора у нас не житимуть! Якщо йому так хочеться зробити «алаверди» своїй тітці Зої та її чоловікові, то нехай робить це на своїй території! Ми нікого приймати не збираємось!

– Ігорьок! Як же це? Не можна бути такими невдячними! – вигукнула Ангеліна Володимирівна.

– Я з тобою абсолютно згоден. Ось нехай твій зять і виявляє своє величезне почуття подяки щодо родичів. Лише у своїй квартирі. Усього хорошого!

– Це, напевно, Ольга придумала, – сказала Даша. – Вона розуміє, що відмовити людям не можна – вся рідня Віті її засудить, от і підкинула Ангеліні Володимирівні свій варіант розв’язання проблеми.

– Найімовірніше саме так і було, – погодився з нею чоловік. – Але в них нічого не вийде. Нехай самі розуміються зі своєю ріднею.

– Ти думаєш, що це кінець? – Запитала Дарина. – Не сподівайся. Оля просто так від цієї «розкішної» ідеї не відмовиться.

Так і сталося. Наступного дня – а це була субота – Даша та Ігор лише встигли закінчити прибирання квартири, як у домофон подзвонили.

У квартиру увійшли Ангеліна Володимирівна та Ольга.

– Нам треба з вами серйозно поговорити, – з порога сказала сестра.

Вмостившись на дивані та відмовившись від чаю, вона почала:

– Ми не зрозуміли, чому ви негативно сприйняли нашу пропозицію? Адже від вас потрібно зовсім мало: прийняти у своїй квартирі пристойних людей! Може, вони й проживуть у вас лише місяць – півтора. З’їдуть одразу, як тільки куплять собі житло.

– Олю, ну, якщо це так просто, то чому ви не хочете поселити їх у себе? Адже це логічно: колись Віктор жив у них, тепер вони трохи поживуть у Віктора, – сказав Ігор. – Квартири у нас однакові – двокімнатні.

– Але у вас одна дитина, а у них двоє, – заперечила Ангеліна Володимирівна.

– А чому б вам не поселити гостей у своїй квартирі? – Звернулася Даша до свекрухи. – Ви з Сергієм Юрійовичем у такій самій двокімнатній живете удвох. І за віком ви з ними ближче – буде про що поговорити вечорами.

– Даша! Ти ж знаєш, що у Сергія нерви, а в мене тиск. Нам спокій потрібен, а ти пропонуєш на кілька місяців перетворити нашу квартиру на гуртожиток! – обурилася свекруха. – Та коли Оля це запропонувала, у твого батька, Ігорю, око засмикалося!

– А у нас, значить, з нервами та тиском все гаразд, і вам здалося, що треба встановити паритет? Щоб око засмикалося в мене, – усміхнулася Дар’я.

– Ігорю, вплинь на свою дружину! – зажадала Ангеліна Володимирівна.

– Мамо, ні! Я згоден із Дашею: це погана ідея. Нехай Віктор розв’язує проблеми зі своїми родичами сам, – відповів син.

– Нам ваша тітка Зоя та її чоловік зовсім не рідня – все одно, що нашій хвіртці троюрідний тин! А ви чомусь вирішили, що ми за вас борги віддаватимемо!

Після цієї розмови Ігор та Даша вирішили, що питання з тим, де житиме рідня Віктора, вирішене: де завгодно, тільки не в них.

У середу наступного тижня Ігор поїхав у відрядження. Даша з восьмирічним Ромкою залишилися у квартирі одні.

Четвер пройшов спокійно, а у п’ятницю, коли Даша після роботи зайшла в магазин біля будинку, їй несподівано зателефонував син.

– Мамо, тут бабуся якихось людей привела і сказала, що вони житимуть у нас, – голос Ромки звучав злякано.

– Ромо, де вони зараз?

– На кухні – чай п’ють. А мені бабуся сказала забрати з кімнати свої підручники та шкільну форму.

– Сиди у своїй кімнаті, нікуди не виходь, я зараз буду.

Даша з’явилася у квартирі за сім хвилин.

На кухні за накритим до чаю столом розташувалися свекруха і ще двоє: жінка похилого віку в теплій в’язаній кофті та повний чоловік у спортивному костюмі.

– Здрастуйте, – сказала Дар’я, увійшовши до кухні, – ви хто?

– Даша, ти що? Не роби вигляду, що ти мене не впізнаєш! – Вигукнула свекруха.

– Вас я знаю, а от людей, яких ви привели в мою квартиру, я бачу вперше.

– Це Зоя, а це її чоловік – Миколо Іванович, пам’ятаєш, ми з Ольгою вам про них розповідали? – відповіла Ангеліна Володимирівна.

– Я добре пам’ятаю ту розмову. Вона закінчилася словами Ігоря, що ми не готові прийняти у себе в будинку родичів вашого зятя, – нагадала Даша.

– Дашо, але ж вони вже приїхали та всі свої речі у другу кімнату занесли. Нехай уже поживуть у вас, доки своє житло не куплять, – сказала свекруха.

– Ні! Я взагалі не розумію, як у вас вистачило розуму привести в нашу квартиру сторонніх людей, та ще за нашої відсутності!

– Подумаєш! Нам Рома двері відчинив – він удома був.

– Ромі вісім років! Він – ваш онук. Звісно, ​​він відчинив двері бабусі. Але будьте впевнені: більше не відчинить!

Вона звернулася до непроханих гостей, які досі не сказали жодного слова:

– А ви взагалі про що думали? Вас привели в чужу квартиру і сказали, що ви тут житимете! І вам не спало на думку поцікавитися, що думають про все це господарі квартири?

– Даша! Це не чемно! – обурилася свекруха.

– Не чемно наполягати на своєму після того, як вам двічі відмовили! – сказала Даша. – Загалом, так: беріть свої валізи та на вихід!

– А ти не подумала про те, що скаже Ігор, коли дізнається, що ти фактично нас вигнала? – Запитала Ангеліна Володимирівна.

– Подумала. Він скаже, що правильно зробила. Будь ласка, звільніть квартиру!

Ангеліна Володимирівна та непрохані гості встали з-за столу і попрямували до передпокою. Даша вивезла з дитячої три валізи та велику дорожню сумку.

– Сподіваюся, що таксі ви викличете самі, – сказала вона, зачиняючи за ними двері.

– Мамо, а куди тепер бабуся їх потягне? – Запитав Рома.

– Не знаю, синку. Зараз я наведу порядок на кухні й вечерятимемо. Так, ще татові треба буде зателефонувати – розповісти про наші з тобою пригоди.

Ігор, почувши про спробу матері захопити їхню квартиру, був обурений.

– Правильно зробила, що вигнала. Мати, мабуть, вирішила, що раз я у від’їзді, вона зможе тебе продавити. Але ж ти молодець – стійкий олов’яний солдатик! А з Ольгою та Віктором я поговорю сам, коли повернуся.

А свекрусі все ж таки довелося поселити родичів зятя в себе. Звісно, ​​Сергій Юрійович був цим дуже незадоволений.

Квартиру Зоя та Микола купили лише через півтора місяця, а потім ще два місяці її ремонтували. І весь цей час мешкали у батьків Ольги.

Ангеліна Володимирівна якось висловила синові:

– Подивися на батька! Він тримається з останніх сил. А все тому, що твоя Дарина не пустила Зою та Миколу у вашу квартиру!

Ну що на таке можна відповісти?! Тільки пальцем біля скроні покрутити…

Як вважаєте, слушно вчинила Дарина? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!