– Мамо, я нічим не можу тобі допомогти з твоїми страхами! Якщо боїшся тиску, звертайся до кардіолога, не до мене! – Застудилась – виклич лікаря додому! Я привезу бульйон, привезу компот, але не треба влаштовувати балаган із кожного нежитю

– Ну що, доню, я до вас! У горлі першить, і, здається, температура підіймається. Доглядатимеш мамку? – Галина говорила про це так радісно, ніби курс долара впав до двадцяти гривень.

Аня тим часом була вся у справах. Вона збивала пюре з кабачків блендером і паралельно помішувала кашу в каструлі.

Телефон лежав на стільниці. Мамин голос був ледь чутний навіть на гучному зв’язку через кухонний гул, але Аня чудово все зрозуміла навіть по декількох словах.

– Мамо, може, ти поки що у себе побудеш? У Миколки зуб ріжеться, він з рук не сходить, спати не дає. Ми тут самі ледве живі.

– Та ти що! – Образилася мати. – Бути одній в такому стані? Мені страшно. У мене тиск скаче. А ти… У мене більше нікого немає…

Зі спальні долинув дитячий плач. У Ганни опустилися плечі. З одного боку – крики, які потребують її уваги, з іншого – маніпуляції мами. Їй захотілося стиснутись і розплакатися, але вона не могла дозволити собі бути слабкою.

…Мати влаштовувала вже третю таку вилазку на їхню територію за пів року. Перша сталася взимку. Галина була в дочки в гостях, коли тиск підскочив до 180.

Аня перелякалася, викликала швидку і сама наполягла, щоб мама залишилася з ночівлею. Чоловік був у відрядженні, то ж це здавалося цілком природним.

Турбота вийшла їй боком. Тепер при кожному нежитю,  температурі до +37°C, або легкому першінню в горлі мама збирала сумку, замовляла таксі і приїжджала “хворіти” до дочки.

Причому хворіла вона голосно та вимогливо. Галина чекала тиші та спокою в будинку, де окрім неї були ще троє людей, і одним з них було немовля.

– Мамо, в мене й справді нема ні часу, ні сил. Я нічим не зможу тобі допомогти, – обережно сказала Аня.

– Я ж багато не прошу! – обурилась Галина. – Просто курячий суп, та чай. Або компот. Тільки не яблучний, у мене горло від нього болить.

– Краще вишневий. Хоча ні, теж не можна, кислий занадто. І ромашку завари. У моєму улюбленому кухлі, будь ласка.

Мама любила увагу. Особливо, коли хворіла. У такі моменти вона перевтілювалася з шановного педагога на щось середнє між примхливою актрисою, та генеральшею.

Їй все заважало: дитячий плач, шум від мікрохвильової печі, зять, який шумно сьорбає чаєм і дивиться футбол.

Влад, треба віддати йому належне, терпів. Мовчав, одягав навушники, навіть міг збігати в аптеку за цією чортовою ромашкою.

Але те, що відбувається, йому явно не подобалося. Настільки, що він уже почав натякати, а це багато про що говорило.

– Та вже ж, теща у мене зараз ще та. Після її візиту ми заражаємося всією сім’єю, – пожартував він минулого разу, коли Аня захворіла після візиту матері.

У його грайливому голосі дзвеніли дратівливі нотки. Аня не могла звинувачувати його в цьому, адже всі наслідки доводилося розгрібати йому: поки дружина хворіла, на нього лягав увесь побут і левова частка догляду за дитиною.

Аня все це розуміла. Але й кинути маму у біді… Як? Вона пам’ятала, як у дитинстві та тягала її лікарями, ночами шила костюми на ранки, орала за двох. Була і мамою, і татом, і всім одразу.

Пауза затяглася. Галина відчула це і важко зітхнула.

– Значить, нікому я не потрібна тепер, так? – заголосила вона. – Ось так і богу душу віддам. Одна в порожній квартирі. Ви хоч перевіряйте мене раз на тиждень, раптом я вже того.

Ганна заплющила очі і підібгала губи. Галина перемогла.

– Приїзди, мамо.

Надвечір Аня не знала, куди їй подітися. Влад сидів у спальні у навушниках, повністю ізолювавшись від дружини.

Він не промовив жодного слова за вечерею. Мама кашляла за стіною. Коля знову прокинувся і скиглив у ліжечку.

Аня відчувала, як по нервам шкрябає напруга і… самотність. Навіть попри занадто велику кількість людей навколо.

Ще вдень вона думала про те, як не втратити маму, але все виразніше розуміла: якщо так піде далі, вона втратить чоловіка.

Вранці кухня загрузла у звичному бедламі. Каша з каструлі прагнула вирватися на волю, син тряс брязкальцем у ліжечку, вимагаючи глядачів, а на стільці біля батареї сиділа мама, кутаючись у плед.

Галина чхала, не прикриваючись, і з образою спостерігала за тим, як дочка кидається по кухні.

– Я, звичайно, розумію, що ти тепер вся в дитині, – прохрипіла мама, – але ж я теж жива людина. Хоч би компот хтось нагрів. Чи чекаєте, коли я оковизну?

Аня прикусила губу. На підвіконні стояв кухоль з компотом, але мама не пила. Зараз він був надто холодним, годину тому – надто гарячим.

І це ще добре, що Галина не мала претензій до кольору, як минулого разу. Хоча ще не вечір. Вона, напевно, поскаржиться на те, що цукру занадто багато, чи мало.

Із сусідньої кімнати вийшов Влад. У нього було обличчя людини, яка зранку з’їла лимон натще і до того ж знайшла в ньому голку. Ані він кивнув, а ось на її матір навіть не глянув.

Зрозуміло, що Галина це помітила.

– Не вітається вже. Ти подивися на нього, – процідила вона. – Я занедужала, температура, кашель, старість не радість. А він ще й нерви мені вирішив помотати нишком.

Влад уперто мовчав. Він розвернувся і пішов у спальню, а за десять хвилин вийшов уже з рюкзаком. Аня обімліла.

– Ти куди? – Здивувалася вона. – У крамницю?

– Ні. Я їду, – спокійно відповів він, вішаючи рюкзак на плечі. – До батьків. На кілька днів, поки наш маленький лазарет не зачиниться.

– Мені це вже набридло! А ще… Якщо ти захворієш, то знову буде все на мені. Мені тільки заразитися не вистачає для повного щастя.

Влад не загрожував і не ставив ультиматум, але Ані було очевидно: він хоче, щоб вона нарешті ухвалила хоч якесь рішення. І якнайшвидше. Вона не стала зупиняти чоловіка. Їй і самій хотілося втекти, тож його почуття вона розуміла.

На кухні Аню чекала мама, яка надула губи, з важливим виглядом куталася в плед.

– І що це було? – спитала вона. – Він що, вигнати мене хоче? Ну, ясно все. Хвора теща заважає.

–  Мам, він поїхав, – тихо відповіла Аня, – тому що йому набридло ходити навшпиньки по своєму ж будинку. Набридло, що він «дуже голосно дихає». Набридло боятися за дитину, яка може заразитися від тебе!

–  Це ти що хочеш зараз сказати? – спалахнула мама. – Що я і тобі заважаю?

«Так. Заважаєш. Тому що ти руйнуєш мою родину», – хотіла сказати Ганна, але не змогла. Вона не витримала звинувачуючого погляду Галини і швидко попрямувала у ванну.

Там вона зачинилася, притулилася спиною до дверей і обійняла себе руками. Аня дивилася в дзеркало. У ньому відображалася втомлена, нещасна жінка.

Вона відчувала себе боягузкою. Чому вона не може просто сказати все, як є?

Перед очима випливла картина: їй чотирнадцять, березень, зупинка, вечір. Того дня Аня одяглася надто легко, бо було тепло, але надвечір похолодало. Вона вся тремтіла. Мама, помітивши це, зняла куртку і накинула на дочку.

– Мамо, ти чого? Ти ж замерзнеш! – Запротестовала Аня.

–  А що вдієш? Я ж заради тебе живу, – відповіла тоді мама. – Ти ще молода. Не можна тобі хворіти. Застудишся ще, а мені вже не так страшно.

Аня ледве вмовила її знову вдягнути куртку. І то довелося сказати, що про доньку не буде кому дбати, якщо з Галиною щось трапиться.

Мати справді жила заради Ані. Вона тягла все на собі і працювала без ниття, без відпусток, без чоловіків. Навколишні захоплювалися цим, Аня дякувала, а Галина…

Ну, Галина надто сильно звикла до їхнього тісного зв’язку і, мабуть, не хотіла відпускати доньку. Або просто була надто боязкою у плані здоров’я.

Колись Галина виховувала Аню. Тепер Аня мала “виховувати” матір і розставляти межі дозволеного. Навіть, якщо було страшно.

Наступний ранок видався сирим і сірим, ніби навіть погода прийшла в смуток. На підвіконні так і залишився недоторканий компот. Біля вхідних дверей стояла пузата валіза.

Аня зібрала її мовчки, в тиші. Нині вона вкладала сина у візок. Той сміявся і тягнувся до мами, не розуміючи, що сьогодні вони не просто йдуть на прогулянку, а втікають із дому.

Вони майже готові. Залишилося лише одна справа.

Аня увійшла до кімнати, де була мама. Галина лежала на дивані, підіпхнувши під спину дві подушки, і гортала новини на смартфоні. Губи її були підібгані. Вона так і не промовила жодного слова після вчорашньої суперечки.

– Мамо, – почала Аня спокійно. – Ми їдемо. До батьків Влада. На кілька днів. Ти саме встигнеш видужати.

Мама поволі опустила телефон. Вона мовчала і суворо дивилася на доньку поверх окулярів так, ніби була готова поставити тій двійку. Або викликати її батьків до школи.

– Мамо, ми так більше не можемо, – тихо продовжила Ганна. – Я щоразу ризикую своєю дитиною, коли ти приїжджаєш до нас із кашлем та затягнутим носом.

– Я щоразу ризикую своєю психікою, тому що ти постійно підвищуєш голос та мотаєш нерви. А ще я ризикую чоловіком, бо ти зриваєшся на нього. У мене у самої незабаром почнеться гіпертонія!

Галина повільно моргнула, а потім натягла плед вище, наче броню.

– Ось, значить, як? Штани важливіші за матір, – холодно сказала вона. – Тепер я – тягар? Як була здорова, так була потрібна. А як захворіла, то все! Заважаю!

– Мамо, ти не заважаєш. Ти просто… не чуєш мене, – зітхнула Ганна. – Хвора людина поряд із немовлям – це буквально загроза життю дитини!

– А коли ця хвора людина ще й  починає напружувати всіх навколо себе… Мам, так не можна. У результаті я посварюся з чоловіком, посварюся з тобою і залишуся одна з дитиною на руках.

Мама театрально схлипнула і відвернулася до вікна. Пальцями вона смикала край пледу.

– Ну й іди, – тремтячим голосом сказала вона. – Тільки знай, що тепер я не звернуся по допомогу. Гордо доживатиму на самоті. Все одно нікому немає справи…

Аня вже не хотіла сперечатися. Вона дуже втомилася, щоб виправдовуватися, чи переконувати матір. До того ж вона просто не бачила сенсу. Якщо людина хоче негативу, вона й буде його виливати на всіх поспіль.

– Мамо, я нічим не можу тобі допомогти з твоїми страхами! Якщо боїшся тиску, звертайся до кардіолога, не до мене!

– Застудилась – виклич лікаря додому! Я привезу бульйон, привезу компот, але не треба влаштовувати балаган із кожного нежитю.

Ганна, попри жорсткі слова, підійшла та поцілувала маму в щоку. Вона хотіла сказати все без слів, що любить її, але й себе теж. Галина відвернулася. Вона поки що не була готова це прийняти.

Влад уже чекав на них у машині внизу. Коли Аня посадила дитину і сіла сама, він навіть не став ні про що питати.

Вони їхали порожньою дорогою. За вікном пропливали мокрі вулиці, краплі дощу стікали по лобовому склу. Син заснув. Влад на мить глянув у дзеркало.

– Все буде гаразд, – сказав він тихо.

Аня втомлено посміхнулася. Для неї було важливо почути ці слова. Чоловік все ще був на її боці.

– Так. Нормально. Тепер все буде інакше, – пообіцяла вона. – Більше ніяких маминих примх. Все – лише у справі та без маніпуляцій.

Батьки Влада зустріли їх тепло. Звичайно, було тісно, але тут Ані хоча б не доводилося танцювати довкола всіх.

Наступного дня вони повернулися додому. Там було порожньо: Галина зрозуміла натяк, та поїхала до себе.

Вона не дзвонила дочці першою, відповідала холодно, але й не просилася більше на “лікарняні”. І це Аню цілком влаштовувало…

Хоч вона і мати, але межі повинна знати!

А як би ви прокоментували вчинок матері? Ставте вподобайки, пишіть свої думки в коментарях.