– Мамо, – Світлана теж встала. – Яке прокляття? Яка жінка? Ти про що взагалі?

– Бабуль, уявляєш, ще два роки – і все. Випускний, атестат, і я вільний! Ура!

Олег плюхнувся на диван, закинув ноги на підлокітник і мрійливо дивився в стелю. Марина відклала в’язання та посміхнулася.

П’ятнадцять років – а вже такий дорослий. Витягся за літо, голос ламається, на підборідді перший пушок пробивається.

– І куди ж ти, такий вільний, попрямуєш?

– У медичний! – Олег підскочив, його очі спалахнули. – Хірургом буду. Або кардіологом. Ще не вирішив.

– Але точно лікарем. Буду людей рятувати, бабусю. Реально рятувати. Не папірці перекладати, а ось прямо – життя рятувати. Мрію.

Марина потяглася і погладила онука по вихровій маківці. Той не відсторонився, хоча зазвичай соромився таких ніжностей.

– Учись тоді гарненько. Математика, біологія, хімія – все знадобиться.

– Та я намагаюся. Просто… – Олег зам’явся, – навчання ж платне у нормальному університеті. Мама каже, накопичити треба. А я не хочу, щоб вона через мене…

– Агов, – Марина взяла його за руку. – Гроші є. Я збирала. Сім років відкладала, з кожної пенсії потроху. На твою освіту. Так що вчися спокійно.

Олег завмер. Потім обійняв її так міцно, що в Марини щось тьохнуло в грудях.

– Бабуль… Дякую. Я не підведу. Обіцяю…

…Два місяці потому Марина блукала торговим центром у пошуках подарунка доньці на день народження. Духи? Шарф? Може, сумку? Вона розсіяно розглядала вітрини, коли хтось торкнув її за лікоть.

Пані. Довга квітчаста спідниця, хустка на голові, браслети на зап’ястях злегка побрязкували. Очі темні, глибокі, дивилися ніби наскрізь.

– Зачекайте, – незнайомка не відпускала її руку. – Бачу біду. Бачу горе.

– Вибачте, ви помилилися…

– Онук ваш. Хлопчик. Бачу самотність. Довгу, страшну. До кінця днів. Ніхто його не полюбить. Ніхто поряд не залишиться…

У Марини помутніло перед очима. Олег. Її Олежка. Самотній? Нещасний? Вона спробувала відвернутись, піти, але ноги не слухалися.

– Прокляття на ньому, – продовжувала жінка. – Старе, родове. Але я можу допомогти. Можу зняти. Знайде він дружину гарну, правильну. Буде щасливим.

– Як? – Марина сама не впізнала свого голосу. – Що треба робити?

Жінка посміхнулася. Повела її кудись, у дальній кут торгового центру, за ряди магазинів, у маленьку кімнатку з оксамитовими шторами та запахом пахощів.

Вперше Марина віддала вісім тисяч. За “первинний обряд”. Жінка – Зоряна, так вона представилася – довго водила руками над свічкою, бурмотіла щось незрозуміле, потім вручила Марині червоні шкарпетки.

– Носити щодня, не знімати. Червоний колір відганяє лихо.

За два тижні – ще десять тисяч. “Посилення захисту”. Нові інструкції: пити трав’яний чай суворо на заході сонця.

Ні хвилиною раніше, ні хвилиною пізніше. Марина засікала час телефоном, гріла чайник, заварювала якусь бурду, яку Зоряна продала їй за окремі гроші.

– Бабу, ти чого в червоних шкарпетках ходиш? – Запитав якось Олег. – Модно тепер?

– Так. Зручні.

Місяць. Два. Три. Чотири. Марина приходила до Зоряни знову і знову. Та говорила про «енергетичні канали», про «родову карму», «очищення аури онука». Кожен візит – новий ритуал. Кожен обряд – новий конверт із грошима.

– Повісь над ліжком онука цей оберіг. Тільки так, щоб він не бачив.

– Читай це щоранку. Пошепки, на схід обличчям.

Марина виконувала все. Вставала о п’ятій ранку, щоб виконати вказівки. Сховала амулети. Шептала безглузді слова незрозумілою мовою. А гроші витікали. Тридцять тисяч. П’ятдесят. Ще тридцять.

“Останній етап”, – пообіцяла Зоряна. «Найважливіший». Марина віддала решту. Все, що збирала сім років.

А потім Зоряна зникла. Телефон не відповів. Кімнатка з оксамитовими шторами була замкнена.

Марина переконувала себе, що все гаразд. Обряд завершено. Прокляття знято. Олежка буде щасливим. Знайде гарну дівчину, одружиться. Вона ж подбала. Вона зробила все вірно.

…Час пролетів непомітно. Олег закінчив школу – не із золотою медаллю, але міцним четвірочником. Документи в медичний подав одним із перших.

Світлана прийшла в неділю. Донька сіла за кухонний стіл, дістала блокнот із розрахунками.

– Мамо, давай по грошах все вирішимо. Олегу на перший рік потрібно близько двохсот тисяч. Ти ж казала, що в тебе відкладено?

Марина мовчала. Дивилася на свої руки. На червоні шкарпетки під столом, які вона й досі не знімає.

– Мам? Ти чого?

– Немає грошей.

– Що означає – немає? Ти ж сім років…

– Немає їх більше. Немає.

Світлана зблідла. Олег завмер у дверях – Марина не помітила, коли він увійшов.

– Бабусь, як це – немає? – Його голос здригнувся. – Ти ж обіцяла. Два роки тому. Обіцяла.

– Я… я їх витратила. На важливе. На дуже важливе, – Марина поспішала, захлиналася словами. – Олежка, ти не розумієш. Там було прокляття.

– Родове. Ти все життя прожив би без дружини, сім’ї. А я його зняла. Заплатила, але тепер ти знайдеш гарну правильну дівчину. Я подбала про твоє майбутнє!

Тиша.

Олег дивився на неї. Не було злості та криків. Онук просто дивився – і це було найгірше. Потім розвернувся і вийшов.

– Мамо, – Світлана теж встала. – Яке прокляття? Яка жінка? Ти про що взагалі?

Марина розповіла про Зоряну. Про ритуали. Про шкарпетки та чай на заході сонця. Про обереги та бажання зробити онука щасливим.

– Ти… – Світлана задихнулася. – Ти віддала всі гроші, що збирала на освіту онука якійсь циганці із торгівельного центру? Тому що вона сказала, що він буде самотнім?

– Вона знала! Вона бачила!

– Вона бачила жінку, що легко розлучається з грошима, мамо! Це розвод, шахрайство! Класичний! Вони на кожному розі стоять, ці «ворожки»! А ти… ти…

Свєта сіла назад. Закрила обличчя руками. Її плечі затремтіли.

– Сім років ти відкладала гроші заради Олега. І спустила все на шкарпетки та чай! Мамо, як? Як ти могла?

– Я хотіла захистити Олежку, – прошепотіла Марина. – Я ж так люблю його.

Марина плакала. Світлана кричала. Потім пішла шукати Олега, заспокоювати, пояснювати.

Олег пропустив рік. Влаштувався кур’єром, потім в аптеку підсобним. Накопичував сам. Приходив до бабусі раз на місяць, потім раз на два, потім дуже рідко. Розмови скоротилися до «привіт – бувай – нормально».

Марина дивилася, як онук дорослішає. Як віддаляється. Як вчиться розраховувати тільки на себе, бо на неї не можна. Довіра, розбита одного разу, не склеюється.

Через п’ять років він одружився…

Марина сиділа в кутку банкетного залу, на найдальшому столику. Її покликали – таки бабуся. Але Олег за весь вечір жодного разу не підійшов. Навіть не глянув у її бік.

Наречена – симпатична, рудоволоса дівчина з милими ямочками на щоках. Сміялася голосно, тримала Олега за руку, дивилася на нього з такою ніжністю, що в Марини защеміло в грудях.

Вона почекала, поки Світлана відійде від головного столу, і підсіла до неї.

– Гарна пара, правда?

– Угу.

– Я ж… Я ж казала. Про жінку. Що він знайде гарну. Ось знайшов. Це… це ж спрацювало. Обряд спрацював.

Світлана повільно повернулася.

– Мамо. Це Настя. Вони з Олегом із восьмого класу зустрічаються. Ще до твоєї «ворожки». Ще до твого «прокляття». Вони стільки років разом. Ти до чого тут взагалі?

Марина завмерла.

– Але… Зоряна сказала…

– Зоряна сказала те, що ти хотіла почути! А потім забрала гроші та зникла. А Олег… Олег усе зробив сам. Сам заробив на навчання. Сам вступив. Сам зустрів Настю – без твоїх шкарпеток та заклинань.

Марина дивилася на онука. На його посмішку. На те, як він обіймає дружину. На те, як зовсім, абсолютно не потребує її.

Вона мало не зламала йому життя. Ледве не забрала мрію. І все – з любові. Ні, не через неї. Через страх, дурість, власну наївність.

Олег подорослішав. Став самостійним. Збудував власне життя, не розраховуючи на бабусю, яка одного разу зрадила його довіру.

Минуле не переписати, гроші не повернути, а стосунки не склеїти.

Марина тихо встала і вийшла із зали. Надворі мотрошив дрібний дощ. Вона йшла додому пішки й думала, що зробила в минулому.

Як вона могла повестися на слова Зоряни? Адже завжди вважала себе розумною та раціональною. Але, здається, вона переоцінювала себе. А ось Олег подолав усе сам. Без жодної магії…

Що ви скажете про вчинок бабусі? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!