– Мамо, привіт! В тебе голос якийсь інший. Щось сталося? – Так, люба. Я просто нарешті зробила ремонт. – У квартирі? – Ні, у житті. Винесла весь старий мотлох на смітник

Ганна дивилася на вигадливий візерунок морозу на склі. Лютий цього року видався лютим, колючим, як і її сімейне життя останніми місяцями.

Вона поправила кашеміровий плед і зробила ковток чаю з обліпихи. Навпроти, у глибокому кріслі, сидів Вадим – її чоловік, її опора, людина, з якою вони разом «підіймали» бізнес із нуля останні дванадцять років.

– Аню, ну ти ж розумієш, що це логічно, – м’яко, майже вкрадливо говорив Вадим. – Мама не молодшає. Їй потрібне свіже повітря, сосни, закрита територія. Цей котедж у «Діброві» просто ідеальний.

– Ідеал за десять мільйонів, Вадиме, – сухо відповіла Ганна. – І ти хочеш, щоб я оформила його на твою маму, використовуючи оборотні кошти моєї компанії?

– Не твоєї, а нашої, – поправив він, і в його голосі на мить промайнула сталь. – Я вклав у розвиток бренду не менше за тебе.

– А мама… вона заслужила на спокійну старість. Вона віддала нам свою квартиру, коли ми тільки-но починали.

Ганна промовчала. Та «квартира» була однокімнатною на околиці, гроші від продажу якої розійшлися на оренду першого офісу за кілька місяців. Решта – безсонні ночі, контракти, суди з постачальниками – винесла на своїх плечах вона.

За два дні приїхала Олена Сергіївна, свекруха. Вона завжди пахла дорогими духами та «турботою», яка душила гірше за тугий комір.

– Ганнусю, дитинко, – свекруха сіла на край дивану. – Я вже й штори придивилася у вітальню. Знаєш, такі важкі, смарагдові. І сад… Вадим обіцяв, що найме садівника. Адже мені не можна нахилятися, тиск.

– Олено Сергіївно, купівля будинку на таких умовах зараз неможлива. У компанії податкова перевірка на носі, мені потрібен кеш для підстрахування, спробувала пояснити Ганна.

Обличчя свекрухи миттєво змінилося. Маска люб’язності сповзла, оголивши холодний розрахунок.

– Значить, для матері чоловіка немає грошей? А на твої курси з саморозвитку та нескінченні відрядження до Італії є? Вадим має рацію, ти стала занадто зарозумілою. Забула, хто тебе в сім’ю прийняв?

Ганна подивилася на Вадима. Той відвів погляд, захоплено вивчаючи екран телефону. У цей момент у грудях у Ганни щось клацнуло. Старе, перевірене жіноче чуття, яке допомагало їй виживати в бізнесі, несамовито закричало: «Тут пастка!»

Увечері Вадим пішов у спортзал, забувши планшет на зарядці в кабінеті. Ганна ніколи не була з тих дружин, що шпигують, але сьогодні рука сама потяглася до пристрою. Пароль був простим – дата їхнього весілля.

У месенджері висів непрочитаний чат із контактом «Юрист Артем». Ганна відчинила його, і світ перед очима поплив.

Артем:

– Вадиме, документи готові. Якщо Ганна підпише угоду купівлі-продажу на ім’я матері та проведе платіж, як “дивіденди” або “позику”, при розлученні цей актив не підлягатиме розділу. Це особисте майно Олени Сергіївни.

Вадим:

– Чудово. А що з її часткою в компанії?

Артем:

– Тут складніше. Потрібно, щоб вона підписала додаток до статуту про перерозподіл акцій на користь інвестора. А інвестором виступить твоя мати через офшор.

– Тоді при розлученні Ганна залишиться просто найманим директором, якого ти звільниш наступного дня.

Вадим:

– Тисни. Вона зараз на емоціях, мама її “дотискає” темою зі здоров’ям. Думаю, до кінця тижня підпише.

Ганна сиділа в темряві, дивлячись на екран. Сімнадцять років довіри. Сімнадцять років життя з людиною, яка зараз обговорювала, як викинути її на вулицю «голою». Але найбільше її вразило останнє повідомлення від невідомого номера, яке прийшло хвилину тому:

– Котику, коли ми поїдемо дивитися мій новий будинок? Сподіваюся, твоя “старенька” швидко все підпише. Цілую, Христина.

Ганна не стала плакати. Сльози – це надто дорогий ресурс. Вона набрала номер свого безпечника та старого друга сім’ї.

– Ігорю, привіт. Мені потрібне повне досьє на якусь Христину, яка крутиться поряд із моїм чоловіком. І ще підготуй документи на виведення всіх моїх особистих активів у довірче управління на ім’я моєї сестри. Терміново.

Наступного тижня Ганна грала роль «винної невістки». Вона каялася, обіцяла все влаштувати й навіть з’їздила з Оленою Сергіївною вибирати ту саму смарагдову тканину для штор.

– Я все підготувала, – сказала Ганна в п’ятницю ввечері, викладаючи на стіл стос паперів. – Тут угода на купівлю будинку у Діброві. Оформляємо на Олену Сергіївну, як й ви хотіли.

Вадим засяяв. Його очі жадібно блиснули.

– Аню, я знав, що ти ухвалиш правильне рішення! Давай, де підписати?

– О, тут не лише угода на будинок, – усміхнулася Ганна. – Тут ще передача твоєї частки у нашій філії в рахунок “подарунка” твоїй матері. Ти ж хотів, щоб усе було чесно?

Вадим, не дивлячись, гортав сторінки, підписуючи там, де стояли галочки. Він був такий впевнений у своїй перемозі, так окрилений близькістю фіналу, що навіть не помітив, як серед паперів затесалося визнання у виведенні коштів та добровільна відмова від претензій на інтелектуальну власність бренду.

Ранок суботи розпочався не з кави, а з візиту кур’єра. Вадим, співаючи, відчинив двері, чекаючи на доставку елітних напоїв для свята.

Але замість кур’єра на порозі стояла Ганна з невеликою валізою та двома міцними хлопцями з охоронної фірми.

– Що відбувається? – Вадим насупився.

– Відбувається інвентаризація, – спокійно відповіла Ганна. – Вадиме, цей будинок справді куплений, на ім’я Олени Сергіївни.

– Але є нюанс. Платіж пройшов не із коштів компанії, а як твій особистий кредит під заставу твоєї частки в бізнесі, яку ти вчора успішно передав мені.

Вадим зблід.

– Що ти несеш?

– Ти тепер власник будинку, обтяженого боргом у десять мільйонів гривень перед моєю новою холдинговою компанією. Процентна ставка там грабіжницька, ти сам її підписав у додатку №4.

– А оскільки доходів у тебе тепер немає – я звільнила тебе сьогодні о восьмій ранку за прогули та нецільове використання ресурсів – платити тобі буде нічим.

У кімнату випливла Олена Сергіївна у шовковому халаті.

– Що за шум? Де мій будинок?

– Ваша хата, Олено Сергіївно, скоро відійде банку за борги вашого сина, – Ганна підійшла до дверей. – До речі, Вадиме, привіт Христині.

– Ігор з’ясував, що вона паралельно зустрічається і з твоїм «юристом Артемом». Вони, здається, планували кинути тебе одразу після того, як ти кинув би мене. Яка іронія, правда?

Ганна вийшла на ґанок. Лютневе сонце вперше пригрівало. У кишені завібрував телефон – дзвонила дочка від першого шлюбу, яка навчалася у Лондоні.

– Мамо, привіт! В тебе голос якийсь інший. Щось сталося?

– Так, люба. Я просто нарешті зробила ремонт.

– У квартирі?

– Ні, у житті. Винесла весь старий мотлох на смітник.

Ганна сіла у машину. Попереду було розлучення, суди та довгі розгляди, але вона знала – за її спиною більше немає «кам’яної стіни», яка будь-якої миті могла на неї впасти. Тепер вона сама була своєю фортецею, яку більше нікому не дозволить форсувати!

Як вам хитрощі Ганни? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!