– Мамо, що відбувається? Батько каже, ти з’їхала від нього! – З’їхала. – Мамо, ну що ти! Ви ж сорок років разом! – Сорок років я терпіла! Більше не можу

Валентина стояла біля кухонної раковини та мила посуд, коли почула знайоме покрикування з вітальні.

– Валю, де мої капці? – репетував чоловік Георгій. – Скільки разів казав, клади на місце!

– Шукайте, Георгію Івановичу, – спокійно відповіла дружина. – Там де залишили.

– Де лишив, де лишив! Мусять на місці стояти!

За сорок років шлюбу Валентина звикла до таких сцен. Чоловік усе життя керував, а вдома продовжував командувати. Але з виходом на пенсію його характер став просто нестерпним.

– Валю! – голосно сказав він. – Молоко скисло! Що за неподобство?

– Термін придатності минув, – пояснила жінка.

– А хто має стежити за термінами? Господиня будинку!

– Стеж сам, якщо тобі так важливо.

– Це не чоловіча справа! У мене важливіші турботи!

Валентина хотіла запитати, які саме турботи у пенсіонера, який цілими днями сидить удома, але промовчала. За роки спільного життя жінка навчилася не стимулювати скандали.

– І взагалі, – продовжував Георгій, – у цьому будинку повний бардак! Порядку ніякого!

– Порядок є. Просто не армійська.

– А має бути армійський! Дисципліна – основа життя!

Дисципліна у розумінні чоловіка означала, що дружина має виконувати всі його вимоги миттєво та беззаперечно.

– Жора,- спробувала урезонити його Валентина,- може, сходи до сусіда побалакати? Чи в парк прогулятися?

– Розмовляти з пенсіонерами? У мене мізки є! Я звик із розумними людьми спілкуватися!

– Тоді почитай щось.

– Читати ніколи! У мене справ повно!

Які справи могли бути у людини, яка не виходила з дому тижнями? Але сперечатися Валя не наважувалася.

Життя перетворилося на жах. Чоловік прокидався в поганому настрої й весь день чіплявся до дрібниць. То суп недосолений, то сорочка погано попрасована, то у квартирі задушливо.

– Валю, провітри кімнату! – кричав він.

– Надворі ж холодно.

– Мені все одно! Провітрюй!

За пів години:

– Валю, зачиняй кватирку! Дує!

Жінка не розуміла, як жити у постійному стресі. Раніше чоловік ходив на роботу, і вдома панував спокій. Тепер він стирчав під ногами двадцять чотири години на добу.

– А обід колись буде? – питав він о пів на дванадцяту.

– За годину, як завжди.

– Я їсти хочу зараз!

– Тоді перекуси чимось.

– Чим перекусити? Нормальної їжі у будинку немає?

Нормальною їжею він вважав лише те, що приготоване спеціально йому на цю хвилину.

Останньою краплею став скандал із-за солі. Георгій зажадав досолити суп, бо йому здалося мало. Валентина додала дрібку солі.

– Мало! – заволав він. – Ще додай!

– Жора, пересолю.

– Додай, говорю!

Жінка додала ще трохи.

– Мало! Зовсім мало! Ти що, заощаджуєш сіль?

– Не заощаджую. Просто солі достатньо.

– Хто тут господар – ти чи я?

– Ти господар, але суп варю я.

– Значить, повинна варити так, як господар велить!

Тоді Валентина зрозуміла – більше не може. Сил терпіти не лишилося.

– Знаєш, що, – сказала вона тихо, – я втомилася.

– Втомилася? Від чого втомилась? Удома сидиш!

– Втомилася від тебе!

– Від мене? – здивувався він.

– Від криків, претензій, невдоволення. Втомилася бути прислугою!

– Яка прислуга? Ти дружина! Але в будинку має бути субординація.

– У будинку має бути кохання.

– Кохання! – пирхнув Георгій. – У твоєму розумінні кохання – це розпустити дружину!

– У моєму розумінні кохання – це повага.

– Я тебе поважаю! Утримував сорок років!

– Утримував не мене, а хатню робітницю.

Наступного дня Валентина зібрала сумку та подзвонила подрузі Ніні.

– Ніно, чи можна до тебе на кілька днів приїхати?

– Звичайно! А що сталося?

– Розповім під час зустрічі.

У Ніни жінка вперше за довгий час відчула спокій. Ніхто не кричав, не вимагав, не чіплявся до дрібниць.

– Валю, – сказала подруга, – ти наче помолодшала за день!

– Відпочила від стресу.

– А що з чоловіком робитимеш?

– Не знаю. Не хочу повертатися додому.

– Зовсім не хочеш?

– Зовсім. Втомилася бути жертвою його поганого характеру.

Георгій дзвонив щогодини, вимагав негайного повернення.

– Валю, годі дурити! Додому йди!

– Не піду.

– Як не підеш? Ти ж моя дружина!

– Була дружина. А зараз не знаю, хто я.

– Не знаєш? Недолуга ти, ось хто!

– Можливо. Але додому не повернуся.

– А де будеш?

– У подруги.

– Довго у подруги жити збираєшся?

– Поки не вирішу, що робити далі.

– А що ж тут вирішувати? Додому приходь, готуй, прибирай!

– Не готуватиму більше і не прибиратиму.

– Це твої обов’язки дружини!

– Мої обов’язки бути людиною, а не роботом.

За тиждень Валентині зателефонував син Олексій.

– Мамо, що відбувається? Батько каже, ти з’їхала від нього!

– З’їхала.

– Мамо, ну що ти! Ви ж сорок років разом!

– Сорок років я терпіла! Більше не можу!

– Що трапилося?

– Батько став нестерпним. Цілими днями кричить, чіпляється, командує.

– Мамо, ну це ж його характер! Ти знала, за кого виходиш!

– Знала. Але думала, що з віком він стане мудрішим.

– А він став гіршим?

– Набагато гірше. Вдесятеро гірше.

– Мамо, може, це тимчасово? Пенсія, розбудова життя?

– Альошо, вже півтора року минуло. Нічого не змінюється.

– А ти намагалася з ним розмовляти?

– Намагалася. Він не чує. Для нього я слуга.

– Мамо, ну не можна ж через характер сім’ю рушити!

– Можна, якщо характер робить життя нестерпним.

Син помовчав, перетравлюючи почуте.

– А що тепер буде?

– Не знаю. Може, розлучимося.

– Розлучення? У вашому віці?

– А що. є вікові обмеження?

– Мам, подумай гарненько. Квартира, дача, накопичення – все навпіл ділити доведеться.

– Краще половину, але в спокої. – Альоша, – продовжила мати, – а можна я до вас переїду? На якийсь час?

Син зам’явся. Валентина зрозуміла – питання делікатне.

– Мамо, у нас місця мало. І Оля може не зрозуміти.

– Чому не зрозуміє?

– Ну, ти ж знаєш невісток. Свекруха в будинку – це складно.

– Я ж не назавжди. Поки питання з батьком не вирішу.

– А надовго це?

– Місяця на два-три.

– Мамо, давай я з Олею поговорю. Але не обіцяю.

Увечері зателефонувала невістка Ольга.

– Валентино Сергіївно, Льоша розповів про ваші проблеми з Георгієм Івановичем. Мені вас дуже шкода. Але переїхати до нас – це складно.

– Розумію. У вас своє життя.

– Справа не в житті. Річ у тім, що двом господаркам в одному будинку тісно.

– А я не господарюватиму! Просто поживу трохи!

– Валентино Сергіївно, ви ж розумієте – цей тимчасовий захід перетвориться на постійний.

– Чому перетвориться?

– А куди ви потім подінетесь? До чоловіка не повернетеся, квартиру винаймати дорого.

– Я розлучусь і куплю собі житло.

– А якщо розлучення затягнеться? Чи Георгій Іванович майно ховати почне?

Валентина не подумала про це. Справді, розлучення може тривати довго.

– І що мені тоді робити?

– Помиритись із чоловіком.

– Олю, я не можу з ним миритися! Він мене задавив.

– Тоді шукайте компроміс.

– Який компроміс?

– Не знаю. Може, окремі кімнати? Чи він знайде хобі?

– Він хобі не шукає. Йому подобається мене мучити.

– Валентино Сергіївно, чоловіки всі такі. Їм потрібна влада. Я не знаю, що вам порадити.

Валентина зрозуміла – розраховувати на дітей не варто. Вони мають своє життя, свої інтереси.

Наступного дня приїхав Олексій.

– Мамо, їдь до тата. Оля має рацію – двом жінкам в одному будинку не вжитися.

– А якщо я з батьком розлучусь?

– Розлучишся – тоді поговоримо.

– Тобто, спочатку розлучення, потім допомога?

Допомоги чекати не було звідки. Діти боялися ускладнень у своєму житті, але й подруга не могла утримувати її вічно.

Валентина повернулася додому за три тижні. Георгій зустрів її з виглядом переможця.

– Ну що, нагулялася? – спитав він самовдоволено.

– Нагулялася.

– Тепер сидітимеш удома?

– Сидітиму.

– І слухатимешся чоловіка?

– Мовчатиму.

– Правильно. Бо зовсім розпустилася.

Але Валентина не збиралася повертатися до колишнього життя. Вона подала на розлучення і шукала орендовану квартиру. Грошей було мало, але хоча б спробувати варто.

Георгій не сприймав її плани серйозно.

– Розлучатися? У нашому віці? Смішно!

– Не смішно. Серйозно.

– А на що ти житимеш?

– На свою частку від поділу майна.

– Яку частку? Все на мене записано!

– Значить, доведеться ділити.

– Ні гривні не дам!

– Суд дасть.

Чоловік зрозумів, що дружина не жартує. Але відступати не збирався.

– Хочеш розлучення – отримаєш! Але ні будинок, ні дачу не отримаєш! Я адвоката найму!

– І я найму.

Так розпочалася баталія, яка тривала два роки. В результаті Валентина отримала крихітну однокімнатну квартиру, та невелику суму грошей.

Георгій залишився в хаті один, але переможцем себе не почував. А діти не спілкувалися ні з батьком, ні з матір’ю, бо надто втомились від сімейної драми…

Й таке буває, навіть після сорока років спільного життя…

Як ви вважаєте, слушно вчинила дружина, чи перегнула палицю? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.