– Мамо, я тебе прошу, благаю, будь ласка! Допоможи мені врятувати мого чоловіка! Всього п’ятдесят тисяч! В нас же син… Він же залишиться без батька! – Світлано… Тут я можу допомогти тільки порадою. Візьміть кредит або зверніться до його друзів

– Мамо, я, звичайно, все розумію, п’ятдесят тисяч – сума велика… Але ж у тебе були гроші! Чому ти нам не допомогла? – з болем у голосі спитала Світлана.

– Ну, скажімо, були. І що? Це мої гроші, я ними й розпоряджаюся, – відмахнулась Любов Максимівна. – Ви ж, зрештою, викрутилися, нічого страшного не сталося.

– Ледве, мамо! Ледве! Поки дехто валявся на пляжі Туреччини. І то ще невідомо, скільки ми виплачуватимемо кредити, бо нам дали гроші тільки під божевільні відсотки.

Повисла гнітюча тиша. Матері, здається, більше нічого було сказати з цього приводу.

– Мамо, ось ти мені дай відповідь, тільки чесно… А якби таке трапилося зі мною, ти б теж допомогла б Вероніці, а не мені?

– Ну, не порівнюй! Денис, може, і хороша людина, але мені все-таки не син. З чого я, жінка похилого віку, повинна рятувати дорослого, самостійного мужика? Ви з ним сьогодні милуєтеся, а завтра розлучитесь! То навіщо мені ризикувати?

Від цих слів стало лише гірше. Мати поставила на ваги свої гроші й чуже життя, і… гроші виявилися важливішими. Навіть не так. Найважливішою виявилася молодша донька та її хотілки.

На жаль, для їхньої родини це було нормою.

…Коли Світлана була маленькою, жили вони дуже бідно. Деколи грошей не було навіть на робочі зошити для школи та ліки.

І мати, і батько працювали, тому більшу частину дитинства Світлана провела у бабусі. Батьків вона майже не бачила: її забирали лише у вихідні, і то не завжди.

Коли Свєті було дев’ять, у неї з’явилася молодша сестра Вероніка. До того моменту фінансове становище сім’ї вирівнялося, проте Світлана так і продовжувала ходити з дірявим потертим рюкзаком.

Вона не хотіла бути тягарем для батьків, тому соромилася зайвий раз попросити грошей на шкільну поїздку чи квиток у кіно.

Коли в неї питали, що вона хоче на день народження, дівчинка скромно відповідала: піжаму. Або штани. Або нову блузку. Дивлячись, що було потрібніше.

З Веронікою все було інакше. З нею батьки ніби надолужували втрачене. Вона мала все: гори м’яких іграшок, лялькові будиночки, машинки на радіокеруванні.

Поки Світлана зашивала дірки на одязі, Вероніка випрошувала у батьків динозавра-робота. І отримувала ж! А потім втрачала інтерес через пару днів.

Світлана думала, що проблема в ній. У тому, що вона не вміє просити.

– Мамо, а чи можна мені новий телефон на день народження? А то на моєму вже нічого не працює, – якось сказала вона, винувато опустивши погляд. – Просто всі дівчата з класу переписуються, а я не можу… У мене нічого не запускається.

– Ого. Ну, ти хоч би заздалегідь попередила, – зітхнула мати. – Ну гаразд. Ми з татом подумаємо.

Вони подумали. І в результаті подарували молодшій дочці планшет для мультиків та ігор, а Свєті через місяць – светр, книгу та коробку цукерок.

З того часу Світлана намагалася ні про що не просити. Однак зовсім обійтися без допомоги батьків було неможливо. Особливо, коли йдеться про вищу освіту.

Світлана хотіла стати юристом, але вільних бюджетних місць за цим напрямом у їхніх міських закладах не було. Залишалося лише покладатися на матір та батька.

– Вступай у педагогічний, – сказала Любов Максимівна, вислухавши Світлану. – Там безплатних місць повно. В нас зараз великі витрати, сама знаєш.

– Мамо, але ж це зовсім різні речі…

– Світлано, головне – диплом, а там уже – як у житті влаштуєшся. У нас грошей нема, розумієш? Де я їх тобі візьму? З повітря?

Найприкрішим було те, що грошей було багато. Просто всі вони витікали у чорну дірку під назвою Вероніка. Сестрі хотілося гарно одягатися, фарбуватися та гуляти.

Сьогодні вона хотіла шкіряні ботфорти, за кілька тижнів – ротвейлера, за місяць – комп’ютер. А ще вона не дуже процвітала в навчанні. Батькам доводилося водити її до репетиторів.

Світлана, до речі, склала іспити сама. Нехай посередньо, але сама. Відмова батьків відчувалася тоді, як зрада. Та й зараз – теж.

Коли Світлана переїхала до Дениса, свого майбутнього чоловіка, у неї ніби камінь з плечей впав. У своїй сім’ї вона почувала себе зайвою, непотрібною.

У Дениса ж сім’ї не було зовсім: у шістнадцять років він став сиротою. Можливо, тому він з таким прагненням намагався врости в чужу.

Денис лагодив техніку та замінював крани в будинку тещі. Він возив тестя на дачу і допомагав тягати мішки з картоплею.

Коли батька Свєти не стало, Денис допоміг відремонтувати квартиру, щоб Любов Максимівна вигідно розміняла її. Він робив це не заради галочки й не в очікуванні подяки. Він просто дуже хотів стати своїм, рідним.

Тоді здавалося, що він став. Любов Максимівна називала його «синочком» і хвалилася зятем при кожній нагоді. Але навіть тоді відчувалася якась нерівність.

Поки Світлана з чоловіком їздили на старенькій шістці, Вероніці купили «Опель» із салону. А ще – квартиру, як подарунок за отримання диплома. І це при тому, що здебільшого навчалася там не Вероніка, а батьківський гаманець.

– Вона одна! Їй важко! У неї тільки я і є, більше ніхто їй не допоможе, – казала мати.

Світлана лише зітхала. Так, Вероніці одній важко, а їм з маленькою дитиною, звісно, легко. Тим часом онуком Любов Максимівна не цікавилася, а коли треба було допомогти, відхрещувалась.

Попри це все було добре. Світлана була щаслива. Вона почувала себе коханою та бажаною поруч із Денисом.

Але всю їхню ідилію перекреслив один день…

Різкий біль у грудях у Дениса. Швидка. Білі стіни кабінету та серйозне обличчя лікаря… Коли їм озвучили діагноз і повідомили, що потрібна термінова опер ація і треба заплатити, у Світлани підкосилися ноги. А коли назвали суму – вона відчула, як земля йде з-під ніг.

Майже двісті тисяч… І це лише за втручання, без урахування ліків та відновлення. За фактом потрібно було набагато більше. Ця цифра в рази перевищувала всі їхні скромні накопичення.

Світлана і Денис металися як загнані звірі. Вони швидко продали машину, але грошей все одно катастрофічно не вистачало. І тоді, міцно стиснувши телефон у долоні, Світлана набрала номер матері.

– Мамо, сталося непередбачуване. Денису потрібне оперативне втручання, терміново. Ми продали машину, але нам все одно потрібно ще хоча б п’ятдесят тисяч.

– Дай нам у борг, будь ласка. Я все поверну. Можу навіть написати розписку, – задихаючись від хвилювання, сказала Світлана. – Він… Його може не стати, мамо…

Світлані здавалося, що у неї серце пропустило удар в очікуванні. Любов Максимівна не поспішала відповідати, і тягар страху з кожною секундою ставав все важчим.

– Світлано… – нарешті зітхнула вона. – Розумієш, гроші це така штука… Вони або є, або немає. У мене їх зараз немає.

Світлана не вірила своїм вухам. Мати так щедро розкидалася грошима, коли справа стосувалася Вероніки, а зараз раптом закінчилося все?

– Мамо, я тебе прошу, благаю, будь ласка! Допоможи мені врятувати його! В нас же син… Він же залишиться без батька!

– Світлано… Тут я можу допомогти тільки порадою. Візьміть кредит або зверніться до його друзів. І взагалі, такі опер ації хіба не роблять безплатно?

– Роблять, але доведеться чекати кілька місяців. А за цей час… Мамо, ми не можемо сидіти та чекати!

– Ну, я б з радістю допомогла, якби могла. Але ж я не можу!

Було боляче, але Свєта сяк-так змирилася. Навіть спробувала повірити матері. Проте віра протрималася недовго.

Лише за тиждень сестра виставила нові фотографії. Вона позувала в Туреччині на пляжі з коктейлем у руках. А ще – дякувала матері за такий подарунок.

Несподівано стало ясно, куди пішли всі гроші. Світлана не витримала і зателефонувала матері. У цьому дзвінку не було жодного сенсу.

Було пізно щось змінювати, адже вони нехай і важко, але знайшли гроші. Світлані просто хотілося виговоритися, виплеснути біль. Десь усередині все ще жевріла надія на те, що мати її все-таки любить.

Даремно. Світла просто вкотре натрапила на стіну криги.

Коли вона поклала слухавку, з очей ринули сльози. Світлана плакала не через сварку і навіть не через гроші. Вона плакала по тій дівчинці, якою колись була, і яка так і не дочекалася любові.

Вона плакала від усвідомлення, що найстрашнішим діагнозом виявився не стеноз, виявлений лікарями, а материнська байдужість. Ліків проти неї просто не існувало.

…З того злощасного дня минуло п’ять років. Від колишніх проблем залишилися лише спогади. Кредити виплатили, здоров’я поправили. Їхня родина була хоч і маленькою, але дуже дружною.

І ось, в один зі спокійних спільних вечорів у Свєти задзвонив телефон. Номер не знайомий, але з кодом міста.

– Алло?

– Світлано, це Валентина Миколаївна, сусідка твоєї мами. Ти вже пробач за занепокоєння, але Любі потрібна допомога… – винним тоном почала жінка.

– Впала вона невдало, ногу зламала та так, що може й не встати. Ми, сусіди, допомагаємо, як можемо, але ж ми не всемогутні…

Холодний тягар, знайомий і чужий одночасно, розлився в грудях. Світлана повільно підійняла очі. Денис, який щойно допомагав синові із завданнями з геометрії, завмер над підручником.

Якщо вже в цьому світі потрібно вибирати, куди вкладати свої сили та ресурси, то нехай це буде її сім’я. Справжня, а не та, що лише за документами.

– А що ж Вероніка? – Спокійно запитала Світлана.

– Та вона ж давно в Києві! Вийшла там заміж, дитина вже є. Ой, така хвороблива, що їй звідти тепер і не вирватися… А твоя мати горда, тобі дзвонити не хоче. Я вже їй казала…

– Валентино Миколаївно, – перервала Свєта сусідку. – Дякую, що сказали мені. І дякую, що допомагаєте моїй мамі. Ви дуже добра людина. Але допомогти я, на жаль, не зможу.

Валентина Миколаївна принишкла секунд на п’ять.

– Як це?

– А ось так. Моя мати все своє життя, любов, гроші та сили вклала у Вероніку. Коли мені потрібна була допомога – мені сказали, що грошей немає, але ви тримайтеся.

– Нехай тепер та, кого вона вибрала, і допомагає їй. А якщо вона не хоче – мама може продати квартиру і поїхати в будинок для людей похилого віку. Державі вона дала більше, ніж мені за всі мої роки.

Світлана не чекала заперечень чи умовлянь. Вона просто спокійно попрощалася і поклала слухавку.

Пальці трохи тремтіли, але на душі стало спокійніше. Світлана навіть не мстилася, вона просто відновлювала справедливість через закон бумеранга.

Колись мати кинула його в далечінь зі словами «грошей немає», не подумавши про траєкторію його повернення. Через роки він описав немислиму дугу і ліг до її ніг.

Свєта встала, підійшла до чоловіка та сина й обійняла їх за плечі. Все, що їй було потрібно в цьому житті, знаходилося тут, у межах їхньої квартири. А решта – просто відлуння чужого вибору…

А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!