– Мамо, ви для себе його на світ приводили, а не для мене, от і колотіться зі своїм Женькою самі! А мені треба відіспатися перед навчанням

– Мамо, ви для себе його на світ приводили, а не для мене, от і колотіться зі своїм Женькою самі! А мені треба відіспатися перед навчанням.

– Глібе, ну я ж не так часто тебе прошу! Усього разочок його до школи відвести. Все-таки перше вересня, усі будуть із батьками…

– Так, з батьками, – перервав Марину син. – А де мої були, коли в мене були святкові лінійки? Постійно із малим. Ось і він один сходить, не зламається!

– Ну, не завжди … Всього кілька разів таке було. Але ж ми не спеціально, так виходило…

– Ну от і зараз так вийшло, що йому доведеться сходити одному, – спокійно відповів Гліб і сьорбнув чай.

Марина розгубилася. Вона не чекала такої відсічі. Адже вони годують і одягають Гліба, а він, ну ніяк не хоче брати участь у житті сім’ї.

– Так… – почала Марина, насупившись. – Вибач, Глібе, але ти живеш у сім’ї. А в сім’ї усі мають допомагати один одному. Ми тобі з батьком допомагаємо.

– Ми даємо тобі кишенькові, готуємо їжу, наводимо порядок, іноді навіть у твоїй кімнаті. Будь ласкавий допомагати у відповідь!

– А я не просив наводити лад у моїй кімнаті. І без ваших кишенькових я також проживу. Мені вже вісімнадцять, я не маленький хлопчик і не нянька. Моя думка також має враховуватися.

Після цих слів Гліб узяв свій кухоль, підвівся і пішов у свою кімнату. А Марина залишилася сама. З тяжкістю на душі, невирішеною проблемою і, що найгірше, з думками про те, що її син – егоїст.

– І коли він встиг стати таким?

Перший шлюб Марини був невдалим. Батько Гліба так і не подорослішав, вважав за краще валятись на дивані, грати в ігри та зависати в телефоні, а не будувати родину.

Іноді він працював, але приносив такий дріб’язок, що не вистачало навіть на себе. Якоїсь миті Марина вирішила більше не сподіватися і не чекати: вона подала на розлучення і поїхала до мами.

Коли Марина одружилася вдруге, Глібу було вже п’ять. Той вік, у якому дитина ще готова прийняти нового члена сім’ї. Андрій швидко знайшов із хлопчиком спільну мову і невдовзі став «татом».

А коли Глібу було десять, з’явився Женя. Напевно, з того моменту все поступово й пішло наперекіс, хоч Марина й не бачила цього.

Тоді Гліб уперше пішов на перше вересня сам. Марина після появи малюка, була у такому стані, що їй було не до школи. Андрій працював, працював на благо сім’ї, а бабусі та дідусі були надто далеко. Одні в іншому місті, інші – на дачі.

– Глібе, ну так сталося… Ти ж дорослий хлопчик, впораєшся сам? – винувато спитала мати. – Ти не ображайся, мені б і самій дуже хотілося піти з тобою, але ж ти сам все бачиш…

– Бачу, – зітхнув Гліб. – Нічого. Я вже не маленький.

Тоді Марині здавалося, що все гаразд. Може, Гліб і засмутився, але ж сходив, нікому не скаржився. Як виявилося, він все чудово запам’ятав.

За три роки ситуація повторилася. Цього разу Марина не змогла піти із сином, бо Женя щось підхопив у садочку.

Взагалі хворів Женя дуже часто. Якось він навіть притяг з садка вітрянку. Якраз за пару днів до того, як Гліб мав поїхати з однокласниками в Київ. У результаті йому довелося залишитися вдома.

– Мамо, я все, звичайно, розумію, але я вже запарився хворіти. Може, ти малого хоч на карантин відсаджуватимеш? – роздратовано спитав він, поки Марина мазала його зеленкою.

– Глібе, ну ми ж одна сім’я… Де він, там і я. А я по дому ходжу, готую… Ну, не вийде повністю ізолюватися один від одного.

Марина, з одного боку, розуміла старшого сина. Майже щоразу, коли починав хворіти Женя, заражався і він. З іншого боку, їй це здавалося неминучою частиною життя.

Незабаром Гліб почав упиратися, коли мати просила його допомогти по дому або з братом. Спочатку він не відмовляв прямо, просто, або годував сніданками, або робив все так, що Марині було простіше впоратися самій.

Мати дратувалася, але посилалася на пубертат. Навіть коли почало доходити до конфліктів.

– А чому я маю прибирати у залі, якщо я там навіть не буваю? Ви там із малим займаєтеся, від вас і пилюка. Ось ви й витирайте її, – заявив він одного разу.

– Зате на кухні буваєш, – заперечила мати. – А прибираю там я. І готую, до речі, також.

– Ти кожну краплю на раковині витираєш. Жив би я один – таким не страждав би. Мені стерильна чистота не потрібна, це тобі треба – ось ти й роби.

Іноді Марина все ж таки змушувала сина взяти ганчірку в руки. Іноді закривала очі на те, що відбувається, нерви дорожчі. І ось до чого все дійшло…

Молодшого не було кому відвести на лінійку до школи. Бабусі та дідусі, як завжди, надто далеко, чоловік у відрядженні, а Марину не відпустили з роботи. Гліб уперше вперся і повністю відмовився допомагати, хоча був вільний цього дня.

І що робити?

Насамперед Марина зателефонувала чоловікові.

– Зрозуміло. Дорослого життя захотів, значить. Ну, нічого, приїду, поговоримо з ним. Захотів – хай пробує, – похмуро відповів Андрій, вислухавши дружину.

– Андрію, давай тільки без крайнощів… – злякалася Марина. – Ми й так його втрачаємо. А так зовсім втече від нас. Що тоді робитимемо?

– Та й нехай утікає. Подивлюсь я на нього, як він сам житиме це життя без «тато, підвези, будь ласка» і «мамо, забери мою посилку на шляху з роботи». Ми йому не відмовляємо, коли він просить допомогти!

Марина зітхнула. У чомусь чоловік мав рацію, але вона дуже боялася. Андрій був упертою людиною і, хоч і щиро любив Гліба, як сина, міг поставити надто жорсткий ультиматум.

Проблема з Євгеном вирішилася. Марина звернулася до подруги, з якою вони разом раніше водили дітей до одного садка, а тепер – і до однієї школи.

Ольга не лише відвела Женю на лінійку та доглядала його, а й прогулялася разом із дітьми парком. Це, звичайно, не те саме, що гуляти з батьками, але хоч щось.

– Ой, Олю, дякую тобі, врятувала, – палко подякувала їй Марина, коли повернулася по сина з роботи.

– Ходімо чаєм вас напою.

– Та гаразд. Ти ж теж мого малого кілька разів забирала. Молодим мамам треба триматися разом, – сказала вона з посмішкою.

І все ж таки Марина вмовила Ольгу заглянути в гості. А заразом і поділилася своїми тривогами стосовно старшого сина.

Ольга і сама була ненабагато старша за нього: їй було всього двадцять шість. Народ ила вона рано, так що ще добре пам’ятала, як це бути підлітком.

– Ну, знаєш, я твого Гліба чудово розумію, – зітхнула Ольга. – Я й сама постійно була напохваті у своїх батьків. Все-таки дві молодші сестри… Мені здається, ти надто сильно на нього давиш.

– Пацану і справді не хочеться намивати будинок, бо не бачить він сенсу, поки живе з вами. А Женю ви, вибачте, справді народ жували для себе… Але й вас я теж розумію. Все ж таки сім’я, повинен допомагати.

– Та не давлю я! Просто хочу, щоб обов’язки хоч трохи розподілялися між усіма, – заперечила Марина.

– Це справедливо.

– Ага. Тільки для тебе порядок у домі – це обов’язок, а для нього – чужа безглузда забаганка, як і Женя. Я на це так само дивилася раніше.

– І як мені бути? Це ще добре, що Андрія не буде тиждень… Встигне охолонути. Він, на мою думку, взагалі налаштований Гліба виселити за такі викрутаси.

– А що, це теж ідея. Але взагалі тут два варіанти. Або повністю припиніть йому у всьому допомагати, готуйте тільки на себе і влаштуйте баталії, або відпустіть.

– Не проганяйте, звісно, ​​і не кидайте без допомоги. Просто зніміть йому кімнату чи квартиру, хай сам поживе, зрозуміє, яке воно.

– А якщо навчання покине? Чи піде і не стане виходити на зв’язок? – злякалася Марина.

– Ну, ризик завжди є… Але повір, якщо захоче втекти – втече. Я теж від своїх втекла заміж. І добре, що так рано. Ще не встигли накопичити претензії один до одного. Тож особисто я – за другий варіант.

Марина довго все це обмірковувала, але в результаті, коли Андрій повернувся, вони справді вирішили найняти квартиру Глібу.

У сусідньому будинку на два місяці. Вони забили холодильник продуктами, навели лад і вручили синові ключі.

– А, зрозуміло. Характер вирішили показати, виганяєте мене, – процідив він, але ключі все ж таки взяв. – Знаєте ж, що не потягну все це зі своїм навчанням.

– У жодному разі не виганяємо! Ти наш син, ми тебе любимо і завжди будемо раді бачити тебе, – відповів йому Андрій. – Але поки що, як гостя, раз ти не хочеш жити з нами.

– Хто сказав, що я не хочу жити з вами?

– Спільне життя – це не лише права, а й обов’язки. Якщо щось отримуєш – треба й віддавати. А в нас поки що гра в одні ворота, без образ, – пояснив Андрій.

– Зауваж, ми все ще готові тобі допомагати, бо любимо тебе. Сплатили оренду на два місяці вперед, лишили тобі їжу. Але далі, синку, сам. Або взаємовиручка, або сам.

Гліб побурчав-побурчав, але речі все ж таки зібрав і пішов. Цілий місяць він мовчав, на дзвінки матері відповідав похмуро і лаконічно. Марина дізнавалася, що син вдома, тільки по світлу, що запалювалося у вікні.

Однак через місяць він потихеньку став виходити на зв’язок. Запитував, як вимити плиту, яким порошком краще прати.

А одного разу поцікавився, як зварити суп. Тоді Марина покликала його в гості, показала, нагодувала, ще й навантажила продуктами.

– Ми сумуємо за тобою і чекаємо, – сказала вона йому наостанок.

Він нічого не відповів. Просто міцно обійняв її на прощання.

А на третій місяць він раптом сказав, що є серйозна розмова. Сплачений термін оренди на той момент уже вийшов, і Глібу доводилося викручуватися самому.

Як, Марина не знала. На запитання син відповідав коротко. Мовляв, впораюся потихеньку. Мабуть, справлятися вже не виходило.

– Я хочу повернутися назад, якщо приймете, – сказав він. – Але тільки щоб по-чесному. Женя – ваша зона відповідальності, не моя.

Раніше Марина розсердилася б, почала сперечатися із сином, але не зараз. Зараз вона розуміла, що в чомусь Гліб має рацію. Він може мати право на свою думку. Хоча обов’язків це його не позбавляє.

– Взагалі він твій брат, – пирхнув Андрій.

– Так, хлопчики, стоп, – втрутилася Марина. – Женя ще й наш син, Гліб має рацію. Не хоче допомагати з ним – не треба. Але по дому доведеться, якщо ми ділимо спільну територію.

Гліб спочатку насупився, схрестив руки на грудях, але після слів матері повільно, трохи розгублено кивнув.

– Зробимо так. Чітко обмовимо обов’язки. З тебе, Глібе, раз на тиждень вимити ванну, раз на два дні – підлогу в коридорі, хоча б раз на місяць – протерти пилюку в залі, – почала Марина.

– І пилососити по черзі зі мною чи з татом. У твою кімнату ми більше не ліземо, це твоя територія. Ну, і посуд за собою цур повністю прибираєш. Решта – на нас.

У той момент напруга, що всі ці місяці витала в повітрі, ніби розчинилася. Гліб усміхнувся і прийняв більш розслаблену позу.

– По руках, – сказав він. – Ще й суп іноді варити на всіх можу. Разом простіше, ніж одному.

І вони вперше за цей час нарешті просто сіли вечеряти разом, сім’єю. На вечерю у них було пюре з котлетами, але Марині це здалося їжею богів, бо між ними в якісь віки не було жодних образ.

– Ось він, нарешті, і виріс, – подумала жінка. І зрозуміла, що вона теж трошки виросла, разом із сином. Тепер вони всі разом потихеньку вчилися трохи менше тиснути й трохи більше – слухати один одного і шукати компроміси.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.