– Мамо, ну скільки можна готувати на цілу юрбу? – Продукти дорожчають щотижня! – Аліночко, діти ж голодні. Як їх не погодувати? – А де їхня мати? Чому вона не залишає грошей на продукти? – У неї грошей немає, сама ледве кінці з кінцями зводить. – У неї грошей немає, а у нас є? – обурилася дочка

Людмила Василівна стояла біля плити та смажила котлети. Багато котлет. На пательні було вісім штук, але цього було мало для сім’ї з п’яти людей.

Точніше, офіційно у квартирі жили троє – вона, та донька Аліна із зятем Сергієм. А фактично вже третій місяць до них додалися онуки – Діма, Катя та маленький Петрик.

– Бабу, а котлетки скоро будуть? – зазирнула на кухню восьмирічна Катя. – А можна я поки що яблучко з’їм?

– Звісно, ​​люба, – посміхнулася Людмила. – Тільки помий спочатку.

Діти старшої доньки Наталі оселилися в травні, коли закінчився навчальний рік. Наталя розлучилася пів року тому, аліменти колишній чоловік платить копійчані, на орендовану квартиру грошей не вистачило. А тут бабуся поряд живе, діти її обожнюють!

– Мамо, ну скільки можна готувати на цілу юрбу? – Невдоволено буркнула Аліна, входячи на кухню. – Продукти дорожчають щотижня!

– Аліночко, діти ж голодні. Як їх не погодувати?

– А де їхня мати? Чому вона не залишає грошей на продукти?

Людмила зітхнула. Наталя справді не давала жодної гривні на утримання своїх трьох дітей. Приїжджала у вихідні, привозила пакет яблук, або печива, цілувала дітей, та їхала назад.

– У неї грошей немає, сама ледве кінці з кінцями зводить.

– У неї грошей немає, а у нас є? – обурилася дочка. – Ми з Сергійком накопичуємо на перший внесок, а тут виходить, утримуємо чужих дітей!

– Не чужих, а рідних, – поправила мати. – Це ж племінники твої!

– Племінники, так, але не мої діти! Хай мати їх годує!

У цей момент на кухню зайшов Сергій. Почув розмову і похитав головою:

– Людмило Василівно, а скільки ми на місяць витрачаємо на продукти тепер?

– Ну, тисяч дванадцять, мабуть.

– А раніше витрачали сім.

Аліна кивнула:

– Ось саме. А Наталка навіть не цікавиться, у що нам обходиться утримання її дітей.

– Аліна, як ти можеш таке казати! – обурилася Людмила Василівна. – Діти ж ні в чому не винні!

– Діти не винні, але й ми не зобов’язані їх утримувати. У них є матір!

З кімнати почувся дитячий сміх. Діма з Катею грали у хованки, а чотирирічний Петя повзав під столом. Звичайна картина для багатодітної родини. Ось тільки родина не їхня.

– Може, поговорити з Наталею? – запропонував Сергій. – Пояснити ситуацію.

– А що пояснювати? – Фиркнула Аліна. – Вона чудово розуміє, що діти у нас на повному пансіоні. Просто їй так зручно. Мамо, а довго ще діти тут житимуть? – Запитала Аліна, накриваючи на стіл.

– Не знаю. Наташа каже, доки не встане на ноги.

– А коли вона встане? За рік? За два?

Людмила промовчала. Наталя працювала продавчинею у крамниці, отримувала мало. Винаймати квартиру на чотирьох їй було не по кишені. Найпростіше було відправити дітей до мами.

– Бабуся, а можна ще котлетку? – попросив Діма, заглядаючи у пательню.

– Звісно, ​​синку. Їж, ти ж ростеш.

Аліна подивилася на племінника і зітхнула. Хлопчику одинадцять років, апетит хороший. За обідом з’їдає майже, як дорослий чоловік.

– А чому мама не живе з нами? – Запитала Катя.

– У мами робота. Треба гроші заробляти.

– А навіщо їй гроші, якщо бабуся все купує?

З вуст немовляти, як то кажуть. Аліна багатозначно подивилася на матір.

Увечері, коли діти заснули, сім’я зібралася на кухні. Сергій підраховував витрати у телефоні, Аліна мила посуд, Людмила Василівна заварювала чай.

– Слухайте, – сказав зять, – треба щось вирішувати з дітьми, незабаром школа.

– А що пропонуєте? Вигнати їх надвір?

– Пропоную поговорити з їхньою матір’ю, – твердо сказав Сергій. – Нехай або забирає, або дає гроші на їхнє утримання.

– І скільки вона може дати? Отримує ж мало.

Наступного дня приїхала Наталя. Привезла торт та нові розмальовки. Діти кинулися обіймати її, вона поцілувала всіх трьох.

– Як справи, малеча? Не сумували?

– Мамо, а коли ти нас забереш? – Запитав Діма.

– Скоро, синку. Мама ще трошки попрацює, грошей назбирає, і забере.

Аліна стояла у дверях і слухала.

– Наташо, можна поговорити? – Покликала вона сестру на кухню.

– Звісно. Як справи? Як робота?

– Робота нормально. Хотіла про дітей поговорити.

– Про моїх? А що з ними?

– Нічого особливого. Просто вони вже три місяці живуть у нас, а ти жодного разу не залишила грошей на них.

Наталя спохмурніла:

– А скільки потрібно?

– Ну, хоча б частину витрат.

– Просто у мене зараз грошей зовсім немає.

– А у нас є? Ми збираємо на квартиру, а виходить, утримуємо твоїх дітей!

Наталя образилася:

– Ніхто тебе не примушує. Хочеш – заберу дітей додому.

– Куди додому? У твою кімнату?

– Якось помістимося.

Людмила Василівна втрутилася у розмову:

– Дівчатка, не сваріться. Онуки почують.

– Мамо, я не сварюся, – сказала Аліна. – Я прошу сестру брати участь у утриманні своїх дітей!

– Я беру участь, як можу, – огризнулася Наталя.

– А куди поділися аліменти?

– На квартиру, на їжу, на себе. На життя коротше.

Розмова затихла. Наталя пограла з дітьми ще годину та поїхала. Вони сумно махали їй з вікна.

Серпень пролітав швидко. Наближалася школа, і Людмила почала переживати. Діму треба було збирати в п’ятий клас, Катю – в другий.

Одяг, взуття, рюкзаки, зошити. Список виходив значний. Людмила за вечерею поділилася своїми тривогами з дочкою та зятем.

– Може, Наталя сама таки збере своїх дітей до школи? – припустив Сергій.

– На що? У неї грошей немає навіть на продукти, – з гіркотою відповіла Аліна.

Людмила Василівна тільки тяжко зітхнула.

У четвер зателефонувала Наталя:

– Мамо, як справи? Як діти?

– Добре, доню. Тільки до школи скоро, треба їх збирати. Потрібна форма, взуття, рюкзаки, зошити. Список великий.

На тому кінці дроту зависла тиша.

– Мамо, у мене зараз грошей немає.

– А що робити?

– Не знаю. Може, Алінка допоможе? У неї з Сергієм зарплати добрі.

Людмила передала прохання доньки. Аліна вислухала і похитала головою:

– Ні, мамо! Досить! Три місяці годуємо, одягаємо, а тепер ще й у школу збирати маємо?!

– Аліночко, ну, як же так? А діти ж вчитися повинні.

– Повинні! Але збирати їх мусить мати, а не тітка!

– У Наталки грошей немає!

– А у нас є? Ми молода сім’я, збираємо на квартиру. Нехай Наталка сама вирішує свої проблеми!

Увечері Аліна зателефонувала сестрі:

– Наташ, про школу. Ми не можемо збирати твоїх дітей!

– Чому?

– Тому, що у нас на це грошей не вистачає! Ми три місяці їх годували, одягали. Тепер твоя черга.

– Алін, ну ти ж знаєш моє становище.

– Знаю. І знаю, що це твоє становище, а не моє!

– А що мені робити?

– Не знаю. Шукай роботу краще, проси в борг, продавай щось. Але на нас більше не розраховуй.

Наталя заплакала у слухавку:

– Ти ж сестра мені рідна! Як ти можеш бути такою жорстокою?

– Жорстокою? А ти не жорстока, коли підкидаєш дітей родичам, та зникаєш на місяці?

– Я не зникаю! Я працюю!

– Працюєш, а діти на нашому утриманні. Зручно влаштувалася!

Розмова закінчилася сваркою. Наталя кинула слухавку.

Наступного дня Наталя приїхала забирати дітей. Обличчя заплакане, настрій поганий.

– Мамо, збирай дітей. Я забираю їх додому.

– Куди додому? – ахнула Людмила. – У тебе ж кімната маленька.

– Помістимося якось. Якщо тут ми зайві.

Діти не розуміли, що відбувається. Діма питав, чому треба їхати від бабусі. Катя плакала, не хотіла збирати іграшки.

– Мамо, а чому ми не можемо жити у бабусі? – спитав хлопчик.

– Бо тітка Аліна цього не хоче.

Аліна стояла в коридорі та слухала. Наталя налаштовувала дітей проти неї, уявляла себе жертвою.

– Наташ, при дітях навіщо? – не витримала вона.

– А що їм брехати? Ти ж сама сказала, що мої діти тобі тягар.

– Я сказала, що не збиратиму їх до школи. Це – різні речі!

– Для мене однакові.

За годину вони поїхали. Людмила Василівна плакала, Аліна відчувала себе винною, хоча розуміла, що  вчинила правильно. Сергій мовчав і рахував, скільки грошей вони тепер зможуть заощадити.

Сім’я тріщала по швах. Наталя образилась і на сестру, і на матір, припинила спілкуватися. Діти мучилися в тісноті і нудьгували за бабусею, але мати заборонила їм навіть дзвонити.

Людмила Василівна дорікала молодшій дочці в жорстокості та байдужості. Аліна з Сергієм продовжили збирати, але ціна цієї можливості виявилася надто високою – вони втратили родину.

Наталя взяла кредит, щоб зібрати дітей до школи. Як вона виплачуватиме борг, вона просто не уявляла…

А ви як вважаєте, слушно вчинила Аліна, відмовившись збирати дітей до школи? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.