– Мамо, справляйся сама! Замов доставку, виклич клінінг, – дочка залишила матір без допомоги

– Замов доставлення, виклич клінінг, – розбирайся сама!

Ганна Сергіївна перечитала повідомлення на екрані телефону втретє, ніби слова могли чарівним чином змінитись. Але ні – ті самі шість холодних слів від дочки замість обіцяного візиту.

Вона підняла погляд на кухню своєї маленької квартири – на фіранки з вишитими волошками, на старенький холодильник, вкритий магнітиками з різних міст, на полицю з баночками спецій, кожну з яких вона пам’ятала по запаху.

На плиті шипів забутий чайник – вода майже википіла, а вона й не помітила.

– Клінінг, – прокручувалося в голові чуже, холодне слово. – Коли це моя дочка почала говорити такими словами? Коли я стала для неї проблемою, яку потрібно вирішити через додаток у телефоні?

Сімдесят два роки – вік, коли багато бачиться інакше. Ганна Сергіївна, в минулому бібліотекарка районної бібліотеки, все життя прожила серед книг і тихих читачів.

Після втрати чоловіка десять років тому, квартира спорожніла, але не стала чужою – тут усе ще жили спогади.

Ось на цьому самому місці за столом сидів Микола Петрович, читав газету вголос і обурювався політикою. А ось тут, біля вікна, маленька Марина робила уроки, висунувши від старанності кінчик язика.

Марина, її єдина дочка, у свої тридцять два будувала кар’єру у великій компанії – Ганна Сергіївна так і не запам’ятала, чим саме вона займається.

Щось із логістикою, здається. Чотири роки тому Марина вийшла заміж за такого ж ділового Ігоря і переїхала до новобудови за квартал – близько, але неначе в іншому світі.

Ганна Сергіївна вимкнула чайник і повільно пройшла до вітальні. На полицях – фотографії різних років. Ось вона із покійним чоловіком Миколою Петровичем на срібному весіллі. Ось Марина у випускній сукні — красуня, вся у батька.

Вона взяла в руки фотографію доньки. Раніше все було інакше. Марина завжди заходила до матері в неділю. Зазвичай вони пили чай, обговорювали серіали.

Дочка розповідала про роботу, питала поради. А Ганна Сергіївна ділилася новинами з життя подвір’я – хто пішов із життя, хто одружився, кого забрала швидка, хто на світ з’явився.

Марина розповідала про новий проєкт на роботі, скаржилася на складного клієнта.

– Мамо, ти не уявляєш, який він уїдливий! Кожну цифру перевіряє три рази!

– Може, у нього така робота, доню? – м’яко зауважила Ганна Сергіївна. – Пам’ятаєш, ти в дитинстві теж все перевіряла ще раз. Особливо, коли вчила поезію.

– Це інше! – засміялася Марина. – До речі, пам’ятаєш, як я «Сон» Шевченка вчила? Три дні ходила і бубоніла: «Цар цвенькає, а диво-цариця…»

– А потім забула другу строфу просто біля дошки, – усміхнулася Ганна Сергіївна.

– І ти прийшла до школи, поговорила з учителькою, і мені дали другий шанс.

– Ти так плакала тоді. Моє серце розривалося.

Марина взяла її руку:

– Мамо, ти завжди мене захищала. Дякую тобі.

Це була остання тепла розмова. А потім розпочалися проблеми зі здоров’ям. Спочатку це були рідкісні запаморочення – подумаєш, тиск скаче, у всіх літніх людей таке буває.

Потім почалися непритомності. Перший трапився просто в крамниці – отямилася вже в лікарні, над нею схилилася злякана Марина.

– Мамо, ну що ж ти! Треба було сказати, що погано почуваєшся!

– Та що там говорити, доню. Саме пройде.

Але не минулося. Лікарі довго не могли поставити точний діагноз, призначали обстеження, змінювали ліки.

Марина тоді ще дбала: возила по клініках, сиділа в чергах, купувала дорогі препарати. Приступи ставали все частіше, та важче.

Іноді Ганна Сергіївна ледве добиралася від спальні до кухні, тримаючись за стіни. У такі дні світ звужувався до розмірів квартири, до звичного маршруту: ліжко – ванна, кухня – ліжко.

Перший рік Марина намагалася. Приїжджала через день, готувала суп на тиждень, розкладала по контейнерах. Мила підлогу, прала, ходила в аптеку. Але після весілля з Ігорем все змінилося.

Візити стали рідше – раз на тиждень, потім раз на два тижні. З кожним візитом у її голосі звучало дедалі більше роздратування.

Вона дивилася на годинник, відповідала на робочі дзвінки прямо посеред розмови, зітхала, коли мати просила допомогти з чимось ще.

А одного разу Ганна Сергіївна почула, як дочка розмовляє телефоном у коридорі:

– Та я розумію, Ігорю! Але ж вона моя мати! Ні, в будинок для людей похилого віку я її не віддам… Поки справляється… Ну що ти одразу – тягар! Я просто втомилася, розумієш?

Після цієї розмови щось надломилося. Марина практично припинила приходити, тільки зрідка дзвонила, питала про самопочуття і, не чекаючи на відповідь, завершувала розмову.

А потім трапився той день, який Ганна Сергіївна запам’ятала до найдрібніших деталей. Після особливо важкого нападу вона цілий день пролежала в ліжку, ледве знаходячи сили дійти до вбиральні.

Вікно було відчинене – травневе повітря приносило запах квітучого бузку та голосу дітей, що грали у дворі. Вона чекала на дзвінок дочки.

Телефон лежав поруч на подушці, і вона раз у раз перевіряла – чи не пропустила. Потім набрала номер доньки – довгі гудки, автовідповідач. Набрала ще раз – зайнято.

Увечері від Марини прийшло коротке повідомлення : «Мамо, як ти? Наради весь день, не можу вирватися».

Наступного ранку Ганна зателефонувала Валентині Іванівні, подрузі ще з часів роботи у бібліотеці. За пів години та вже стояла на порозі з повною сумкою продуктів.

– Ганнусю, ну що ж ти! Відразу б зателефонувала!

Валентина Іванівна приготувала курячий бульйон, допомогла прийняти душ, поміняла постільну білизну. Потім сиділи на кухні, пили чай.

Валентина Іванівна розповідала про онуків, про те, як з’їздила до сестри в Полтаву. А Ганна Сергіївна думала: ось як буває – чужа людина ближче за рідну дочку.

Того вечора, дивлячись на стелю в темряві, Ганна Сергіївна вирішила більше не нав’язуватись. Не просити, не чекати, не сподіватися.

Якщо дочці важко й не зручно дбати про матір – то й не треба. Вона впорається сама, або за допомогою тих, кому це не в тягар.

З того часу минуло пів року. Вона навчилася замовляти продукти через сусідського хлопчика Ваню, котрий за невелику плату з радістю бігав у крамницю.

Валентина Іванівна приїжджала раз на тиждень – просто попити чаю та поговорити. Сімейна лікарка відвідувала раз на місяць. Життя текло тихо, розмірено, без потрясінь.

Марина дзвонила рідко – на дні народження, на Новий рік. Розмови були короткими, формальними. Ганна Сергіївна відповідала спокійно, рівно, не скаржилася, не дорікала. Просто констатувала: жива, здорова, нічого не потребую.

А потім Ганна Сергіївна дізналася, що стане бабусею, дізналася від спільних знайомих – зустріла у дворі сусідку:

– Ви чули, Ганно Сергіївно? Ваша Марина у положенні! Вже животик помітний!

Дочка зателефонувала лише через місяць, буденно повідомила про своє цікаве положення, ніби йшлося про купівлю нових меблів.

На виписку з лікарні Ганну Сергіївну не покликали – послалися на епідемію грипу. Внучку Олю вона побачила лише за два місяці, коли Марина заїхала на пів години показати дитину. Дівчинка спала у візку, зморщена, з рідким світлим волоссям.

– Хочеш потримати? – спитала Марина, дивлячись у телефон.

– Боюся розбудити, – тихо відповіла Ганна Сергіївна.

На перший день народження Олі її таки запросили. Квартира дочки була сповнена гостей — колеги, друзі, родичі чоловіка.

Ганна Сергіївна сиділа в кутку з подарунком на колінах – в’язаним пледом, над яким працювала два місяці. Олю вона так і не потримала – дівчинка вередувала, її передавали з рук в руки, а потім забрали спати.

І ось одного вечора – Ганна Сергіївна саме готувалася до сну – пролунав дзвінок. Марина говорила швидко, плутано:

– Мамо, рятуй! У мене термінове відрядження, просто зараз треба їхати на вокзал. Ігор теж у від’їзді. Няня захворіла. Можеш узяти Олю на ніч та завтрашній день? Я ввечері її заберу!

Ганна Сергіївна стояла біля вікна, дивлячись на жовте світло вуличного ліхтаря. У слухавці лунав напружений голос доньки, яка перераховувала, де лежать підгузки, яку кашу їсть дитина, о котрій треба вкладати спати.

А вона думала про те, що не знає, які пісеньки любить її онука, чи боїться вона темряви, яка у неї улюблена іграшка.

– Мамо, ти чуєш? Підгузки в синій сумці, суміш розводити на 120 мл води, смочок обов’язково стерилізувати.

– Ні, Марино, – тихо сказала вона, коли дочка закінчила інструктаж. – Я погано почуваюся. І я зовсім не знаю твою доньку. Краще виклич няню з агенції.

– Мамо, ти серйозно? Це ж твоя онучка!

– Яку я бачила двічі в житті, Марино!

Пауза.

– Ти мстишся мені? – голос дочки став холодним. – За те, що мало приходжу?

Ганна Сергіївна заплющила очі.

– Я просто живу за правилами, які ти сама встановила, – подумала вона, але вголос сказала тільки:

– Я не мщуся, доню. Просто не впораюся. Вибач.

Вона поклала слухавку першою, не чекаючи відповіді.

Тієї ночі сон не йшов. Ганна Сергіївна сиділа у своєму улюбленому кріслі з в’язанням, але спиці раз у раз вислизали з пальців.

Вона намагалася зосередитись на візерунку – нічого складного, – але думки поверталися до телефонної розмови.

Вона любила дочку. Любила так само сильно, як того дня, коли вперше взяла її на руки. Любила внучку, яку майже не знала, – любила саму ідею її існування, можливість продовження роду.

Але більше не могла дозволити собі розкіш надії. Кожне очікування дзвінка, кожна нездійснена зустріч залишали подряпини на серці. А серце в неї й так було слабке – лікарі говорили.

На ранок вона задрімала прямо в кріслі. Розбудив дзвінок будильника – настав час приймати ліки. Ганна Сергіївна вмилася холодною водою, заварила свіжий чай і випила пігулки. У вікні спалахував новий день.

Після сніданку вона повільно спустилася надвір. Продавчиня Люба, повна жінка з добрим обличчям, посміхнулася до неї:

– Ганно Сергіївно! Як здоров’я? Дивіться, які яблука привезли – антонівка, ваші улюблені!

Вона кивнула, вибираючи фрукти. Люба говорила про погоду, про ціни, про свого онука, який пішов у перший клас. Звичайна розмова звичайних людей.

По дорозі назад зустрілася сусідка з третього поверху – молода жінка з двома дітьми.

– Допоможу! – Вона підхопила важку сумку. – Ви ж із четвертого? Я саме туди.

– Дякую, люба, я потихеньку.

– Та що ви! Мені не важко!

Вони підійнялися разом. Сусідка занесла сумку на кухню, запитала, чи не потрібно ще чимось допомогти. Ганна Сергіївна подякувала, провела до дверей.

Світ навколо продовжував піклуватися про неї – не так, як би хотілося, не як рідна дочка, але все ж таки дбав.

Продавчиня посміхалася, сусіди допомагали, лікар у поліклініці завжди знаходив час поговорити довше. Маленькі прояви людського тепла, яких вона раніше не помічала, тепер гріли душу.

Вдома вона розклала продукти, заварила чай, сіла біля вікна. У дворі грали діти – чужі діти, але їхній сміх все одно грів душу.

Вона відчула дивне полегшення, ніби скинула важкий тягар. Життя не закінчилося. Просто змінилося, набуло іншої форми, тож дожити його треба до кінця. Як це буде, – одному Богу відомо. Якось буде…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.