– Мамо, що це за папірці? Валентина Петрівна зблідла. Забула прибрати, розтяпа! – Та так, нісенітниця якась, – вона спробувала зібрати папери, але Ліда вже читала. – Договір купівлі-продажу? Мамо, ти що, квартиру продаєш?

Ліда пройшла до кімнати та зупинилася. На столі лежали якісь документи.

– Мамо, що це за папірці?

Валентина Петрівна зблідла. Забула прибрати, розтяпа!

– Та так, нісенітниця якась, – вона спробувала зібрати папери, але Ліда вже читала.

– Договір купівлі-продажу? Мамо, ти що, квартиру продаєш?

– Ні! Тобто, загалом – Валентина Петрівна сіла. – Тамара хоче, щоб я продала. Наполягає, чесно кажучи.

– Тамара? – Ліда насупилась. – З якого часу Тамара вирішує, що робити з твоєю квартирою?

Валентина Петрівна важко видихнула:

– Вона погрожує, що я більше не побачу Максима. І ось уже два тижні його не привозить.

Ліда слухала, і обличчя її ставало все жорсткішим.

– От гадина! – Видихнула вона. – Пробач, мамо, але інакше не скажеш. Шантажувати онуком! Це ж треба до такого додуматися!

– Вона каже, їм потрібна трикімнатна. Максиму тісно.

– Максиму? Та гаразд! Її недолугому чоловікові кабінет потрібен, ось що! Мамо, вони ж обоє працюють, могли б взяти іпотеку! Чи жаба душить?

– Ігор на якихось вкладеннях гроші втратив, – видихнула Валентина Петрівна. – Тамара якось обмовилася.

– Тим паче! Нехай сам і викручується! А не матір на вулицю виганяє!

Валентина Петрівна заплакала. Ліда обійняла її, погладила по голові.

– Все буде гаразд, мамо. Я тут, ми щось придумаємо. І Максима ти побачиш.

Вранці Ліда прокинулася з рішучим виглядом.

– Мамо, я до Тамари. Поїду поговорю з нею по-людськи.

– Не треба, Лідочко! Тільки гірше зробиш!

– Збирайся, поїдемо разом.

Валентина Петрівна знала, якщо молодша дочка щось вирішила, переконати її неможливо. Зібралися, поїхали. Біля під’їзду Ліда зупинилася:

– Чекай тут. Я сама.

– Але ж консьєржка не пустить!

– Подивимося, – Ліда рішуче увійшла до під’їзду.

За п’ять хвилин вона повернулася:

– Ходімо, мамо. Консьєржки сьогодні немає на місці, підміняє охоронець.

Піднялися на сьомий. Ліда подзвонила. Двері відчинила Тамара – у домашньому халаті, з маскою на обличчі. Як завжди незадоволена.

– Лідка? Мамо? Якого біса ви тут робите?

– Привіт, сестро, – Ліда пройшла до квартири, не чекаючи на запрошення. – Нам треба поговорити. По-людськи, якщо ти, звісно, ​​розумієш, що це таке.

– Геть звідси! – верещала Тамара. – Це приватна власність!

– Не кричи, – спокійно сказала Ліда. – Максима налякаєш. Він удома?

– Не твоя справа!

– Він же мій племінник.

З дитячої визирнув Максим.

– Баба Валя!

Він кинувся до Валентини Петрівни, обійняв її ноги. Вона підхопила онука на руки, пригорнула до себе. Хлопчик був у піжамі, розпатланий після сну.

– Максиме, марш у кімнату! – гаркнула Тамара.

– Не треба на нього кричати, – втрутилася Ліда. – Максиме, йди пограй, ми тут із мамою поговоримо.

– Не смій командувати моєю дитиною! – верещала Тамара, але Максим уже слухняно пішов до себе, озираючись на бабусю.

– Бачиш, він мене слухає, – спокійно зауважила Ліда. – Тому, що я не кричу на нього.

Тамара почервоніла від злості.

– Що вам треба? – Тамара схрестила руки на грудях.

– Ти чудово знаєш, – Ліда сіла на диван, жестом запрошуючи матір сісти поряд. – Припиняй цей цирк із квартирою. Досить матір тероризувати.

– Який ще цирк? Я про сина дбаю! Йому ж тісно тут жити, розвернутися нема де!

– Ой, не сміши мене, – Ліда відкинулася на спинку дивана. — Вам з Ігорьком просто зараз дуже гроші потрібні.

Тамара подивилася на неї здивовано.

– Звідки ти знаєш?

– Не має значення, мама нікуди не поїде. І квартири не продасть.

– Це ми ще побачимо! Я єдина спадкоємиця!

– Помиляєшся, люба. Нас дві спадкоємиці. До речі, мама поки що жива. І ділити її майно за життя дещо дивно. А знаєш, що ще? У Києві в мене була тимчасова прописка, а постійна тут. Ти не забула ще?

Тамара зблідла:

– Ти не маєш права! Ти не власниця!

– Маю. Я дочка, народилася у цій квартирі. І житиму з мамою. Наглядатиму за нею. А ти можеш котитися кудись якомога далі зі своїм шантажем!

– Мамо! – заволала Тамара. – Скажи їй!

Валентина Петрівна мовчала. Вона дивилася на старшу дочку і бачила чужу людину. Жадібну, жорстоку, готову на все заради грошей.

– Ти ж розумієш, що більше не побачиш Максима? – прошипіла Тамара.

– Спробуй тільки, – Ліда підвелася. – Я знайду управу і на тебе. Через суд можна гарантувати дитині зустріч із бабусею. Хочеш зганьбитися? Я влаштую тобі це, люба сестрице.

З коридору показався Ігор у трусах та майці, заспаний.

– Що за шум?

– Твоя дружина мою матір тероризує, – кинула Ліда. – Втім, і сам ти добрий. Ігорю, а що ж ви іпотеку не берете? Втратили гроші – тепер у матері останнє забираєте?

– Як ти смієш! – заревів Ігор.

– А ось так!

Тамара та Ігор переглянулися, Ліда була серйозна, як ніколи.

– Забирайтеся, – процідила Тамара.

– І ти, – вона глянула на матір, – можеш забути дорогу до цієї хати.

– Тамаро, – Валентина Петрівна зробила крок до дочки. – Ну, навіщо ти так? Ми ж родина.

– Були родиною. Поки ти не вибрала цю, – Тамара тицьнула пальцем у Ліду. – Живіть удвох у тій розвалюсі. І подавіться своєю квартирою!

Ліда взяла матір під руку:

– Ходімо, мамо. Тут нам робити нічого.

Вони вийшли. У ліфті Валентина Петрівна розплакалася, Ліда обійняла її:

– Не плач, матусю. Вона схаменеться. А ні – так і чорт із нею.

– Максима шкода. Він ні в чому не винний.

– Максим виросте. І сам до тебе прийде. Ось побачиш.

Вдома Ліда зварила каву, дістала з маминих запасів печиво. Влаштувалися за столом, мовчали. Потім Ліда сказала:

– Знаєш, мамо, а може, воно й на краще. Що я приїхала, роботу втратила. Буду з тобою. Знайду щось тут. У столиці я, чесно кажучи, тільки орала, як кінь.

– А як же кар’єра?

– Яка кар’єра, мамо? Мені тридцять чотири, я одна, працюю, як проклята. І навіщо, постає питання? Щоб платити скажені гроші за орендовану квартиру і харчуватися локшиною швидкого приготування? Ні, дякую.

Валентина Петрівна погладила дочку по руці.

– Може, й справді на краще. Вдвох веселіше.

За тиждень Ліда знайшла роботу економістом. Платили менше, ніж у Києві, але на життя вистачало. Вечорами вони з матір’ю пили чай, дивилися серіали, розмовляли.

Тамара не дзвонила. Ігор якось приїхав. Ліда спокійно вислухала і зачинила двері перед його носом.

А потім Валентина Петрівна зустріла Максима. Випадково біля школи. Хлопчик ішов із нянею.

– Баба Валя! – Він кинувся до неї.

Няня розгубилася, не знала, що робити. Валентина Петрівна швидко сунула онукові шоколадку:

– Я тебе люблю, пам’ятай про це.

– Я теж люблю тебе, бабу!

Няня повела його. Але Валентина Петрівна бачила — хлопчик озирався, махав їй рукою.

За два місяці несподівано зателефонувала Тамара:

– Мамо? – Слова звучали тихо, невпевнено.

– Так, Тамаро.

– Мамо, можна ми приїдемо? Ігор пішов. До медсестри зі своєї клініки, уявляєш? Каже, я стерво, зі мною не можна жити.

– Квартиру ділитимемо, не знаю, де нам тепер жити з Максимом. Може, поки що в тебе поживемо? Ну, якщо можна, звісно.

Валентина Петрівна мовчала. Поруч була Ліда, чула розмову.

– Мамо? Ти там?

– Я тут.

– Можна ми з Максимом до тебе? Ненадовго, поки я квартиру не винайму. Ми … Нам нікуди більше.

Валентина Петрівна подивилась на Ліду. Та кивнула.

– Приїжджайте, – відповіла Валентина Петрівна. – Але запам’ятай, Тамаро, жодних розмов про продаж квартири. І Ліду не чіпай. Інакше підеш одразу.

– Добре, мамо. Дякую.

Повісивши слухавку, Валентина Петрівна видихнула:

– Домоглася свого – залишилася без чоловіка.

– Туди йому дорога, – пирхнула Ліда. – А Тамарка хай учиться заново бути людиною.

У них усе налагодилося. Поступово, не одразу. Максим перші місяці постійно висів на бабусі, надто скучив.

Тамара пішла працювати на станцію швидкої допомоги, до приватної медицини, сказала, більше ні ногою.

Так і жили, дві сестри та їхня мати, та сподівалися на щастя…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.